Судовий захист прав суб’єктів підприємництва: теоретичні і практичні аспекти
Професор,завідувачка сектором
Інституту економіко-правових досліджень НАН України,
доктор юридичних наук,
Зельдіна О.Р.
Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
кандидат юридичних наук,
ПЕРЕДМОВА
Питання організації судоустрою впродовж десятиліть незалежності України є дискусійними. Постійна зміна законодавства України про судоустрій породжує наукові суперечки серед учених і практиків, а також проблеми у процесі реалізації судового захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
Прикриваючись благими намірами (забезпечення єдності судової практики, поліпшення доступності правосуддя, приведення системи правосуддя у відповідність з європейськими стандартами), у науковій літературі висловлюються пропозиції про необхідність ліквідації добре налагодженої системи господарських і адміністративних судів. Ймовірно, за задумом авторів таких висловлювань, судовий захист прав і законних інтересів суб’єктів підприємництва – це нескладна категорія судових спорів, для розгляду яких не потрібні спеціальні знання у сфері господарювання. Такий підхід приведе до хаосу у всій системі господарських правовідносин, що, у свою чергу, негативно позначиться на економіці України у цілому.
Спори про захист прав і законних інтересів суб’єктів підприємництва мають специфіку, тому для їх своєчасного і законного вирішення необхідні високопрофесійні фахівці, що володіють спеціальними знаннями у галузі захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. На сьогоднішній день збільшилася кількість корпоративних спорів, спорів, пов'язаних з рейдерським захопленням бізнесу, спорів між суб'єктами підприємництва і контролюючими органами (податкові, митні органи). Дані категорії спорів законодавчо до кінця неврегульовані, що обумовлене прогалинами і нестиковками українського законодавства, тому вимагають глибоких знань як матеріальних, так і процесуальних норм права і практичного досвіду у сфері захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. А для придбання таких знань і досвіду знадобляться роки копіткої праці. Тому ліквідація налагодженої професійної системи господарських і адміністративних судів приведе до колапсу при вирішенні спорів у сфері захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
Одним з аргументів прихильників ліквідації існуючої системи судового захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва є корумпованість цієї системи. Корупція існує у всій судовій системі України без виключення і це загальновизнаний факт. Але не у кого не виникає думка про ліквідацію системи правосуддя в Україні у цілому. Тому держава повинна забезпечити такі умови здійснення правосуддя, які дозволять позбавитися від корупційної складової у цій сфері.
Представники влади як центральної, так і місцевої постійно відзначають необхідність і важливість активізації підприємницької діяльності, залучення інвестицій в економіку України.
Але при цьому забувають, що одним з основних критеріїв для інвесторів, особливо іноземних, при виборі країни для вкладення інвестицій, є законодавча гарантія професійної системи судового захисту їх прав і законних інтересів. На даному етапі розвитку України стоїть завдання приведення правосуддя у відповідність з європейськими стандартами. А хіба принцип професіоналізму у сфері судоустрою не є європейським стандартом? Хіба ЄС вимагає руйнування всіх позитивних придбань системи правосуддя України? Звичайно ж ні. Риторика європейських політиків свідчить про необхідність модернізації існуючої системи судоустрою України з урахуванням європейських стандартів, а не руйнування існуючої системи судового захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
Підводячи підсумок, хотілося б відзначити, що зруйнувати існуючу систему судоустрою не складає особливих труднощів, а ось побудувати ефективну судову систему захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва, без урахування професійних підходів, позитивних напрацювань, усунення прогалин, недоробок законодавства, неможливо. Завдання законодавця, з одного боку, не втратити ті позитивні досягнення, які є, а з іншого боку, усунути прогалини, недоробки законодавства, що дозволить ефективно, на високому професійному рівні вирішувати у судовому порядку спори про захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
1.ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ СУДОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ СУБ'ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА
1.1. Поняття судового захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва
Захист прав і законних інтересів такого непростого суб'єкта, як учасник економічних відносин, за допомогою вирішення економічних спорів, тобто специфічних за своєю природою, – завдання непросте і вимагає досить вузької спеціалізації і високого професіоналізму. Це завдання здавна вирішувалося саме спеціалізованими і професійними структурами [1, с. 11].
Правовий захист, окрім самозахисту, неможливий поза діяльністю суду або іншого уповноваженого органу. Якщо відновлення порушеного права проведене самим порушником, то воно є добровільною компенсацією збитку і не може вважатися правовим захистом [2, с. 480].
Судовий захист прав і інтересів суб'єктів підприємництва займає особливе місце серед інших форм захисту. З одного боку, це пов'язано з високим рівнем ризиків при здійсненні підприємницької діяльності [3]. З іншого – з наявністю у судових органів великого об'єму повноважень для такого захисту, забезпеченості виконання рішень судів державним примушенням; можливістю приймати превентивні заходи із захисту від можливих порушень прав суб'єктів підприємництва у майбутньому.
Дослідження засобів і порядку судового захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності припускає, перш за все, з'ясування суті самого поняття «захист», зміст механізму його здійснення.
Терміни «захист», «правовий захист», «захист прав і інтересів», «судовий захист» неодноразово зустрічаються в нормах чинного законодавства і Конституції України (ст. 13, 24, 32, 36, 44, 46, 55,59 і ряд інших) [4].
Стаття 13 Конституції України містить безпосередню вказівку на те, що держава забезпечує захист всіх прав суб'єктів права власності і господарювання.
На сьогоднішній день основоположним нормативно-правовим актом в області господарської діяльності є Господарський кодекс України [5]. Господарський кодекс України передбачає гарантії і способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, які можна поділити на дві групи.
Перша група включає загальні способи захисту прав і законних інтересів, які можуть застосовуватися відносно всіх суб'єктів господарювання. Так, згідно зі ст. 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання шляхом:
• визнання наявності або відсутності права;
• визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади й органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права і законні інтереси суб'єктів господарювання або споживачів;
• визнання недійсними господарських операцій за підставами, передбаченими законом;
• відновлення положення, що існувало до порушення прав і законних інтересів суб'єктів господарювання;
• припинення дій, що порушують право або що створюють загрозу його порушення;
• присудження до виконання обов'язку в натурі;
• відшкодування збитків;
• застосування штрафних санкцій;
• застосування оперативно-господарських санкцій;
• застосування адміністративно-господарських санкцій;
•встановлення, зміни і припинення господарських правовідносин;
• іншими способами, передбаченими законом.
Друга група передбачає гарантії і способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів інвестиційної діяльності, серед них можна виділити наступні:
а) гарантії захисту іноземних інвестицій при зміні законодавства про іноземні інвестиції (п. 2 ст. 397 Господарського кодексу України);
б) гарантії щодо примусового вилучення, а також від незаконних дій органів влади і їх посадових осіб (п. 4 ст. 397 Господарського кодексу України);
в) компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам (п. 5 ст. 397 Господарського кодексу України);
г) гарантії при припиненні інвестиційної діяльності (ст. 399 Господарського кодексу України);
д) гарантії переказу прибутків і використання доходів від іноземних інвестицій (ст. 398 Господарського кодексу України).
Згідно зі ст. 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону [6].
У чинному законодавстві України терміни «захист», «захист прав», не дивлячись на часте використання, як правило, носять достатньо абстрактний характер. У контексті змісту законодавчих норм він найчастіше означає обов'язок держави, його органів захищати ті або інші права, або мова йде про гарантіях, заходах охорони тих або інших ще не порушених прав.
Правовий захист, як одна зі спеціальних юридичних гарантій здійснення суб'єктивних прав, їх відновлення у разі порушення, є складним, багатоплановим явищем. Як наукова проблема вона складає предмет дослідження багатьох юридичних галузевих наук, а також загальної теорії права. І цілком природно, що з приводу суті правового захисту порушених суб'єктивних прав, а отже, і її поняття ведеться жвава дискусія [7, с. 11].
Захист прав суб'єктів підприємництва можна розглядати двояко: як захист права суб'єктивного потенційно здійснюваного і такого, що реалізовується або ж як права, порушеного із застосуванням засобів для відновлення порушеного права. Ідея захисту не порушеного права має право на існування, але у теорії вона не набула широкого поширення із-за вже вищеназваних причин, а також із-за неподільного панування другого підходу. Класично захист права розглядають як факт захисту права порушеного [8].
Переважна більшість авторів, які досліджували, або торкалися проблеми захисту порушених суб'єктивних прав, з великими або меншими редакційними відмінностями, убачають суть останніх у діяльності уповноважених державою органів, направлених на відновлення за допомогою спеціальних заходів (способів захисту) порушеного суб'єктивного права. Саме як діяльність юрисдикційних органів, направлених на застосування передбачених законом заходів для відновлення порушених прав, трактується захист суб'єктивного права і загальною теорією права [7, с. 11].
Так, З. Ромовська указує, що однією з гарантій здійснення особою свого права є правовий захист, тобто державно-примусова діяльність щодо забезпечення виконання юридичного обов'язку і відновлення порушеного права [2, с.480].
Право суб'єкта підприємництва на захист – це представлена їм і забезпечена нормами права й відповідними обов'язками інших суб'єктів можливість самостійно діяти з метою відновлення порушеного права і законного інтересу [9, с.44].
В юридичній науці існує безліч підходів до визначення поняття «захист». Під захистом розуміється «діяльність уповноважених державних і недержавних органів із відновлення порушених цивільних прав і інтересів, що охороняються законом, а також попередження цивільних правопорушень» [10, с.123].
М.В. Амельченко, досліджуючи питання захисту прав суб'єктів господарювання у судовому процесі й виконавчому провадженні, визначає захист прав суб'єктів господарювання як забезпечення господарським судом і уповноваженими органами державної виконавчої влади відновлення порушених прав і застосування до правопорушників господарсько-правових санкцій [11, с.26].
В.Т. Нор робить висновок, «що суть правового захисту порушеного суб'єктивного права полягає у реалізації правозастосовними органами передбачених законом заходів державного примушення з метою усунення порушення і його наслідків»[7, с.13].
Як відзначають прихильники даної позиції, «при такому баченні суті захисту порушеного суб'єктивного права, незалежно від характеру останнього, органічно з'єднується матеріально-правова сторона (заходи, способи захисту, встановлені за загальним правилом матеріальним законом) і процесуальна діяльність уповноважених органів з реалізації цих заходів, що і дає підставу характеризувати захист порушених майнових прав як матеріально-процесуальний інститут» [7, с. 12–13]
При цьому слід враховувати, що правовий захист розглядають, з одного боку, як акт, який вже відбувся, оскільки він є безпосередньою реалізацією заходів державного примушення, яка визначена у рішенні суду або іншого органу, уповноваженого на здійснення правового захисту. З іншого боку, захист розглядають і в динаміці – як процес захисту, який має свій початок (подача позову, заяви) і кінець (виконання рішення) [2, с.480–481].
Під захистом пропонується розуміти також систему, сукупність заходів і способів захисту. Так, В.М.Стойка визначає захист прав суб'єктів інвестиційної діяльності як сукупність способів, встановлених законодавством, метою яких є відновлення порушених або оспорюваних прав суб'єктів інвестиційної діяльності й застосування санкцій відносно порушників прав і інтересів, що охороняються [12, с.24].
Схожою є позиція, коли під захистом прав суб'єктів господарювання від порушень органами державної влади розуміється реалізація суб'єктами господарювання права на захист від порушень органами державної влади (їх посадовими особами) шляхом застосування спеціально уповноваженими органами або суб'єктом господарювання самостійно передбачених законом способів захисту з метою відновлення порушеного права [13, с.3]. Розглядають захист і як «сукупність передбачених законом способів розгляду і вирішення спорів у цілях відновлення порушених або підтвердження прав, що оспорюються» [14, с.6].
Ряд дослідників розуміє під захистом систему правових норм. Так, наприклад, Н.С. Малєїн указує, що «правовий захист – це система правових норм, направлених на попередження правопорушень і усунення їх наслідків» [15, с. 192]. І.О. Дзера, кажучи про захист, виділяє в системі загальноохоронних норм норми активної дії, направлені безпосередньо на захист порушеного права (його відновлення і нормалізацію) [16, с. 7].
С.А. Кузьміна указує, що захист, як матеріально-процесуальний інститут є сукупністю норм, що визначають форми, терміни і способи відновлення порушених прав і інтересів, а також їх захист від порушень [17, с. 62].
Г.М. Стоякін відзначає, що правовий захист включає: видання норм, які встановлюють права та обов'язки, порядок їх здійснення й захисту і загрожують застосуванням санкцій; діяльність суб'єктів зі здійснення своїх прав і захисту суб'єктивних прав; попереджувальну діяльність державних і суспільних організацій і діяльність з реалізації правових санкцій [18, с. 34].
Н.І. Матузов визначає можливість захисту (домагання) як самостійний елемент суб'єктивного права [19, с.110].
Поняття «захист прав» слід відрізняти від поняття «охорона прав», яке зазвичай трактується ширше, оскільки включає будь-які заходи, направлені на забезпечення інтересів уповноваженого суб'єкта.
Під правовою охороною прийнято розуміти сукупність гарантій держави, пов'язаних з нормативною забороною або іншим обмеженням певних дій проти об'єкта, що охороняється, і направлених на попередження і профілактику правопорушень [20].
Окремі вчені ототожнюють захист з охороною прав. Наприклад, І.В. Головань, даючи визначення поняттю «захист», фактично пише про охорону прав. Зокрема, на його думку, захист прав суб'єктів підприємницької діяльності є введенням в дію системи правових і організаційно-технічних засобів, направлених на забезпечення реалізації прав суб'єктів підприємницької діяльності і недопущенню їх порушень [21, с.31]. Проте з такою точкою зору складно погодитися, оскільки вона фактично не розглядає ситуацію, коли права суб'єкта порушені. У даному випадку мова йде саме про охорону, причому у найбільш вузькому значенні даного поняття, коли охорону розглядають як превентивну діяльність, здійснювану до правопорушення. Більш аргументованою представляється точка зору, згідно якої захист можна розглядати як складову категорії правової охорони [22, с.63], а не ототожнювати їх.
У сучасних умовах, коли відбувається переосмислення розуміння суду як органу державної влади, його ролі при здійсненні правосуддя за господарськими справами, актуальним є і чітке визначення суті категорії «судовий захист» через призму механізму реалізації конституційного права на захист прав суб'єктів підприємництва з урахуванням завдань і специфіки господарського судочинства. «Підприємці також мають право відстоювати свої права шляхом використання механізму конституційно-правового захисту. Юридичні особи і індивідуальні підприємці досить часто користуються даним механізмом, відстоюючи свої права і інтереси, що охороняються законом» [23, с. 295].
У статті 1 ГПК України вказується, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, і які в установленому порядку придбали статус суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звернутися до господарського суду відповідно до встановленої підвідомчості господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і інтересів, що охороняються законом, а також для застосування передбачених даним кодексом заходів, направлених на запобігання правопорушення [24].
Дана норма показує, що законодавець відносить до захисту прав суб'єктів підприємництва і захист вже порушених або оспорюваних прав, а також застосування заходів, направлених на запобігання порушення. При цьому законодавець веде мову як про захист прав, так і про захист інтересів, що охороняються законом.
Як відзначає Д.М. Притика, доведено, що господарсько-судова форма захисту суб'єктивних прав, не дивлячись на схожість із загальносудовою формою захисту цивільних прав, істотно відрізняється від останньої: встановлена законом для господарського суду форма діяльності найбільш пристосована для розгляду і вирішення господарських спорів, повною мірою враховуючи вплив господарського суду на економіку України [25, с.26].
Таким чином, у процесі господарсько-судової форми захисту суб'єктивних прав не тільки розглядається конкретний господарський спор, але і здійснюється вплив на господарську діяльність підприємців, що є сторонами спору, у цілому. Представляється, що даний аспект також має важливе значення при визначенні суті поняття «судовий захист прав підприємців».
Реальний захист конкретних порушених (оспорюваних) прав і визнаних законом інтересів повинен бути здійснен так, щоб це не наносило збитку економічному стану суб'єкта підприємництва в цілому. І тут не можна не враховувати важливість реалізації у процесі захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва специфічних принципів, характеристик господарського судочинства, властивих йому з моменту виникнення спеціального порядку розгляду економічних спорів. Зокрема, необхідність швидкого (своєчасного) розгляду спору. Відомо, що у сучасних економічних умовах навіть при винесенні відповідного рішення про захист порушеного права за умови невчасного вирішення спору суб'єктові підприємницької діяльності може бути причинний значний економічний збиток. Представляється, що дана специфіка розгляду спорів, витікаючих із підприємницьких відносин, повинна знайти своє віддзеркалення у визначенні поняття «судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності».
Особливу увагу необхідно приділити також аналізу такої категорії, як «законні інтереси» суб’єктів підприємництва.
Оскільки в законі встановлено, що крім суб'єктивних прав судовому захисту підлягають «інтереси, що охороняються законом», необхідно визначити, у яких випадках інтерес забезпечується суб'єктивним правом, а в яких – шляхом його «охорони» [26, с.126].
Найбільш поширеною в науці є точка зору, відповідно до якої «інтереси не входять безпосередньо у зміст суб’єктивного права, вони є чимось зовнішнім по відношенню до нього. Між суб'єктивним правом і інтересом існує співвідношення мети і засобу, де метою виступає інтерес, а засобом – суб'єктивне право» [19,с.214].
Слід погодитися з М.І. Матузовим, який указує на неспівпадання інтересу і суб'єктивного права й відзначає, що їх зв'язок полягає в тому, що немає такого суб'єктивного права, яке не переслідувало б ніякого інтересу, але не всякий інтерес опосередкує правом і охороняється законом. Інтереси різноманітніші, ніж суб’єктивні права; не всі з них знаходять захист у праві. Але навіть і інтерес, що захищається законом, не завжди виступає як суб’єктивне право [19, с.214].
У той же час аналіз норм чинного законодавства свідчить про відсутність чіткого концептуального підходу як щодо розмежування прав і законних інтересів, так і щодо використання даних термінів стосовно захисту прав і законних інтересів.
Так, наприклад, частиною першої ст. 3 Закони України «Про посилення захисту майна редакцій засобів масової інформації, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження, творчих спілок» від 20 травня 2010 р. [27], заснованим органами державної влади, місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, державними науково-дослідними установами, учбовими закладами, трудовими колективами редакцій засобів масової інформації, видавництвам, книжковим магазинам, підприємствам книгорозповсюдження, творчим союзам фактично надається право вимагати укладення договору оренди приміщень, в яких вони знаходяться, на невизначений термін за тарифами, встановленими для бюджетних організацій. У той же час в частині другої даної статті зазначено, що у разі неотримання відповіді у встановлений термін зацікавлені особи мають право звернутися до суду за захистом своїх інтересів.
Вивчення інтересів дає підставу вважати, що процес формування права починається з визначення матеріальних інтересів, задоволення яких зовні і крім права неможливо. У правотворчій діяльності ці інтереси «перекладаються» мовою права, тобто отримують вираз у вигляді санкціонованих або встановлених державою норм. У ході реалізації прав інтереси впливають на поведінку суб'єктів, що здійснюють свої права і обов'язки [28,с.132].
Як відзначає С.В. Лучина, суттю інтересу є бажання суб'єкта бути учасником суспільного відношення, опосредующее вигідне оптимальне задоволення потреби, що визначає загальні умови і засоби її задоволення. Інтерес виступає тією реальною причиною, яка спонукає суб’єктів вступати у взаємини, у тому числі й у правові відносини [29, с.11].
При цьому складно погодитися з О.В. Гуровим, який указує, що «всякий правовий інтерес може бути реалізований лише за умови зустрічної, а можливо, і взаємної зацікавленості всіх осіб, що беруть участь в задоволенні своїх інтересів. Таким чином, для цілей реалізації правового інтересу має значення зустрічність і, можливо, взаємність інтересу первинного інтересанта і інтересів інших осіб, сприяючих реалізації первинного інтересу. При таких обставинах об’єктом правового інтересу можуть бути дії (бездіяльність) інших, ніж первинний інтересант, осіб, результатом яких виступає реалізація цього інтересу» [30, с. 153].
При дослідженні досить широкого круга проблем у сфері реалізації суспільних відносин поняття «інтерес» використовується достатньо часто. Проте питання про основні риси, властиві категорії «інтерес», як і раніше носить дискусійний характер.
Філософи, психологи, соціологи, політологи по-різному визначають суть цього поняття [31, с.14]. Серед юристів і економістів також немає єдності думок з питання про зміст категорії інтересу. У ході розвитку правових наук змінювалося і розуміння інтересу як категорії, використовуваній в цілях вдосконалення парадигм, що діють у праві [32, с. 14].
Юридично значущий інтерес в широкому сенсі представляється як інтерес до досягнення різних соціально-економічних цілей в суспільних відносинах за допомогою можливостей, що надаються правовими засобами, наприклад, визнанням правосуб'єктності, встановленням, зміною, припиненням суб'єктивних прав і обов'язків, діяльністю судових, правоохоронних органів і так далі [32, с.28].
І.В. Прочанкіна пропонує розуміти під інтересом ціннісну позицію суб'єкта, виражену в усвідомленому мотиві поведінки [33, с. 8].
І.Г. Смірнова розуміє під інтересом форму усвідомлення суб'єктом потреби в реалізації наданих законом процесуальних прав, відновленні правовими способами порушених прав, що не суперечать закону, а також розширенні сфери дії таких прав або збільшення їх об'єму законодавчо закріпленими засобами і методами [31, с.14].
Однією з поширених точок зору є визначення інтересу як вигоди. У той же час В.П. Грібанов не згоден з визначенням інтересу як вигоди, оскільки вигода завжди асоціюється з яким-небудь майновим придбанням, але закон каже не тільки про майнові, але й особисті немайнові інтереси [34, с. 238]. Неприйнятним, із його точки зору, є і розуміння інтересу як блага, що охороняється законом, оскільки і само поняття «благо» потребує пояснення, і «благо», як і вигода, є те, на досягнення чого був направлений інтерес. Аналізуючи поняття «інтерес», В.П.Грібанов указує, що інтерес може бути правильно зрозумілим лише у зв’язку із з’ясуванням характеру взаємозв’язку поведінки людей, груп осіб, класів або всього суспільства з матеріальними умовами їх існування та іншими чинниками суспільного життя. Характер же цього взаємозв’язку такий, що матеріальні й інші умови життя суспільства пов’язані з поведінкою людей не безпосередньо, а через посередництво створення, перетворюючись у свідомості людей у чинники свідомої спонуки їх волі [34, с. 239]. У результаті В.П. Грібанов визначає інтерес як потребу, що прийняла форму свідомої спонуки і що виявляється в житті у вигляді бажань, намірів, прагнень, а врешті-решт у тих відносинах, в які вступають особи у процесі своєї діяльності [34, с. 240].
Природа законних інтересів багато в чому пояснюється тим, що нормативність прав у значній мірі відбита у правах і обов’язках, не втілює вичерпним чином регулятивного потенціалу прав і не повною мірою здатна пояснити його властивості як системи, що саморозвивається. Завжди є те, що лежить за рамками нормованого правила поведінки, прав і обов'язків. Це і є законні інтереси [34, с. 19].
Стосовно категорії інтерес, одним із найбільш використовуваних у законодавстві термінів є термін «законний інтерес». При цьому, як відзначають дослідники, законодавець, використовуючи термін «законний інтерес», у нормативних актах не роз'яснює його.
У процесі дослідження категорії «інтерес» в юридичній науці висувалися різні обґрунтування щодо суті категорії «законний інтерес». Одні дослідники вважали, що це інтереси, які не знайшли прямого закріплення в юридичних правах і обов'язках, але підлягають юридичному захисту. Або вони розглядалися як те, що вигідно суб'єктові, але в рамках закону, або як домагання особи на правомірну поведінку [28, с.83].
М.В. Кляус позначає законний інтерес як предмет судового захисту в цивільному судочинстві – це проста юридична дозволеність (фактична можливість) суб'єкта, що виходить з матеріально-правової норми або виводиться із загальних засад і сенсу законодавства, не забезпечена встановленням конкретного юридичного обов’язку інших осіб, але що в той же час володіє гарантованою можливістю (уповноваженістю) звернення до суду за захистом у разі її порушення або утиску цими особами [35, с. 12].
О.В. Малько, В.В. Субочев визначають законний інтерес як відбиту в об'єктивному праві або витікаючу з його загального сенсу і певною мірою гарантовану державою юридичну дозволеність, що виражається у прагненні суб'єкта користуватися певним соціальним благом, а також в необхідних умовах звернення за захистом до компетентних структур – в цілях задоволення своїх інтересів, що не суперечать загальнодержавним [36, с.73].
При цьому, на думку даних учених, зміст законного інтересу складається з двох його прагнень (елементів): 1) користуватися певним соціальним благом; 2) звертатися у необхідних випадках за захистом до компетентних структур [36, с. 74].
На думку М.О. Рожкової, законний інтерес – правова категорія арбітражного процесуального права і цивільного процесуального права, яка включає всі ті випадки, коли матеріально-правові інтереси не опосередковані суб'єктивними правами. До них, зокрема, віднесено інтереси, про захист яких особа клопоче у зв'язку з незаконним покладанням на нього публічного обов'язку; інтереси, які не отримали «правової оболонки» у вигляді норм права; інтереси, які ще не оформлені суб'єктивним правом та ін. Такого роду інтереси відповідають закону (об'єктивному праву) і підлягають захисту у судовому порядку (у арбітражному суді). Тобто законні інтереси разом із суб’єктивним правом визнаються арбітражним процесуальним законом об'єктами судового захисту [37, с. 21].
У цілому слід погодитися, що інститут «законного інтересу» розкривається у зв'язку з тим, що він дозволяє зібрати в собі всі ті правомірні інтереси особи, які по тих або інших причинах не закріплені у вигляді суб'єктивних прав, але, безумовно, мають певне значення як для суспільства, так і для самої особи. Категорія «законний інтерес» представляється перехідною від стану загального (неюридичного) інтересу до інтересу, закріпленого у праві і забезпечуваного з боку державної влади. Як підспосіб правового регулювання суспільних відносин законний інтерес представляється не випадковою, казуїстичною конструкцією, а необхідним і закономірним елементом механізму правового регулювання, сприяючим якнайповнішому юридичному опосередкуванню існуючих інтересів [38, с. 11].
Відповідно до критерію регламентації інтересів правом поняття законних інтересів прийнято ділити на дві великі групи. До першої групи віднесені законні інтереси, реалізація яких врегульована нормами права. Досягнення цих інтересів здійснюється за допомогою наданих об'єктивним правом правових засобів. Це інтереси, що реалізовуються за допомогою норм об’єктивного права і суб'єктивних прав, що виникають на їх основі. Для реалізації своїх інтересів суб'єкт соціальних відносин отримує юридичний службовий інструмент, а самі інтереси набувають «правової оболонки». Реалізація (охорона, захист) інтересів має місце в рамках наданої суб'єктивним правом міри можливої поведінки уповноваженого суб’єкта. Деякі автори в цій групі законних інтересів виділяють окрему підгрупу інтересів, які прямо названі в текстах правових актів [32, с. 39–40]. До другої групи віднесено законні інтереси, які не опосередковані правовими нормами. Таким чином, мова йде про звичайні фактичні (соціально-економічні) інтереси, що не отримали «правової оболонки» у вигляді норм права і суб'єктивних правах, що виникають на їх основі, і обов'язках [32, с. 40].
Крім терміну «законний інтерес», в юридичній літературі і нормативних актах уживається також термін інтерес, що «охороняється законом».
Р. Гукасян відзначає, що в широкому сенсі поняття «інтереси, що охороняються законом», охоплює як інтереси, опосередковані у суб'єктивних правах, так і інтереси, що не мають такого опосередкування [39, с. 36].
Під інтересами, що охороняються законом, у вузькому сенсі Р.Гукасян пропонує розуміти тільки ті інтереси, які не опосередковані суб'єктивними правами (не є елементом правовідношення), але взяті законодавцем під правову охорону з використанням інших форм і засобів правової охорони, чим надання його носієві суб'єктивного матеріального права.
До таких форм дослідник пропонує відносити наступні:
1. Пряма вказівка у нормах матеріального права про охорону інтересу.
2. Застосування прав аналогічно, тобто правова охорона інтересів, не опосередкованих суб'єктивними матеріальними правами унаслідок того, що законодавець не мав думки за даним типовим інтересом.
3. Надання безпосереднього судового захисту:
а) інтересам, що виникають у зв’язку з незаконним утриманням особи від обов’язків;
б) інтересам, які стають проміжною ланкою до придбання або здійснення суб'єктивних матеріальних прав;
в) інтересам осіб, виступаючих у захист прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом [39, с. 37].
У цілому ж під інтересами, що охороняються законом, Р.Гукасян розуміє соціальні потреби, взяті законом під свою охорону не шляхом надання їх носіям суб'єктивних матеріальних прав, а наданням їм (або ж іншим особам) права звернутися до судової або інших правових формам захисту [39, с. 37].
Досліджуючи його взаємозв’язок з іншими правовими явищами і категоріями, учені відзначають, що інтерес, що охороняється законом, – це правовий засіб реалізації і захисту інтересу, який здійснюється не в рамках суб’єктивного права. Проте і у інтересу, що охороняється законом, є аналогічна (як і у суб'єктивного права) передумова і мета – фактичний інтерес. Знайшовши опору в нормах права, він перетворюється на інтерес, що охороняється законом (або юридичний (правовий) інтерес) [40, с.36].
На думку М.Л. Апраніч, ті інтереси суб’єктів права, які задовольняються тільки за рахунок пасивної поведінки навколишніх осіб, опосередковують не відповідними суб'єктивними правами, а заборонами посягання на вказані інтереси і виступають як інтереси, що охороняються законом [26, с. 127].
К.Е. Торган пропонує терміни «законний інтерес» і «інтерес, що охороняється законом», використовувати для розмежування двох груп інтересів: перший – для позначення ширшої групи інтересів, що не суперечать конкретним правовим нормам або загальному сенсу законодавства; другий – для позначення вужчої групи інтересів, що входять в категорію законних, але опосередкованих суб'єктивними правами і гарантованих державою у формі можливості позовного або іншого примусового захисту [41, с. 27].
По співвідношенню з правом інтереси виробничого об'єднання К.Е. Торган розділяє на три групи:
1. Законні інтереси: а) що охороняються правом безпосередньо; б) законність яких витікає із загальних положень права.
2. Незаконні інтереси: а) що охороняються правом безпосередньо; б) законність яких витікає із загальних положень права. Вияв незаконних інтересів спричиняє за собою майнову відповідальність, визнання операції недійсною або інші несприятливі наслідки.
3. Інтереси, про об'єктивну невідповідність яких суспільним інтересам можна судити по їх проявах, але які опинилися в категорії «легальних», зважаючи на недосконалість правового регулювання, індиферентності права в боротьбі з їх проявами [41, с. 27–28].
З органів, уповноважених на офіційне роз'яснення даного терміну, розгорнене тлумачення дане Конституційним судом України (КСУ) стосовно терміну інтерес, що «охороняється законом».
Як указує Конституційний суд України, поняття «інтерес, що охороняється законом», слід розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним і/або нематеріальним благом, як обумовлене загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований в суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, який є самостійним об’єктом правового захисту та інших способів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, що не суперечать конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, сумлінності, розумності та іншим загальноправовим основам [42].
У той же час дослідники відзначають, що вказане рішення КСУ так і не привело до однозначного трактування судами України поняття «інтерес, що охороняється законом», що пов’язане з достатньо широким і не зовсім конкретним визначенням цього поняття. Воно дозволяє інтерпретувати його по-різному і застосовувати для захисту багатьох інтересів, які не є такими, що охороняються законом (наприклад, рішення Печерського районного суду у справі про «Криворіжсталь») [43, с. 16].
Важливим представляється не тільки дослідження суті і змісту категорії «інтерес», але і з’ясування того, які саме інтереси, і, зокрема, інтереси суб’єктів підприємництва, підлягають судовому захисту.
Як відзначають учені, об’єктивна складність наукового обґрунтування класифікації законних інтересів полягає в тому, що вони самі по собі представляють категорію, що знаходиться «за рамками» деталізованих суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників правовідносин, поза встановленими «прописними істинами» [36, с. 133].
У науковій літературі пропонується безліч підстав класифікації інтересів: за носіями інтересів, за сферами дії інтересів, за часом існування інтересів, за їх суспільній значущості, за ступенем досяжності та ін. [32]. Для цілей юридичного аналізу найбільш перспективними і науково витриманими представляються класифікації за видами суспільних відносин і за суб’єктами інтересу, що зовсім не виключає класифікацій за іншими підставами.
На сьогодні вже стало практично традиційним виділення приватного і публічного інтересу. Як відзначає Д.М. Горшунов, законодавець і правозастосовці, особливо суди, у своїй діяльності достатньо часто оперують поняттями «приватний інтерес», «публічний інтерес», не даючи при цьому ніяких визначень, і часто не визначаючи навіть сферу докладання. Очевидно, що дані категорії не є просто традиційною, «сакральною» формулою, а несуть в собі цілком певний зміст, який необхідно встановити і вивести, зокрема, в цілях ясності умов дії права й ефективності правореалізації. Аналіз правових актів і доктринальних джерел дозволяє, на думку Д.М.Горшунова, дати наступне визначення поняття «публічний інтерес»: це визнаний державою суспільний інтерес, виражений в нормах права і забезпечений примусовою силою держави. Досліджуючи юридичну природу приватного інтересу, даний автор приходить до висновку про його правовий характер, незалежно від його закріплення в праві, оскільки будь-який правомірний приватний інтерес може бути обійнятий категорією «законний інтерес» [38, с. 12].
Стосовно публічних інтересів законодавець використовує також термін «інтерес держави і суспільства». На думку О. Беляневіч, категорія «інтерес держави і суспільства» може бути оцінена з урахуванням правової позиції Конституційного суду України, викладеної в рішенні у справі за конституційними представленнями Вищого арбітражного суду України і Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р. Конституційний суд пояснив, що інтереси держави можуть співпадати повністю, частково або не співпадати зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств і організацій або з інтересами господарських суспільств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може убачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але і в діяльності приватних підприємств, суспільств [44, с. 334].
У науці, крім терміну «публічний інтерес», уживається також термін «інтерес невизначеного кола осіб». На думку А. Павлушиной, терміни «публічний інтерес» і «інтерес невизначеного кола осіб» співвідносяться як матеріально-правове і процесуально-правове поняття. Якщо публічний інтерес – поняття матеріального права, яке означає, що та або інша дія, правовідношення лежать у сфері, небайдужій суспільству, – у сфері публічного права, то правовий інститут позову в захист невизначеного кола осіб – поняття суто процесуально-правове. Воно визначає тільки вид процесуального звернення і вид судочинства [45, с. 82].
Класифікуючи інтереси, виходячи з видів суспільних відносин, С.В. Міхайлов виділяє юридично значущий матеріальний (матеріально-правовий) інтерес, тобто інтерес в досягненні цілей за допомогою встановлення, зміни, припинення суб’єктивних прав і обов’язків, і юридично значущий процесуальний (процесуально-правовий) інтерес, що полягає в досягненні цілей з використанням діяльності судових, нотаріальних, правоохоронних органів [32, с. 27]. Процесуалісти традиційно виділяють декілька груп інтересів: суспільний і індивідуальний (приватний) або державний і приватний [31, с. 15].
Л. М. Маслєннікова приходить до висновку, що в системі інтересів слід виділяти: суспільний інтерес, зміст якого складає інтерес особи, колективу, держави, суспільства; особистий або індивідуальний інтерес (інтерес особи), що входить у зміст суспільного і такого, що виражає солідарність з державною владою; особистий або індивідуальний інтерес (інтерес особи), що не входить у зміст суспільного і такого, що виражає автономію особи від державної влади [46, с. 27]. І.Г. Смірнова виділяє такі групи інтересів, як державні, суспільні й приватні, виходячи з тієї точки зору, що держава і суспільство не тотожні один одному: розвиток суспільства як сукупності всіх суспільних відносин, складного соціального організму детермінувало утворення держави, яка, з одного боку, представляє суспільство, а з іншого – здійснює керівництво ним шляхом використання державного апарату. При цьому публічний інтерес І.Г. Смірнова визначає як державний інтерес, а також підтверджений державою і законодавчо закріплений суспільний інтерес як сукупність соціально значущих приватних інтересів, не вступаючих в суперечність з державним інтересом. У той же час до сфери приватних дослідник відносить разом із індивідуальними і колективні інтереси, під якими пропонує розуміти інтереси підприємств, установ, організацій [31, с. 15].
Окремо державний інтерес виділяється і в чинному законодавстві. При цьому вживаються, як правило, терміни «інтереси держави» [47], «інтереси України» [48].
Стосовно поділу інтересів на публічні і приватні і їх співвідношенню стосовно захисту прав і законних інтересів суб’єктів підприємництва необхідно враховувати, що забезпечення гармонійного поєднання приватних і публічних інтересів є основним завданням правового регулювання, оскільки право повинне забезпечувати і суспільні, і приватні інтереси, їх поєднання в досягненні певної мети, а договір дозволяє врахувати додатково специфічні інтереси сторін. Ігнорування публічного або приватного інтересів у сфері господарської діяльності веде до негативних наслідків, а зрештою – до кардинальних змін у суспільному житті. Останніми роками прагнення відмовитися від контролю держави і розрахунок виключно на саморегулюючу економіку привели до зменшення уваги до публічних інтересів і гіпертрофії інтересів приватних. Сумним підсумком покладання надії на стихійну ринкову саморегуляцію в різних сферах економіки став розрив господарських зв'язків, що існували багато років, катастрофічне зменшення об'ємів виробництва, високий рівень безробіття, і, як наслідок, падіння життєвого рівня населення і зростання соціальної напруженості в суспільстві [49, с.52–53].
Відзначаючи, що інтереси можуть бути класифіковані за різними підставами на тривалі і тимчасові, віддалені і найближчі; індивідуальні, групові, суспільства в цілому; економічні, політичні, духовні, правові і так далі. А.О. Сапфірова обґрунтовує точку зору, згідно якої важливішою слід рахувати диференціацію інтересів на соціально значущі інтереси та інтереси, що не є соціально значущими [50].
В юридичній науці прийнято ділення інтересів на конституційні і неконституційні. Слід зазначити, що, не дивлячись на те, що термін «інтерес» вживається в Конституції України досить часто (ст. 18, 32, 34-36, 39, 41, 44, 79, 89, 104, 121, 127, 140), безпосередньо про інтереси підприємців Конституція не згадує. У ст. 42 Конституції закріплено право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, і не згадуються пов'язані з ним інтереси ні в аспекті їх реалізації, ні в аспекті захисту.
У цілому такий підхід не є виключенням і його можна виявити в конституціях багатьох країн. Так, наприклад, в Конституції Швейцарії неодноразово уживається термін «інтерес» (зокрема, мова йде про публічний інтерес, швейцарський інтерес, регіональний інтерес, істотний інтерес), проте про інтереси підприємців мова не йде [51]. Схожий підхід використовується в Конституції Республіки Німеччина [52]. У той же час заслуговує увагу підхід законодавця Китайської Народної Республіки, в Конституції якої знайшли безпосереднє віддзеркалення інтереси підприємців [53]. Так, у ст. 8 указується, що держава охороняє законні права й інтереси колективних господарських організацій міста і села. У ст. 18 Конституції КНР прямо закріплюється, що законні права й інтереси іноземних підприємств, що знаходяться на території Китаю, та інших іноземних господарських організацій, а також змішаних підприємств, охороняються законами Китайської Народної Республіки [53].
О.В.Малько і В.В. Субочев як самостійний виділяють підрозділ інтересів залежно від закріплення їх у законі або не закріплення у ньому [36, с. 25–38].
А.Я. Курбатов за ступенем виразу в нормах права виділяє дві групи інтересів: 1) інтереси, які опосередковуються суб’єктивними правами; 2) інтереси, не опосередковані суб'єктивними правами. Він відзначає, що опосередкований суб'єктивним правом інтерес – це такий інтерес, реалізація якого забезпечується діями (бездіяльністю), відповідними суб’єктивному праву як міри дозволеної поведінки. Цей захід дозволеної поведінки надається уповноваженій особі саме для задоволення її інтересів. І хоча інтерес не входить у зміст суб’єктивного права, він необхідний для самого існування цього права. За ступенем юридичної гарантованості інтереси, опосередковані суб’єктивним правом, відрізняються від таких інтересів, які є законними в тому сенсі, що вони не суперечать закону. Якщо ступінь охорони опосередкованого суб’єктивним правом інтересу характеризується правом вимоги належної поведінки (або стриманість) від відповідних зобов'язаних суб'єктів, то не опосередковані суб'єктивним правом інтереси такою мірою не гарантовані. Правове визнання таких інтересів виявляється в наданні суб'єктові права діяти на свій розсуд для їх реалізації, але в межах, що не порушують інтереси інших суб'єктів [54].
Інтереси суб'єктів підприємництва можуть бути як майновими, так і немайновими. Цікаво, що терміни «моральний» і «матеріальний інтерес» використовуються в Конституції України, проте тільки стосовно інтересів громадян, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Одна з найбільш розгорнених класифікацій законних інтересів належить В.В Субочеву, який проводить її таким чином:
за суб’єктами (законні інтереси фізичних і юридичних осіб);
за ступенем важливості (конституційні й неконституційні – «звичайні»);
за галузевою приналежністю (галузеві й міжгалузеві);
за характером (матеріальні й нематеріальні);
за сферами прояву (політичні, культурні і так далі);
залежно від тривалості існування (постійні й тимчасові);
залежно від функціональної ролі (регулятивні й охоронні);
залежно від причин, що обумовлюють їх існування (законні інтереси, витікаючі з причин економічного, кількісного і якісного характеру) [55, с. 17].
На думку К.Е. Торган, є підстави для визнання існування особливого різновиду інтересів – процесуального інтересу у цивільному і арбітражному процесі, який протиставляється матеріальним, тобто охоронюваним цивільним правом майновим і особистим немайновим інтересам. Якщо у громадянина або організації виникає інтерес в отриманні судового рішення з якогось цивільно-правового питання, він має право пред'явити позов (у процесуальному сенсі). Навіть якщо позов є явно необґрунтованим, суд не має права відмовити у прийомі позовної заяви. Охорона процесуального (правового) інтересу в отриманні судового рішення не завжди зв'язується з вимогою наявності якихось майнових або пов'язаних з ними особистих немайнових інтересів. Процесуальний інтерес може бути обумовлений об'єктивною потребою судового визнання прав (позови про визнання) і тому може бути віднесений до об'єктивних інтересів. Але процесуальний інтерес може виявлятися і як суб'єктивний інтерес, об'єктивними потребами не обумовлений [41, с. 29].
На основі проведеного аналізу можна запропонувати наступне визначення інтересу, що охороняється законом: законний інтерес – це відбите в об'єктивному праві або витікаюче з його загального сенсу (що не суперечить йому) прагнення суб'єкта підприємництва до досягнення економічних і соціальних результатів, які є об’єктом захисту з боку держави.
Виходячи з вищевикладеного, пропонується під судовим захистом прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва розуміти здійснювану відповідно до встановленої підвідомчості й підсудності діяльність судових органів, направлену на відновлення (визнання) порушених (оспорених) прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва, а також на запобігання правопорушенням шляхом справедливого і своєчасного розгляду даної категорії спорів.
1.2. Звернення до суду як правовий інструмент захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва
В.П. Грібанов відзначає, що суб'єктивне право, яке надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є лише декларативним правом [56, с. 96–97].
Позов учені називають найдосконалішим засобом захисту суб’єктивного права, яке порушене або оспорене. Зацікавлена особа, що рахує себе володарем порушеного або оспореного права, шукає у суду захисту у встановленому законом позовному провадженні [57, с. 51]. Позов – це публічно-правовий інструмент, яким приводиться в дію провадження у справі, це свого роду «стартер» змагального механізму судочинства. Значущість позовної форми полягає в її універсальності і задіюванні зацікавленими у відновленні майнових відносин і правопорядку суб'єктами суду [58, с. 29]. Позов є: засіб захисту права; початкова процесуальна дія із захисту суб'єктивних прав; вольова вимога до суду [59, с.56]. Проте, при цьому, у чинному законодавстві відсутнє само поняття позову. Як відзначають учені, зміст цього терміну мовчазно визнається як би само собою зрозумілим, що далеко не так [60]. У теорії цивільного права і процесу поняття «позову» залишається дискусійним вже багато десятиліть.
Для використання терміну «позов» характерна багатоваріантність, відсутність єдиного підходу як у спеціальній літературі, так і в нормах чинного законодавства. Під даним терміном розуміється:
або оформлені відповідно до правил процесуального законодавства: документ (позовна заява); вимога до суду про захист (визнання і т.п.) права і законного інтересу;
або у цілому вимога, заснована на суб'єктивному праві особи.
У теорії позову в юридичній науці з питання про суть і поняття позову існують достатньо серйозні розбіжності. «Тривалий час у правовій доктрині панувала думка, що позов – це звернення суб'єкта, який вважав своє право порушеним або оспореним, до суду за захистом цього права. Логічно закономірним результатом такого підходу до поняття позову з'явилося і відповідне його визначення, яке зводилося до звернення до суду з вимогою про захист спірного права або інтересу, що охоронявся законом» [7, с. 28]. Так, наприклад, позов визначається як вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права або інтересу, що охороняється законом, здійснена у визначеній законом процесуальній формі [61, с. 146].
Р.Ю. Банніков під позовом розуміє засновану на передбачуваному суб’єктивному праві й (або) інтересі, що охороняється законом, вимогу однієї особи до іншої, заявлену до суду для розгляду у процесуальному порядку [62, с. 8]. «Разом із цим була висунута теорія двох понять позову – у процесуальному і матеріально-правовому сенсах. На думку її прихильників, позов у процесуальному сенсі – це звернення до суду зацікавленої особи з вимогою про захист прав, а позов у матеріально-правовому сенсі – це звернення до суду, матеріально-правова вимога позивача до відповідача, само право, що захищається судом [7, с.28]. Так, наприклад, М.І. Клеандров позов у матеріально-правовому сенсі визначає як вимогу позивача до відповідача, а під позовом у процесуальному сенсі – звернення позивача до суду [1, с. 176]. Нарешті, існує ще одна концепція – теорія єдиного поняття позову, що має дві сторони – матеріально-правову і процесуальну. Відповідно до даної конструкції позов – єдине поняття, в якому органічно поєднані вимоги позивача до відповідача (матеріально-правова сторона) і вимога позивача до суду про захист прав (процесуальна сторона) [7, с. 29].
На думку С.А. Іванової, позовом слід вважати спірну матеріально-правову вимогу однієї особи до іншої, яку необхідно розглянути у певному процесуальному порядку [63, с. 129]. Як відзначає дослідник, коли позивач відмовляється від позову, то він відмовляється не від звернення до суду, а саме від своєї вимоги до відповідача. Якщо мова йде про забезпечення позову, то мається на увазі забезпечення у майбутньому реалізації матеріально-правової вимоги однієї особи до іншої. Будь-яке звернення до суду з позовом повинне супроводжуватися вимогою до відповідача, тобто до конкретної особи, що порушила право. У поєднанні двох вимог: матеріально-правової (вимога позивача до відповідача) і процесуально-правової (вимога позивача до суду) і полягає позов. Без однієї з цих сторін позову не існує [63, с. 129].
Слід погодитися, що концепція єдиного поняття позову з його матеріально-правовою і процесуальною сторонами є найбільш правильною і науково обґрунтованою [7, с. 29].
Єдність матеріально-правового змісту позову і його процесуальної форми реалізації визначається тим, що можливості матеріально-правового характеру, представлені уповноваженій особі нормою матеріального права, припускають і можливість їх здійснення у визначеній, встановленій законом процесуальній формі, у передбаченому порядку [7, с. 30].
Будь-яку позовну вимогу можна розглядати як домагання, хоча не всяке домагання виражається у позові. Право на позов, зазвичай, не представляється як щось відмінне від суб'єктивного права, яке захищається, а лише як його модифікація, «момент життя». Позов виступає тут засобом захисту порушеного або оспорюваного права [19, с. 110].
Ділення єдиного поняття позову на два самостійні поняття представляється недоцільним, оскільки матеріальне право – це сукупність норм, безпосередньо регулюючих суспільні відносини між господарюючими суб'єктами, а матеріально-правова сторона позову – це певні неврегульовані відносини, які необхідно врегулювати за допомогою особливого процесуального засобу (позову) [64, с.253].
Класифікація позовів проводиться за різними критеріями. Наприклад, процесуальна класифікація враховує зміст (цілі) позову і сторін. Разом із процесуальною, використовується матеріально-правова класифікація позовів і рішень залежно від галузевої та інституційної приналежності матеріально-правових відносин, їх об'єкту і суб'єкта, підстави і предмету позову [63, с. 152].
У той же час багато учених вважають, що матеріально-правова класифікація не може бути визнана науковою, оскільки це перелік позовів, в якому немає ділення позовів на групи за якою-небудь ознакою, що характеризує об'єкт класифікації з того або іншого боку його суті [65, с. 14].
Щодо процесуальної класифікації в науці також немає єдиної думки. Так, як підставу класифікації за процесуальною метою позову виділяють характер дій, які прохає позивач від суду із захисту порушеного або оспорюваного права, або інтересу, що охороняється законом.
Залежно від форми судового захисту, яка потрібна позивачу, тобто залежно від того, якого роду рішення бажає отримати від суду позивач, позови діляться на три види:
а) про присудження (виконавчі);
б) про визнання (установчі);
в) про зміну або припинення правовідносин (перетворювальні позови) [66, с. 66].
Процесуальною є також класифікація позовів залежно від юрисдикційних органів, які їх розглядають. Зокрема, позови подаються до судів загальної юрисдикції, господарські суди, адміністративні суди, третейські суди. Проте основною процесуальною класифікацією позовів вважається розмежування позовів за метою або змістом: на позови про визнання, присудження або перетворення. Вона дозволяє «висвітити» разом із процесуальними матеріально-правові особливості реалізації способів захисту прав у суді [63, с. 161–162].
Окрім процесуальної і матеріально-правової класифікацій у літературі є також інші, що не отримали якоїсь особливої назви, але мають велике значення. Поширеним є розмежування позовів за суб’єктами, що пред’являють їх [65, с. 15]. У чинному законодавстві розмежовують також майнові й немайнові позови. Виходячи з характеру зв'язку, між суб'єктами можна виділити позови прямі й регресні.
Праву на судовий захист відповідає обов'язок держави створити ефективну й доступну систему правосуддя. Складність, різноманітність і численність спорів виправдовують необхідність спеціалізації судових органів, розмежування їх компетенції за родом справ і території з тією метою, щоб забезпечити кваліфіковане судочинство, найбільш доступне, зручне або найменш обтяжливе для осіб, що беруть участь у ньому. Необхідність правил, що визначають повноваження кожного органу правосуддя, не викликає сумнівів, і дотримання цих правил дійсно є гарантією повноцінного судового захисту [67].
Враховуючи те, що підвідомчість є передумовою права на звернення суб'єкта підприємництва до суду, необхідно, в першу чергу, зупинитися на аналізі теоретичних і нормативних положень, присвячених проблемі підвідомчості.
У даний час в Україні функціонують формально незалежні один від одного гілки судової влади. У даних умовах при вирішенні питання про захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва виникає проблема вибору як між позасудовим і судовим варіантами захисту, так і проблема вибору судового органу, компетентного розглядати наявний спір. Позов може бути ефективно використаний суб'єктом підприємництва тільки у разі належної правової регламентації питань судової підвідомчості.
Як указує Н.І. Клейн, традиційно протягом багатьох десятиліть вирішення майнових спорів між юридичними особами було відособлене від вирішення спорів за участю громадян. Не дивлячись на спільність правової природи, більшість спорів, що розглядаються судами загальної юрисдикції і арбітражними судами, характер відносин, що виникають у підприємницькій діяльності, значущість швидкого і правосудного дозволу складних конфліктів у сфері економіки, зумовили самостійність арбітражної судової системи, особливості процесуальної форми її діяльності [68, с. 11].
Вперше окрема стаття була присвячена нормам про підвідомчість в Основах цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. Проте ще Правила про провадження справ у Вищій арбітражній комісії при раді праці і оборони і місцевих арбітражних комісіях від 14 березня 1923 р. передбачали, що місцеві арбітражні комісії вирішують підвідомчі їм справи у судовій присутності, що складається з головуючого і двох членів арбітражної комісії. До складу судової присутності входять обов'язково один юрист і один господарник [69].
У чинному ГПК України проблемі підвідомчості й підсудності господарських справ присвячений розділ III. При цьому з 5 діючих статей, що містяться у даному розділі, підвідомчості присвячена тільки ст. 12, при цьому само поняття підвідомчості законом не закріплене. Тлумачення терміну «підвідомчість» дано у Рекомендаціях Президії вищого Господарського суду України від 27 червня 2007 р. «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» [70, с.33], де під підвідомчістю розуміється встановлена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду спорів, віднесених до їх компетенції.
У цілому виділяють три смислові відтінки терміну «підвідомчість»:
1) міжгалузевий правовий інститут;
2) механізм розподілу компетенції державних органів;
3) основна умова звернення за дозволом справи в конкретний орган [71, с. 49].
В юридичній літературі підвідомчість розглядається також в об'єктивному і суб'єктивному сенсах. В об’єктивному сенсі під нею розуміють правовий інститут як сукупність правових норм, що встановлюють механізм розподілу справ між різними судами. З суб'єктивної точки зору підвідомчість розглядається або як круг справ, віднесених до ведення конкретного органу, або як властивості справ, через які вони підлягають розгляду конкретним органом.
В.О. Філановський розглядає поняття «підвідомчість» в широкому сенсі – як сукупність питань, які через закон або підзаконний правовий акт повинні вирішуватися тим або іншим органом державної влади або місцевого самоврядування [72, с. 158].
У вузькому сенсі, з погляду даного дослідника, «підвідомчість» визначається як відношення суперечок про право, що потребують державно-владного дозволу, та інших справ до ведення різних державних, суспільних, змішаних (державно-суспільних) органів і третейських судів, як властивість юридичних справ, через яку вони підлягають вирішенню певними юрисдикційними органами [72, с.159].
Узагальнення представлених в юридичній літературі точок зору на суть інституту підвідомчості показує, що учені і фахівці, як правило, дотримуються одного з наступних підходів до підвідомчості:
а) це наочна компетенція правозастосовних органів з розгляду і вирішенню спорів про право та інших правових питань;
б) це юрисдикція державних органів та інших органів в області розгляду і вирішення конфліктів;
в) це круг справ, дозвіл яких віднесений законом до компетенції конкретного юрисдикційного органу;
г) це властивість справ, виходячи з якої їх розгляд у встановленому законом порядку відноситься до ведення певного юрисдикційного органу.
Так, М.Ю. Тіхоміров визначає підвідомчість як відношення певних категорій справ до ведення різних державних або інших органів і організацій, уповноважених через свою компетенцію розглядати відповідні справи і вирішувати їх по суті [73, с. 4].
Достатньо поширеною є позиція учених, які визначають поняття підвідомчості через компетенцію (повноваження) того або іншого органу з вирішення юридичних справ. Наголошується також, що суттю питання про підсудність є вирішення питання про визначення меж компетенції даного суду з розгляду і вирішення вказаної справи [74, с. 8].
І.Л. Бурова характеризує підвідомчість як складне правове явище, виступаюче як механізм розмежування компетенції різних систем юрисдикційних органів з розгляду і вирішенню економічних спорів та інших юридичних справ [75, с. 10].
М.К. Треушніков відзначає, що правове поняття «підвідомчість» походить від дієслова відати і означає наочну компетенцію судів, арбітражних судів, третейських судів, нотаріату, органів з розгляду і вирішенню трудових спорів, інших органів держави і організацій, що мають право розглядати і вирішувати окремі правові питання [63, с. 95].
У той же час, на думку М.О. Абрамова, підвідомчість не слід ототожнювати з компетенцією, оскільки компетенція господарських судів не зводиться до правомочності вирішення господарських спорів. Вона включає рішення і цілого ряду інших питань. Тому, зіставляючи поняття «компетенція» і «підвідомчість», слід мати на увазі, що підвідомчість господарських судів означає їх компетенцію тільки у частині того, які спори відносяться до їх ведення [76, с. 55].
Аналізуючи підхід до визначення суті підвідомчості як «круга справ, вирішення яких віднесено законом до компетенції певного державного або суспільного органу», С.М. Пелевін відзначає, що з таким формулюванням можна погодитися, проте воно потребує уточнень. По-перше, підвідомчість взагалі (а судова у т.ч.) завжди розглядається як процесуально-правове поняття, «інститут процесуального права: вона є передумова, обов’язкова умова збудження діяльності відповідного юрисдикційного органу з вирішення певних юридичних справ». Це означає, що підвідомчість прямо пов’язана з юрисдикцією органу, а не його компетенцією, або інакше, підвідомчість перетворюється з процесуально-правового поняття у державно-правове. По-друге, термін «справа» має більше десяти відтінків. Законодавець же говорить не про «справу» (справах), а про суб’єктивні права та інтереси, які охороняються законом, що потребують захисту. Тому правильніше визначати підвідомчість як круг тих, що підлягають захисту суб’єктивних прав і законних інтересів, відношуваних законом до юрисдикції державних або суспільних органів [77, с. 82].
У той же час в науці існує і прямо протилежна точка зору на суть підвідомчості. Так, М.О. Рожкова займає позицію, згідно якої підвідомчість визнається властивістю юридичних справ. Зокрема, вона визначає підвідомчість як властивість юридичної справи, яка потребує вирішення, що дозволяє віднести її до компетенції одного з органів цивільної юрисдикції. А стосовно судів підвідомчістю справи є властивість, що потребує вирішення справи, необхідної для віднесення її до компетенції одного з судів (суду загальної юрисдикції, арбітражного суду або третейського суду). У таких умовах, коли говорять про непідвідомчість справи, наприклад арбітражному суду, мають на увазі відсутність у справи властивості, необхідної для розгляду арбітражного суду як компетентного суду відносно цієї справи [37, с. 23].
З погляду інших учених, визначення підвідомчості, як властивості справи, припускає встановлення жорсткої залежності між властивістю (або характером) справи і органом, що його вирішує. Проте така залежність не в змозі пояснити наявність виключень із загальних правил підвідомчості юридичних справ. Виключення, що існують у процесуальному праві, із загальних правил підвідомчості цілком можуть бути пояснені, якщо властивість справи розглядати не як підвідомчість, а як всього лише об'єктивний критерій її визначення, об'єктивний в тому сенсі, що властивість юридичної справи обумовлюється природою спірного матеріального правовідношення, яка не залежить від волі і бажання законодавця, а значить не може бути їм змінена. Керуючись об'єктивним критерієм, законодавець визначає той орган, який через властиві йому якості краще за інших пристосований для дозволу даної конкретної справи. Окрім об’єктивного критерію визначення підвідомчості існують і суб'єктивні. Під суб’єктивними критеріями розмежування підвідомчості маються на увазі особливості правової політики держави на тому або іншому етапі, потреби правозастосовчої практики та інші міркування суб'єктивного порядку, незалежні від природи (характеру) юридичної справи. Саме суб'єктивні критерії впливають на підвідомчість того або іншого органу в бік її розширення або скорочення [78, с. 330].
Таким чином, представляється достатньо спрощеним підхід, використовуваний для визначення поняття «підвідомчість» в Рекомендаціях Президії Вищого господарського суду України від 26 червня 2007 р., оскільки в даному випадку фактично ігнорується такий важливий аспект, як властивість юридичних справ, через яку вони підлягають вирішенню певними юрисдикційними органами. У цілому можна зробити висновок, що викладеного у названих рекомендаціях трактування терміну «підвідомчість» не достатньо для визначення істотних ознак цього інституту і воно не враховує наукові підходи, що склалися, до даного явища.
У даний час до підвідомчості господарських судів в Україні відносяться:
1). Справи за спорами, які виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, зокрема щодо приватизації майна і з інших підстав, окрім:
спорів про приватизацію державного житлового фонду;
спорів, які виникають при узгодженні стандартів і технічних умов;
спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно законодавству не можуть бути встановлені за угодою сторін;
спорів, які виникають з публічно-правових відносин і віднесені до компетенції Конституційного суду України і адміністративних судів;
інших спорів, вирішення яких відповідно законам України і міжнародних договорів України віднесене до ведення інших органів.
2). Справи про банкрутство.
3). Справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
4). Справи, які виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством і його учасниками (засновниками, акціонерами, членами), зокрема учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, які пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності цього товариства, окрім трудових спорів.
5). Справи за спорами щодо обліку прав на цінні папери.
6). Справи за спорами, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб’єкти господарської діяльності, за винятком віднесених до компетенції адміністративних судів.
7). Справи за спорами з майновими вимогами до боржника, відносно якого порушено справу про банкрутство, зокрема, справи у спорах про визнання недійсними будь-яких операцій (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; відновлення на роботі посадових і службових осіб боржника, за винятком спорів, пов’язаних з визначенням і сплатою (стягненням) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ за спорами щодо визнання недійсними операцій (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень, контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України;
8). Справи за заявами про затвердження планів санації боржника до порушення справи про банкрутство.
Підвідомчий господарським судам спор може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду, окрім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, спорів, передбачених пунктом 4 частини першої ст. 12 ГПК України, та інших спорів, передбачених законом. Рішення третейського суду може бути оскаржене у порядку, передбаченому ГПК.
Проте у даний час ряд питань щодо підвідомчості справ господарським судам на практиці продовжує створювати проблеми. Так, сьогодні відсутнє чітке і однозначне законодавче вирішення питання про те, до компетенції якого суду відноситься розгляд скарг на дії (бездіяльність) органів Державної виконавчої служби при виконанні ними рішень (постанов, ухвал) господарських судів. Порядок оскарження дії або бездіяльності органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, постанов, ухвал господарських судів регламентований ст. 121-2 ГПК України. Даною статею визначено коло осіб, які мають право на звернення до господарського суду з відповідною скаргою, терміни подачі скарг, а також порядок їх розгляду. Так, господарським судом розглядаються скарги на дії або бездіяльність органів Державної виконавчої служби з виконання рішень, постанов, ухвал господарських судів і можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів із дня здійснення оскарженої дії або з дня, коли вказаним особам стало про нього відомо, або з дня, коли дія повинна бути здійснена. За наслідками розгляду скарги виноситься ухвала, яка прямує стягувачу, боржникові й органу виконання судових рішень. Ухвала може бути оскаржена в установленому порядку.
Таким чином, до набуття чинності Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ) [79], не дивлячись на наявність ряду прогалин у законодавчому регулюванні, господарські суди в цілому достатньо ефективно здійснювали розгляд даної категорії скарг, що дозволяло забезпечити захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва у процесі виконання рішень (ухвал, постанов) господарських судів.
КАСУ містить окрему статтю (ст. 181), присвячену особливостям провадження у справах, пов'язаних з рішеннями, дією або бездіяльністю державної виконавчої служби. Згідно даної статті учасники виконавчого провадження (окрім державного виконавця) і особи, що привертаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби порушені їх права, свободи або інтереси, а також якщо законом не встановлений інший порядок судового оскарження рішень, дій або бездіяльності таких осіб. Позовна заява може бути подана в суд: у десятиденний термін із дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод або інтересів; у триденний термін із дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод або інтересів, у разі оскарження ухвали про відкладення проведення виконавчих дій. Адміністративна справа з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.
Проте спроба законодавця оптимізувати механізм судового захисту прав суб'єктів підприємництва у процесі виконавчого провадження на практиці привела, в даному випадку, до прямо протилежних результатів. На певному етапі і адміністративні, і господарські суди почали відмовляти в ухваленні скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, при виконанні рішень господарських судів, мотивуючи це тим, що розгляд таких скарг до їх компетенції не відноситься.
Таким чином, відсутність чіткої визначеності у цьому питанні позбавляє суб'єкти підприємництва можливості належним чином захистити свої права і законні інтереси у процесі виконання рішень судів, перешкоджає реалізації положень Конституції України щодо обов'язковості виконання судових рішень, знижує авторитет судової влади як усередині України, так і за її межами.
Ситуація, що склалася, стала предметом обговорень як учених, так і юристів-практиків. Так, одні дослідники указують, що, враховуючи положення КАСУ, оскаржити рішення, дії або бездіяльність державного виконавця сторони виконавчого провадження (стягувач і боржник) мають право: по ГПК України – до господарського суду, якщо скарга стосується виконання рішень, постанов, ухвал господарських судів; по КАСУ – до адміністративного суду, причому редакція ст. 181 КАСУ встановлює підвідомчість адміністративним судам такого роду вимог методом виключення, тобто якщо законом не встановлений інший порядок судового оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця.
Прихильники розгляду таких спорів в адміністративному процесі обґрунтовують свою позицію, оперуючи положеннями п.7 розділу VII КАСУ «Завершальні і перехідні положення», відповідно до яких, на їх думку, після набуття чинності цього Кодексу заяви і скарги про оскарження дій органів Державної виконавчої служби, які були порушені в судах щодо виконання всіх рішень, повинні розглядатися адміністративними судами.
Питанню підсудності спорів про оскарження дій (бездіяльності) органів державної виконавчої служби приділили увагу і найвищі органи судової влади. Так, Вищий адміністративний суд України у своєму листі від 09.01.2008 р. №7/9/1/13-08 указує, що рішення, дії або бездіяльність державної виконавчої служби при виконанні судового рішення, за загальним правилом, має бути оскаржене до суду, що видав виконавчий документ. Постановою Вищого господарського суду України від 23.11.2005 р. касаційна скарга Господарського товариства до боржника у виконавчому провадженні щодо примусового виконання наказу господарського суду на постанову цього ж суду від 20.09.2005 р. разом із справою передана до Вищого адміністративного суду України на підставі п. 7, 10 розділу VII «Заключні і перехідні положення» КАСУ. Відмовляя у відкритті касаційного провадження, Вищий адміністративний суд України, посилаючись на положення ч. 1 ст.3, ч.1 ст. 181 КАСУ, ст. 121-2 ГПК України, вказав, що виходячи з положень даних статей і враховуючи, що постанова господарського суду від 20.09.2005 р. прийнята за наслідками розгляду скарги боржника на дії органу державної виконавчої служби про виконання наказу господарського суду, провадження за даною скаргою не є адміністративною справою. Отже, воно не підлягає касаційному розгляду в порядку адміністративного судочинства [80, с.39–47].
У той же час в своєму Інформаційному листі від 29.09.2009 р. № 01-08/530 «Про деякі питання, порушені у доповідних записках господарських судів України у першому півріччі 2009 року щодо застосування норм Господарсько процесуального кодексу України» Вищий господарський суд України роз'яснює, що господарський суд, розглянувши справу у порядку адміністративного провадження, після створення відповідного окружного суду адміністративної юрисдикції, не має права розглядати скарги на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, пов'язані з такими рішеннями[81, с. 76].
Таким чином, остаточна визначеність з даного питання як в законодавстві, так і в актах найвищих органів судової влади України в цілому ще не досягнута.
Для ефективного вирішення даної проблеми слід виходити з того, що мета і відповідно предмет виконавчого провадження не в організації виконавчої влади, а у виконанні судових і несудових виконавчих документів. Виконавче провадження стає невід'ємною частиною механізму захисту порушених прав і інтересів, а не ланкою або підсистемою адміністративного права, мета і предмет правового регулювання якого полягає абсолютно в іншому[82, с.6–7].
Слід також враховувати, що судове рішення ухвалюється судом у результаті ретельного розгляду всіх обставин справи. Вирішуючи питання, що виникли у ході розгляду обставин справи, приймаючи остаточне рішення, суддя отримує як найповніше уявлення про обставини справи, сумлінність користування сторонами й особами, що беруть участь у справі, процесуальними правами, які їм належать. Знання вказаних обставин є важливим чинником, що має значення для швидкого розгляду скарги на дії (бездіяльність) органів Державної виконавчої служби, захисту прав і законних інтересів підприємців у процесі виконання судового рішення.
Як справедливо відзначає Д.М. Притика, проблему розмежування компетенції між господарськими і адміністративними судами необхідно вирішувати на законодавчому рівні, за допомогою внесення змін у КАСУ і ГПК України [83, с. 5].
Таким чином, доцільно для досягнення чіткої визначеності вказати у ч.1 ст. 181 КАСУ, що рішення, дії або бездіяльність державної виконавчої служби при виконанні судового рішення, за загальним правилом, оскаржуються в суді, який видав виконавчий документ [84, с. 202].
Підводячи підсумок, хотілося б відзначити, що законодавство України надає суб'єктові підприємництва можливість захистити свої права і законні інтереси за допомогою звернення у судові органи, але разом із цим мають місце проблеми як теоретичного, так і практичного плану, які вимагають невідкладного рішення.
ВИСНОВКИ ПО ПЕРШОМУ РОЗДІЛУ
У першому розділі монографії проаналізовано поняття термінів «інтерес», «захист», «захист прав суб'єктів підприємництва», що існують у науковій літературі та законодавстві, приділено увагу проблемі розподілу інтересів на публічні і приватні і їх співвідношенню стосовно захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
Виконаний аналіз дозволив авторам запропонувати наступне визначення інтересу, що охороняється законом: законний інтерес – це відбите в об'єктивному праві або витікаюче з його загального сенсу (що не суперечить йому) прагнення суб'єкта підприємництва до досягнення економічних і соціальних результатів, які є об'єктом захисту з боку держави.
Під судовим захистом прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва запропоновано розуміти здійснювану відповідно до встановленої підвідомчості і підсудності діяльність судових органів, направлену на відновлення (визнання) порушених (оспорених) прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва, а також на запобігання правопорушенням шляхом справедливого і своєчасного розгляду даної категорії спорів.
Законодавство України надає суб'єктові підприємництва можливість захистити свої права і законні інтереси за допомогою такого правового інструменту, як звернення у судові органи. Праву на судовий захист відповідає обов'язок держави створити ефективну й доступну систему правосуддя. Складність, різноманітність і численність спорів виправдовують необхідність спеціалізації судових органів, розмежування їх компетенції за родом справ і території з тією метою, щоб забезпечити кваліфіковане судочинство, найбільш доступне, зручне або найменш обтяжливе для осіб, що беруть участь у ньому. Необхідність правил, що визначають повноваження кожного органу правосуддя, не викликає сумнівів, і дотримання цих правил дійсно є гарантією повноцінного судового захисту.
Приділена увага питанням підвідомчості господарських спорів. Наприклад, відсутнє чітке й однозначне законодавче рішення питання про те, до компетенції якого суду відноситься розгляд скарг на дії (бездіяльність) органів Державної виконавчої служби при виконанні ними рішень (постанов, ухвал) господарських судів. Порядок оскарження дій або бездіяльності органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, постанов, ухвал господарських судів регламентовано ст. 121-2 ГПК України. Також КАСУ містить окрему статтю (ст. 181), присвячену особливостям провадження у справах, пов'язаних з рішеннями, дією або бездіяльністю державної виконавчої служби.
Спроба законодавця оптимізувати механізм судового захисту прав суб'єктів підприємництва у процесі виконавчого провадження на практиці привела до прямо протилежних результатів. Відсутність чіткої визначеності у цьому питанні позбавляє суб'єктів підприємництва можливості належним чином захистити свої права і законні інтереси у процесі виконання рішень судів, перешкоджає реалізації положень Конституції України щодо обов'язковості виконання судових рішень, знижує авторитет судової влади як усередині України, так і за її межами.
У роботі запропоновано проблему розмежування компетенції між господарськими і адміністративними судами вирішувати на законодавчому рівні, за допомогою внесення змін у КАСУ і ГПК України. Доцільно для досягнення чіткої визначеності вказати у ч.1 ст. 181 КАСУ, що рішення, дії або бездіяльність державної виконавчої служби при виконанні судового рішення, за загальним правилом, оскаржується в суді, який видав виконавчий документ.
II. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ СУБ'ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА ПРИ СПОРАХ З ПОДАТКОВИМИ ОРГАНАМИ
2.1. Вплив податкової політики на розвиток підприємництва
Держава для реалізації своєї економічної політики використовує різні методи, які утворюють інструментарії державного регулювання економіки. Свої регулюючі функції держава при змішаній економіці виконує за допомогою розумного поєднання адміністративних і економічних напрямів дії на суб'єктів підприємництва. Одним із таких напрямів дії держави на економіку України є податкова політика, яка згідно з ч. 8 ст. 10 Господарського кодексу України [5] повинна забезпечити економічно обґрунтоване податкове навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості й конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів. Стаття 12 Господарського кодексу України [5] передбачає основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання, а саме: державне замовлення; ліцензування, квотування і патентування; сертифікація і стандартизація; застосування нормативів і лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій.
Дані норми права дозволяють розглядати податкову систему як важливий економічний інструмент регулювання і стимулювання підприємницької діяльності в умовах змішаної економіки України. Від того, наскільки правильно побудована податкова система багато у чому залежить ефективність розвитку економіки держави. Стаття 17 Господарського кодексу України [5] закріплює принципи податкової системи і визначає, що для забезпечення економічних завдань держави закони, регулюючі оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати оптимальне поєднання фіскальної і стимулюючої функцій оподаткування. Ефективність багато в чому визначається тим, які способи і принципи юридичної дії на поведінку учасників господарських відносин закладені у відповідних правових нормах [85, с. 27]. Норми Господарського кодексу України [5] встановлюють реальні можливості для ефективного впливу на соціально-економічні процеси у суспільстві за допомогою податкового законодавства. На жаль, держава в особі відповідних органів влади не використовує повною мірою норми права, що дозволяють гнучко й ефективно впливати на господарські відносини. Неналежне виконання норм Господарського кодексу негативно впливає на економічні процеси у державі. Так, пріоритет фіскальних методів дії на суб'єктів господарювання, закріплений податковим законодавством, що діяло до 2011 р., став однією з перешкод для розвитку економіки. І це не єдиний недолік податкового законодавства, що діяло протягом 23 років незалежності України.
Ф.О. Ярошенко, характеризуючи податкове законодавство, указував, що «неузгодженість податкового законодавства з іншими законодавчими і нормативними актами; нераціональна система податкових пільг, яка вабить порушення принципів справедливості в оподаткуванні і зниження фіскальної ефективності основних податків; нестабільність податкового законодавства, що обмежує можливості формування суб'єктами господарювання фінансової й економічної політики в середньо- і довгострокові періоди, – все це негативно відбивається на роботі суб'єктів підприємницької діяльності» [86, с. 3].
На думку О.В. Майстренко, основними недоліками раніше існуючої системи оподаткування були: по-перше, часті зміни у законах щодо деяких податків, які негативно відбиваються на діяльності суб'єктів підприємництва, не дають підприємцям нормально функціонувати, випускати конкурентоздатну продукцію, по-друге, система в цілому достатньо громіздка, розрахунки окремих податків невиправдано ускладнені [87, с. 129].
Л.М. Єріс відзначає, що у податковому законодавстві були відсутні положення, які чітко й однозначно регламентували механізм реалізації цілей і завдань податкової політики, що гальмувало розвиток підприємницьких структур [88, с.76].
К.С. Поддубная указує, що характерною особливістю податкової системи була її недосконалість, а саме: неузгодженість і суперечність окремих податкових законів, нестабільність законодавства, надмірне податкове навантаження на платників, безсистемне і невиправдане надання пільг, перекручення економічної суті окремих податків і непристосованість її до переходу від адміністративно командних методів управління господарством до господарювання в умовах демократичної правової системи України [89, с. 410].
Таким чином, податкове законодавство України, що діяло до 2011 р., можна охарактеризувати таким чином: величезний масив законів і підзаконних нормативно-правових актів; розрізненість і неузгодженість норм права; відсутність стабільності норм права; дублювання норм права; складність і громіздкість норм права; пропуски законодавчого регулювання; відсутність дієвого механізму реалізації норм права; відсутність балансу публічних і приватних інтересів; переважання фіскальної спрямованості; наявність застарілих норм права, тобто невідповідних сучасним умовам господарювання.
У міру поглиблення економічних перетворень в Україні недоліки податкової системи, що діє, ставали все більш очевидними. Для вирішення існуючих проблем у законодавство про оподаткування вносилися численні поправки, приймалися нові норми права, які, на думку їх авторів, повинні були усунути невідповідність податкової системи й економічних процесів у державі. У результаті збільшувалася кількість норм права про оподаткування, але це не вплинуло на їх якість. Фрагментарні зміни, доповнення податкового законодавства вирішували окремі вузькі питання, не зачіпаючи основ податкової системи, що створювало ще більший дисбаланс. Величезний масив нормативно-правових актів про оподаткування, що часто суперечать один одному, дозволяв недобросовісним суб'єктам господарювання скористатися «лазівками» в законодавстві й або взагалі не платити податки, або платити мінімальні суми, не відповідні рівню їх доходу. Цю проблему законодавець хотів вирішити шляхом посилення податкового тиску, що приводило до появи ще витонченіших схем відходу від оподаткування. Чим більше держава намагалася посилити систему оподаткування, тим більша кількість суб'єктів господарювання «йшла у тінь» і збільшувалася кількість напівлегальних структур, що надають послуги з мінімізації податкових відрахувань. У результаті «благі наміри» законодавця обернулися величезними збитками для державного бюджету, а ситуація, що склалася, у черговий раз підтвердила, що «від успішного функціонування податкової системи багато в чому залежить результативність ухвалюваних економічних рішень» [90, с. 46].
Такий стан податкового законодавства потребував корінних змін і підготовки єдиного документа – Податкового кодексу, який повинен був гармонізувати всю систему оподаткування, усунути недоліки системи оподаткування, що діє, а також привести податкову систему у відповідність з існуючими економічними відносинами в державі. У процесі підготовки Податкового кодексу доцільно було вирішити ряд завдань.
По-перше, Податковий кодекс, як інструмент регулювання економічних процесів у державі, покликаний забезпечити баланс публічних і приватних інтересів. Терміни «інтерес», «законний інтерес» детально проаналізовані у першому параграфі монографії. Поняття приватних інтересів більш менш стале і включає інтереси окремого громадянина (фізичної особи), сім'ї [91, с.1]. Поняття публічних інтересів по-різному трактувалося у різні епохи і різними авторами, що дало можливість О.В. Кряжкову назвати публічний інтерес «категорією, яка постійно еволюціонує» [92, с.93]. Ю.О. Тіхоміров указує, що публічні інтереси – це «...суспільні інтереси, без задоволення яких неможливо, з одного боку, реалізувати приватні інтереси, а з іншого – забезпечити цілісність, постійність і нормальний розвиток організацій, держави, націй, соціальних прошарків, врешті-решт суспільства у цілому» [93, с. 54].
Якнайповніше і всеосяжне визначення публічного інтересу пропонує О.М. Вінник, яка розглядає публічний інтерес як «відображені у праві, збалансовані певним чином інтереси держави як організації політичної влади, а також інтереси всього суспільства (загальні інтереси його членів), значної його частини, у т.ч. територіальних общин, соціальних груп, особливо тих із них, які власними силами (через відсутність, скажімо, відповідних коштів для оплати послуг юриста) за допомогою правових засобів не здатні захистити свої інтереси і тому вимагають державної підтримки, через відсутність якої велика вірогідність виникнення кризових явищ у суспільстві, страйків та інших колективних форм протесту і самозахисту» [94, с.48].
На думку М.П. Кучерявенко, особливого виділення вимагає податковий публічний інтерес. Нереалізований подібний інтерес означає підрив основ держави. Разом із цим не можна абсолютизувати податковий публічний інтерес. Податки не є самоціллю, а служать базою для виконання функцій держави [95, с.17].
У сучасних умовах розвитку суспільних відносин забезпечення гармонійного поєднання приватних і публічних інтересів є одним з основних завдань правового регулювання, оскільки право повинне забезпечувати і суспільні, і приватні інтереси, їх поєднання в досягненні певної мети. Приватні й публічні інтереси можна віднести до парної філософської категорії «окреме - загальне». Діалектика окремого і загального виявляється в їх нерозривному зв'язку [96, с. 110; 97, с. 229–235]. Загальні (публічні інтереси) не існують самі по собі, у «чистому» вигляді. Вони нерозривно пов'язані з окремими (приватними інтересами). Приватний інтерес (як інтерес окремої особи) відображає до певної міри «загальне» – інтереси соціальних співтовариств, суспільства у цілому, хоча перш за все «направляє свідомість суб'єкта на самого себе» [98, с. 24; 99, с. 6–9; 94]. Як правильно відзначив В.К. Мамутов, закон, який приймається органом влади, не може не вважатися актом публічним ... «Навіть якщо розділяти захист у законодавстві приватних і публічних інтересів, то будь-який закон, направлений на захист інтересів приватних, тим самим захищає і загальний, публічний інтерес. Якщо публічного інтересу немає, то закон не приймається. Він не приймається (у демократичній державі), якщо суперечить публічному інтересу» [100, с. 58–59]. Публічний інтерес у сфері оподаткування припускає націленість на здійснення завдань, без задоволення яких неможливо реалізувати приватні інтереси, забезпечити стійкий і нормальний розвиток суспільства у цілому.
Необхідність розумного поєднання приватних і публічних інтересів закріплена Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 р. № 1160-IV [101], що передбачає принцип збалансованості, який має на увазі забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян і держави. Особливе значення принцип збалансованості має для податкової системи, яка повинна забезпечувати раціональне співвідношення між інтересами держави в отриманні джерел для покриття державних витрат і інтересами суб'єктів підприємництва зі сплати такого розміру податку, щоб це не суперечило їх особистим і виробничим інтересам.
Ігнорування публічного або приватного інтересів у сфері оподаткування веде до негативних наслідків, а зрештою – до кардинальних змін у суспільному житті. З одного боку, прагнення відмовитися від контролю держави і розрахунок виключно на саморегулюючу економіку привели до зменшення уваги до публічних інтересів і гіпертрофії інтересів приватних. Сумним підсумком покладання надії на стихійну ринкову саморегуляцію у різних сферах економіки став розрив господарських зв'язків, що існували багато років, катастрофічне зменшення об'ємів виробництва, високий рівень безробіття. З іншого боку, посилення адміністративних методів дії привело до збільшення тіньового сектора економіки і до зменшення у зв'язку з цим бюджетних надходжень. І в тому, і іншому випадку наслідки однакові, а саме: падіння життєвого рівня населення і зростання соціальної напруженості у суспільстві.
Межа між сферами приватного і публічного інтересу рухома, а дисбаланс даних інтересів веде до негативних суспільних процесів, що свідчить про важливість встановлення оптимального поєднання публічних і приватних інтересів. Гармонійно розвиненим може вважатися тільки те суспільство, де розумно поєднується публічний і приватний інтерес, тому «найбільш поширеним типом правового регулювання у даний час є системи, що поєднують публично- і приватно-правове регулювання в різних пропорціях» [102, с. 43].
Реформування податкового законодавства повинне було забезпечити розумне поєднання публічних і приватних інтересів у сфері оподаткування.
По-друге, необхідно було також продовжити кодифікування і гармонізацію норм права, регулюючих відносини у сфері господарювання.
Багато правових норм, які регулюють ідентичні відносини у сфері оподаткування суб'єктів господарювання, знаходилися у різних законодавчих актах, а у ряді випадків суперечили один одному, що негативно впливало на процес правореалізації. «У вирішенні однієї з проблем – колосального об'єму, складності й суперечності нинішнього законодавства – іноді вже неможливо обійтися такими процедурами, як раціоналізація або оптимізація, бо застосування цих процедур часто лише погіршує ситуацію, оскільки нові норми часто суперечать тим, що діють і збільшують складність і заплутаність законів. Тут потрібна саме глибока модернізація прав, здатна привести у певній перспективі до радикальних результатів, нехай навіть в якихось окремих сферах права» [103, с. 3]. Кодифікування дозволяє вирішити проблеми розрізненості норм права про оподаткування, їх суперечність та інші. «Перш за все необхідно докласти значні зусилля, щоб поліпшити структуру самого господарського законодавства: по можливості ліквідовувати невиправдану множинність його норм і нормативно-правових актів, їх розрізненість і суперечність, оскільки навіть деякі фундаментальні поняття у різних актах трактуються по-різному» [104, с. 12]. Кодифікування законодавства – це спосіб якісного впорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості і компактності, звільнення нормативного масиву від застарілих норм, які не виправдали себе. Кодекс – це оптимальний варіант узагальнення, систематизації і гармонізації законодавства.
Гармонізація норм права про оподаткування дозволить вирішити ряд проблем, обумовлених різночитанням норм права. «Гармонія» від грецького harmonic – струнка узгодженість частин одного цілого [105, с. 145]. Економічна енциклопедія розуміє під гармонізацією економічних процесів – взаємне узгодження, координацію, уніфікацію, зведення цих процесів в єдину систему [106, с.257]. Внутрішня гармонізація законодавства повинна була забезпечити узгодженість норм Податкового кодексу з іншими актами господарського законодавства, у першу чергу з Господарським кодексом. Зовнішня гармонізація покликана забезпечити узгодження Податкового кодексу із законодавством ВТО і ЄС.
По-третє, необхідно було забезпечити взаємоув’язку принципу стабільності податкового законодавства і необхідності усунення застарілих норм права про оподаткування. Податковій системі властива одночасно стабільність і рухливість. І цю особливість податкової системи необхідно було грамотно відобразити у новому податковому законодавстві.
Чим стабільніше податкова система, тим упевненіше відчуває себе суб'єкт підприємництва. Постійна зміна норм права негативно позначається на економічному розвитку суспільних відносин, інвестиційному іміджі України. «Кожна нова владна «еліта» вважає себе розумніше за всі попередні покоління і знищує накопичене ними. У цьому варварському відношенні до інтелектуального багатства, акумульованого в законах, і полягає одна з головних відмінностей нашого підходу до законодавства від підходу дійсно європейського. Названа практика свідчить також про недооцінку значення стабільності і «впізнанності» основоположних законів у справі формування правової держави. Без стабільних норм, що увійшли до свідомості, у кров і плоть суспільства, такої держави не сформувати» [107, с. 6].
Програма реформування податкової системи України передбачає: підвищення ефективності, збалансованості, прозорості податкової системи, а також забезпечення її стабільності і визначеності умов ведення економічної діяльності на території України. «Сьогодні кожному зрозуміло, що стабільність в оподаткуванні – основна умова успішного розвитку економіки» [108, с. 74].
Необхідність забезпечення стабільності податкового законодавства пропагується на різних рівнях влади, але на практиці не виконується. Наприклад, для вирішення проблеми необґрунтованої і частої зміни норм права Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 р. № 1160-IV [101] передбачає у процесі ухвалення законів і змін, доповнень до них обов'язковість підготовки аналізу регуляторного впливу, в якому позначається і аналізується проблема, яку пропонується вирішити за допомогою ухвалення даних норм права, обґрунтовується, чому чинні нормативно-правові акти не можуть вирішити дану проблему, дається економічний розрахунок ефективності реалізації пропонованого закону. Це дозволить зрозуміти, до яких економічних наслідків приведуть пропоновані норми права, чи є в них соціально-економічна необхідність. Проте на практиці ця норма права не завжди виконується, а точніше сказати, виконується в одиничних випадках.
Варіант вирішення проблеми забезпечення стабільності законодавства запропоновано у проекті Концепції модернізації господарського законодавства на базі Господарського кодексу України, який пропонує встановити спеціальний, складніший у порівнянні із загальним порядок внесення змін до кодифікаційних нормативно-правових актів [104]. Дотримання Закону «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» [101], а також встановлення складнішої процедури ухвалення змін і доповнень у кодифікаційні нормативно-правові акти, дозволить забезпечити зважений підхід законодавця при затвердженні тих або інших змін, доповнень, їх соціально-економічну обґрунтованість і необхідність для держави і суб'єктів господарювання.
Стабільність податкової системи не означає, що податки, пільги, санкції можуть бути встановлені раз і назавжди. Нерухомих податкових систем не існує. Податкова система повинна відображати характер суспільного устрою, стан економіки країни. У міру зміни економічних умов податкова система перестає відповідати вимогам, що пред'являються до неї, і вступає у суперечність з об'єктивними умовами розвитку економіки держави. Тому виникає об'єктивна необхідність усунення застарілих норм права. Причому процес усунення застарілих норм права про оподаткування повинен здійснюватися з урахуванням сучасних умов економічного розвитку України і дотримання принципу стабільності. Прикладом може служити європейський підхід до вдосконалення законодавства, який характерний прагненням до мінімізації радикальних змін, до доповнення і уточнення раніше прийнятих кодексів та інших законів, прагненням постійно еволюційно покращувати закони, що діють, а не повністю замінювати їх новими. «Такий підхід дозволяє поєднувати прогресивні зміни із забезпеченням відносної стабільності законодавства, його «впізнанності», він носить синтезуючий характер. Відомі розділи і статті, їх нумерація, що увійшла до наукового і практичного обороту, зберігаються, але вони доповнюються новими» [109, с. 76–81]. «Ми вважаємо застарілими навіть закони, прийняті у процесі реформування всього кілька років тому. Замість того, щоб Закон модернізувати – викидаємо повністю і замінюємо таким новим, який, не вирішуючи колишніх проблем, породжує нові» [107, с. 5].
На сьогоднішній день податкова політика повинна бути орієнтована на стимулювання економічних процесів, створення умов для підвищення економічної активності суб'єктів підприємництва, створення партнерських відносин між державою і суб'єктами підприємництва. Це зумовлює сучасні економічні реалії, які повинні були бути відбиті у новому податковому законодавстві. При цьому змінювати і відміняти потрібно не все підряд, а тільки ті норми, які насправді зжили себе і не відповідають економічним реаліям. Вдосконалення правового регулювання повинне сприяти подоланню суперечностей між змістом правових норм і існуючою економічною ситуацією в Україні, а також виключенню застарілих і створенню нових норм права, які відповідають потребам економічного розвитку.
По-четверте, необхідно було створити дієвий механізм реалізації норм права про оподаткування. Часто багато норм права залишаються нереалізованими через відсутність механізму їх практичного здійснення. Адже простіше всього нічого не робити, чим шукати законні шляхи реалізації тієї або іншої норми права. Тим більше, якщо така норма направлена на захист прав суб'єктів господарювання. «Необхідно не тільки видати правові норми, але й гарантувати їх неухильне і правильне проведення у життя» [110, с. 7].
Особливої актуальності проблема забезпечення дієвого механізму реалізації податкового законодавства набуває в умовах високого рівня корупції. Відсутність чіткого (дієвого) механізму реалізації норм прав про оподаткування дозволяє чиновникам довільно трактувати ту або іншу норму права, встановлювати свої правила. Причому це може бути пов'язано як з низьким рівнем знань законодавства посадовими особами органів державної податкової служби, так і з бажанням чиновника змусити суб'єкт господарювання «преміювати» його за виконання норм законодавства. Тому вирішення цієї проблеми можливе шляхом законодавчого закріплення чіткого механізму, який дозволить суб'єктові господарювання скористатися нормою права. Інакше норма права залишається декларативною і не може бути реалізована, або у процесі реалізації створюється маса невирішених проблем.
Доцільність ухвалення Податкового кодексу, який би вирішив вищеперелічені завдання і дозволив зробити податкову систему інструментом підвищення ефективності державного регулювання економіки, пропагували уряди України, що постійно змінюють один одного. Декларувалася необхідність кодифікування, систематизації, гармонізації норм права про оподаткування, але реальні кроки у цьому напрямі не робилися. Проте на певному етапі розвитку України перед законодавцем загострилося питання невідкладності вирішення зазначених завдань за допомогою підготовки і ухвалення Податкового кодексу, який відповідає соціально-економічній ситуації, що склалася в Україні.
У 2010 р. податкова система України зазнала значні зміни. Апогеєм цих змін стало ухвалення Податкового кодексу України, який набув чинності з 01.01.2011 р.[111]. Податковий кодекс України – це документ, що створює єдине правове поле діяльності для суб'єктів підприємництва і встановлює обопільну відповідальність як бізнесу, який повинен працювати, отримувати прибуток, своєчасно і в повному об'ємі сплачувати податки, так і органів державної податкової служби, які своїми діями повинні демонструвати, що податкова система є не засобом фіскального тиску на бізнес ради наповнення бюджету, а ефективним інструментом для розвитку підприємницької діяльності, зміцнення конкурентоспроможності національної економіки. Головна ідеологія, яку законодавець спробував закласти у Податковому кодексі, це зміна методів спілкування з платником податків, тобто відхід від переважання фіскальних методів і перехід до партнерських відносин, що є передумовою для імплементації цивілізованих норм оподаткування. Основною метою ухвалення Податкового кодексу було усунення основних суперечностей податкового законодавства, яке діяло до 2011 р., і вирішення проблеми неефективності норм права про оподаткування.
На сьогоднішній день стало очевидне, що ухвалення Податкового кодексу – це позитивний крок у вдосконаленні законодавства у цілому і господарського зокрема, але ряд проблем, які існували до ухвалення кодексу, так і не були вирішені законодавцем. З'явилися і деякі додаткові проблеми для суб'єктів підприємництва, обумовлені окремими новелами Податкового кодексу України [111]. Створюється враження, що при підготовці й реалізації норм Податкового кодексу домінують відомчі інтереси органів державної податкової служби, а основоположні акти господарського законодавства, зокрема Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. [101], ігноруються.
Серед позитивних моментів ухвалення Податкового кодексу необхідно виділити кодифікування податкового законодавства, що дозволило привести чинні нормативно-правові акти в єдину, впорядковану і внутрішньо узгоджену систему. Кодифікування законодавства – це складна і трудомістка робота, яка зрештою приносить позитивні результати для суспільства у цілому. У результаті застосування техніко-юридичних засобів модернізації податкового законодавства значно спростилася діяльність суб'єктів підприємництва, державних органів, суддів, оскільки відпала необхідність пошуку тієї або іншої норми права в розрізнених правових документах. «Ухвалення Податкового кодексу стало новим ступенем вдосконалення податкової системи України. Дана «податкова конституція» зібрала у собі всі правила сплати податків, контролю за сплатою податків, веденням податкової звітності і санкції за порушення податкового законодавства» [112, с. 449]. Кодифікування і систематизація норм права, регулюючих оподаткування, дозволили визнати такими, що втратили силу, величезний масив законів і підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють оподаткування в Україні і часто суперечать один одному. Так, у результаті ухвалення Податкового кодексу України [111] були скасовані: Закон України «Про акцизний збір», Закон України «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів», Закон України «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби», Закон України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»; Закон України «Про ставки акцизного збору на деякі транспортні засоби та кузови до них», Закон України «Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі товари (продукцію)»; Закон України «Про плату за землю»; Закон України «Про систему оподаткування»; Закон України «Про податок на додану вартість»; Закон України «Про фіксований сільськогосподарський податок»; Закон України «Про ставки акцизного збору на тютюнові вироби»; Закон України «Про економічний експеримент щодо стабілізації роботи підприємств легкої та деревообробної промисловості Чернівецької області»; Закон України «Про ставки акцизного збору на спирт етиловий та алкогольні напої»; Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»; Закон України «Про податок на доходи фізичних осіб»; Закон України «Про податок власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів»; Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 18–92 «Про акцизний збір»; Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 24-93 «Про податок на промисел»; Декрет Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. № 56-93 «Про місцеві податки і збори»; Постанова Верховної Ради УРСР від 25 червня 1991 р. № 1252-XII «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про систему оподаткування»; Постанова Верховної Ради України від 11 грудня 1991 р. № 1964-XII «Про введення в дію Закону України «Про податок власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів»; Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1991 р. № 1997-XII «Про порядок введення в дію Закону України «Про акцизний збір»; Постанова Верховної Ради України від 21 лютого 1992 р. № 2148-XII «Про ставки акцизного збору на окремі товари»; Постанова Верховної Ради України від 3 липня 1992 р. № 2536-XII «Про введення в дію Закону України «Про плату за землю»; Постанова Верховної Ради України від 22 грудня 1994 р. № 321/94-ВР «Про введення в дію Закону України «Про Державний реєстр фізичних осіб – платників податків та інших обов'язкових платежів»; Постанова Верховної Ради України від 28 грудня 1994 р. № 335/94-ВР «Про введення в дію Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»; Постанова Верховної Ради України від 15 вересня 1995 р. № 330/95-ВР «Про порядок введення в дію Закону України «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби»; Постанова Верховної Ради України від 6 лютого 1996 р. № 31/96-ВР «Про введення в дію Закону України «Про ставки акцизного збору та ввізного мита на тютюнові вироби»; Постанова Верховної Ради України від 23 березня 1996 р. № 99/96-ВР «Про введення в дію Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»; Постанова Верховної Ради України від 7 травня 1996 р. № 179/96-ВР «Про введення в дію Закону України «Про ставки акцизного збору та ввізного мита на спирт етиловий і алкогольні напої»; Постанова Верховної Ради України від 24 травня 1996 р. № 217/96-ВР «Про введення в дію Закону України «Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі транспортні засоби та шини до них»; «Про оподаткування прибутку підприємств», окрім пункту 1.20 ст. 1 цього Закону, який діє до 1 січня 2013 р., та інші.
Для забезпечення сприятливих умов розвитку економіки України особливої значущості набуває питання: чи вирішені інші завдання, крім кодифікування, що стоять перед законодавцем при розробці Податкового кодексу?
Одним з основних аргументів ухвалення Податкового кодексу України була необхідність забезпечення стабільності податкового законодавства. Саме стабільність норм права про оподаткування дає можливість суб'єктам підприємництва спрогнозувати свої доходи і витрати на найближче майбутнє. Стабільність податкового законодавства є одним з основних вимог при виборі інвесторами країни для вкладення інвестицій, про необхідність залучення яких постійно говорять представники різних гілок влади в Україні. Законодавець повинен гарантувати стабільність податкової політики, що, у свою чергу, стимулюватиме інвестора у процесі ухвалення рішення. Різке зниження інвестиційної активності в Україні безпосередньо пов'язане з нестабільністю українського законодавства про оподаткування, відсутністю реальних, а не декларативних норм права про гарантії стабільності у сфері оподаткування з боку держави.
Тому одним з основних завдань ухвалення Податкового кодексу була побудова сучасної податкової системи, яка забезпечила б стабільність оподаткування не на словах, а на ділі.
Податковий кодекс України [111] встановлює, що основним принципом податкового законодавства України є принцип стабільності (пп. 4.1.9 ст. 4 Розділ 1 Податкового кодексу України), який має на увазі, що «зміни до будь-яких елементів податків і зборів не можуть вноситися пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому діятимуть нові правила і ставки. Податки і збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року».
Не дивлячись на дану норму права, до Податкового кодексу України тільки за перший рік його дії більше десяти разів вносилися зміни, які набували чинності після 1–2 місяці з моменту їх ухвалення. У такій ситуації про яку стабільність податкового законодавства і залучення інвесторів до України може йти мова? Приведемо приклади. Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та про ставки вивізного (експортного) мита на деякі види зернових культур» від 19.05.2011 р. № 3387-VI [113], яким скасовані податкові пільги з ПДВ для окремих видів послуг і відновлення їх оподаткування. Закон опублікований 17.06.2011 р. і набув чинності з 01.07.2011 р. Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України» від 07.07.2011 р. № 3609-VI [114] набув чинності 06.08.2011 р. Дані зміни стосуються практично всіх розділів Податкового кодексу. Закон «Про внесення змін до Податкового кодексу України і деякі інші законодавчі акти України щодо спрощеної системи оподаткування, обліку і звітності» від 04.11.2011 р. № 4014–17 [115] набув чинності з 01.01.2012 р. Цим Законом встановлюється новий порядок стягування єдиного податку. Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо стимулювання інвестицій у вітчизняну економіку» від 17.11.2011 р. № 4057-VI [116] набув чинності 01.01.2012 р. Закон передбачає відміну оподаткування доходів, які виникають у разі валютних коливань при вкладенні інвестицій в іноземній валюті.
На сьогоднішній день підготовлений черговий проект закону «Про внесення змін до Податкового кодексу та деякі інші закони України (щодо податкової реформи)» №5079, який передбачає координальні зміни податкової політики держави, а як результат – колапс в економіці.
Залишається загадкою, коли суб'єкти підприємництва повинні вивчати новели податкового законодавства, якщо вони не встигають стежити за блискавичною зміною норм права про оподаткування. Ситуація ускладнюється, перш за все, тим, що Податковий кодекс все ще продовжують безсистемно удосконалювати. У європейських країнах теж йде процес вдосконалення законодавства, але при цьому в законах, що діють, виправдали себе у правозастосовчій практиці, не змінюється структура і навіть нумерація статей, щоб не вносити ускладнень і плутанини до вивчення права і у правозастосовчу практику. Тому у числі тих, що діють, є закони, прийняті багато десятиліть і навіть сторіччя тому. І числяться у тих, що діють, не тому, що їх не змінювали, а тому, що змінювали послідовно, зважено і так, щоб разом із застарілим матеріалом не викинути придатне до використання. Наприклад, Наполеонівський Комерційний кодекс Франції діє двісті років, інший важливий кодекс – Німецьке торгове уложення – більше ста років. І вони – частина чинного законодавства. Зрозуміло, зміст істотно змінився, але їх удосконалювали, а не знищували. У нас же переважають прагнення через невеликі проміжки часу переписувати закони наново, відміняючи раніше прийняті. «Закон, прийнятий більше ста років тому, застарілим не вважають. Якщо потрібно в ньому щось підправити у зв'язку з умовами, що змінилися, то підправляють так, щоб удосконалити, а не зламати працюючу конструкцію, прагнуть вирішувати питання вдосконалення законодавства з використанням тих, що виправдали себе у практиці законотворчості техніко-юридичних засобів» [107, с. 7–8].
Таким чином, аналіз Податкового кодексу і практика його реалізації наочно демонструють, що норма права, яка закріплює стабільність податкового законодавства, має місце, а безпосередньо стабільність норм права про оподаткування повністю відсутня.
Вивчення Податкового кодексу зумовлює необхідність зупинитися ще на одній проблемі, що негативно впливає на процес правозастосування. Теоретиками в юридичній науці розроблено загальні вимоги до використовуваних техніко-юридичних засобів. Так, одними із загальних вимог до нормативно-правового акта є ясність, зрозумілість, логіка і граматична правильність викладу нормативного матеріалу [117; 118, с. 313]. Форма також повинна бути більш публічною, доступнішою для розуміння широкого круга агентів господарювання, більш, як зараз прийнято говорити, прозорою, такою, що точніше виражає правила господарювання [119, с. 6]. У кодифікуваннях, здійснених у XIX столітті, було реалізовано побажання Вольтера: «Давайте зробимо всі закони ясними, одноманітними і точними» [120, с. 529–533].
Усі вищезазначені проблеми, які мають місце у процесі реалізації податкової політики держави, негативно впливають на розвиток підприємництва в Україні і як результат – ускладнюють відношення між суб'єктами підприємництва і податковими органами, що, у свою чергу, приводить до збільшення кількості звернень суб'єктів підприємництва у судові органи для захисту своїх прав і законних інтересів.
2.2. Норми податкового законодавства як підстави звернення
до суду для захисту прав і законних інтересів
суб'єктів підприємництва
Питання реалізації прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва у процесі взаємин із податковими органами є основоположними для сприятливого режиму здійснення підприємницької діяльності.
Права й обов'язки суб'єктів підприємництва – платників податків з ухваленням Податкового кодексу зазнали значні зміни. Ряд прав і обов'язків платників податків або з'явилися вперше у Податковому кодексі, або значно трансформувалися у порівнянні з раніше діючим податковим законодавством.
До таких прав платника податків можна віднести наступні: можливість отримувати безкоштовно інформацію про податки і збори у податкових і митних органах; вибирати самостійно метод ведення обліку доходів і витрат, якщо інше не встановлене Податковим кодексом; отримувати відстрочення, розстрочку сплати податків або податковий кредит; бути присутнім при здійсненні перевірок податковими органами і вимагати їх припинення для проведення експертизи; вимагати від податкових органів проведення перевірки відомостей і фактів, які можуть свідчити на користь платника податків; вимагати нерозголошування податковими органами, їх посадовими особами відомостей про платника податків без його письмової згоди і відомостей, складаючих конфіденційну інформацію, державну, комерційну або банківську таємницю, які стали відомі під час виконання службових обов'язків; вимагати повне відшкодування збитків (збитку), заподіяного незаконними діями (бездіяльністю) податкових органів або їх посадовими особами.
З'явилися і нові обов'язки у платника податків, а саме: подавати за належним чином оформленою письмовою вимогою податкового органу документи з обліку доходів, витрат та інших показників, що відносяться до визначення об'єкта оподаткування (податкових зобов'язань), первинні документи, регістри бухгалтерського обліку, фінансову звітність, інші документи, пов'язані з нарахуванням і сплатою податків і зборів; надавати податковим органам інформацію, а також зведення про суми коштів, не сплачених до бюджету у зв'язку з отриманням податкових пільг і про напрями їх використання; повідомляти податкові органи про ліквідацію або реорганізацію протягом 3-х робочих днів з моменту ухвалення відповідного рішення (крім випадків, коли такий обов'язок покладений на орган державної реєстрації); повідомляти податкові органи про зміну місцезнаходження юридичної особи і зміну місця проживання фізичної особи–підприємця; забезпечувати збереження документів, пов'язаних з виконанням податкового боргу, протягом термінів, встановлених Податковим кодексом.
Зміни зазнали також права й обов'язки податкових органів. Серед прав податкових органів можна виділити наступні: отримувати безкоштовно від платника податків інформацію, довідки, копії документів; проводити контрольно-розрахункові операції до початку перевірки платника податків щодо дотримання ним порядку проведення готівкових розрахунків і застосування реєстраторів розрахункових операцій; при проведенні перевірок вимагати від платника податків залучення повноважних осіб для сумісного з представниками податкових органів зняття свідчень внутрішніх і зовнішніх лічильників, якими обладнані технічні пристрої, використовувані при здійсненні діяльності підприємства, що перевіряється; звертатися до суду про припинення юридичної особи і підприємницької діяльності фізичної особи–підприємця, про визнання недійсними засновницьких документів суб'єктів господарювання; звертатися до суду про накладення арешту на засоби й інші цінності платника податків, що знаходяться у банку; звертатися до суду про стягнення засобів платника податків, що має податковий борг, з рахунків в банках на суму податкового боргу або його частини; звертатися до суду про стягнення з дебіторів платника податків, що має податковий борг, суму дебіторської заборгованості, термін погашення якої наступив і право вимоги якої перекладене на податкові органи, в рахунок погашення податкового боргу такого платника податків; звертатися до суду про припинення розрахункових операцій платника податків на рахунках у банках та інших фінансових установах (окрім операцій з видачі зарплати, сплати податків, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування) у разі недопущення посадових осіб податкових органів для обстеження територій і приміщень; звертатися до суду про вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських і бухгалтерських документів у випадках, передбачених Податковим кодексом; складати протоколи про адміністративні правопорушення; виносити ухвали у справах про адміністративні правопорушення; привертати, при необхідності, фахівців, експертів і перекладачів; здійснювати контроль за дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги) з подальшою передачею матеріалів про виявлені порушення органам, що видали дозвільні документи, торгові патенти.
Новелами Податкового кодексу стали деякі обов'язки податкових органів, а саме: коректно і уважно відноситися до платників податків,не принижувати їх честь і гідність; не допускати розголошування інформації з обмеженим доступом, отриманої при реалізації функцій, покладених на податкові органи; представляти органам державної влади й органам місцевого самоврядування, за їх запитом, відкриту податкову інформацію в порядку, встановленому законом.
Аналізуючи податкове законодавство України, особливо права й обов'язки платника податків і податкових органів, відповідальність сторін, необхідно звернути увагу на деякі норми права, які негативно впливають на процес здійснення підприємницької діяльності в Україні і часто є підставою для звернення суб'єктів підприємництва у судові органи для захисту своїх прав і законних інтересів.
1. Ряд норм, які встановлюють права платника податків, не кореспондуються з нормами, що закріплюють обов'язки податкових органів. Наприклад, право платника податків вимагати від податкових органів проведення перевірки відомостей, що свідчать на користь платника податків, не є обов'язком податкових органів. Тому невиконання даного права платника податків не спричиняє ніяких наслідків для податкових органів. І це не одиничний приклад. Для того, щоб платник податків міг не тільки вимагати, але й на практиці реалізовувати свої вимоги, правам платника податків повинні відповідати обов'язки податкових органів. Інакше суб'єкт підприємництва може реалізувати своє право, передбачене нормами податкового законодавства, тільки шляхом звернення у судові органи.
2. Згідно пп. 20.1.2 ст. 20 Податкового кодексу України [111] під час проведення перевірок податкові органи мають право вимагати у платника (його уповноваженого представника) податків безоплатно отримувати від них завірені підписом платника податків або його посадовою особою і скріплені печаткою при її наявності копії документів, які свідчать про порушення вимог податкового законодавства або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладений на податкові органи, а також вимагати пояснень з питань, які виникають під час перевірок і стосуються реалізації повноважень податкових органів, встановлених Податковим кодексом та іншими законами України. Так, пп. 20.1.2 ст. 20 Податкового кодексу України [111] передбачає, на перший погляд, невразливе право податкових органів, яке кореспондується в обов'язок платника податків, а саме: при перевірках податкових органів готувати копії документів, які свідчать про порушення законодавства. Причому, якщо до змін, внесених до Податкового кодексу Законом «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України» від 07.07.2011 р. № 3609-VI [114], такий обов'язок стосувався тільки виїзних перевірок, то після набуття чинності даних змін цей обов'язок відноситься до будь-якого виду перевірок, які передбачені Податковим кодексом України. Розглянемо, що виходить на практиці. Податкові органи різних рівнів постійно звертаються із запитами до суб'єктів господарювання з вимогою надати ті або інші копії документів. При цьому складається враження, що податкові органи різних рівнів діють розрізнено, не взаємодіють між собою. У результаті суб'єкт підприємництва тільки і займається тим, що готує копії тих або інших документів. Але найцікавіше полягає в тому, що Податковий кодекс України [111] передбачає обов'язок передавати «копії документів, які свідчать про порушення податкового законодавства». Тобто податкові органи, ще не вивчивши дані документи (витребування копій документів доцільне для їх детального вивчення), вже знають, що вони свідчать про порушення законодавства. Виходячи з сенсу цієї норми, суб'єкти підприємництва, передаючи копії, завірені їх уповноваженими особами, підтверджують, що дані документи «свідчать про порушення ними законодавства». Виникає питання, а куди поділася презумпція невинності, і не податкові або правоохоронні органи повинні довести, що передані документи свідчать про порушення тих або інших норм права? Викликає подив ще одна новела даної статті, де безапеляційно законодавець передбачає необхідність дачі пояснень з питаннь, що виникають під час перевірок. Практика показує, що перевіряючі чи то через недостатню компетентність, чи то через інші мотиви нерідко буквально завалюють різного роду питаннями, відповіді на яких зобов'язані знати самі відповідно до посади і просто заважають працювати персоналу організацій – платників податків, що перевіряються. Дана норма також не стикується зі ст. 63 Конституції України [4], де передбачена можливість відмови від дачі свідчень проти себе і близьких. У зв'язку з цим доцільно дану статтю Податкового кодексу України привести у відповідність з вимогами Конституції і передбачити, що суб'єкт підприємництва має право, а не зобов'язаний давати пояснення органам державної податкової служби з приводу питань, що виникають під час перевірок.
Проте пп. 20.1.2 ст. 20 Податкового кодексу законодавцеві здався недостатнім і мабуть для посилення ефекту в Податковому кодексі з'явився пп. 20.1.6 ст. 20, де мова йде, що для здійснення функцій, визначених податковим законодавством, податкові органи мають право отримувати безоплатно від платників податків, у тому числі добродійних та інших неприбуткових організацій, у порядку, визначеному Податковим кодексом, інформацію, довідки, копії документів (завірені підписом платника податків або його посадовою особою і засвідчені печаткою (за наявності)) про фінансово-господарську діяльність, отримуваних доходах, витратах платників податків та іншу інформацію, пов'язану з нарахуванням і сплатою податків, дотриманням вимог іншого законодавства, здійснювати контроль за яким покладено на податкові органи. Щоб платник податків зовсім не сумнівався у правомірності дій податкового органу, з'явився пп. 20.1.23 ст. 20 Податкового кодексу України [111], де вказано, що у випадках виявлення порушень вимог податкового та іншого законодавства України, контроль за дотриманням якого покладений на податкові органи, він має право направляти платникові податків письмові запити щодо надання завірених належним чином копій документів. Але і на цьому законодавець теж не зупинився. І для закріплення вищезазначених повноважень у п. 73.3 ст. 73 Податковий кодекс України [111] передбачив, що податкові органи мають право звернутися до платників податків та інших суб'єктів інформаційних відносин з письмовим запитом про надання інформації і документів, необхідних для виконання покладених на податкові органи функцій, завдань. Для «забудькуватих» платників податків у п. 85.4 ст. 85 Податкового кодексу України [111] встановлено, що при проведенні перевірок посадові особи податкових органів мають право отримувати у платника податків належним чином завірені копії первинних фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, які свідчать про приховання (заниження) об'єктів оподаткування, несплату податків, зборів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за виконання якого покладений на податкові органи.
Всі вищеперелічені норми прав, які закріплені Податковим кодексом України [111], в різних інтерпретаціях передбачають право податкових органів вимагати від платника податків інформацію і завірені копії документів. Не зрозуміла логіка законодавця. Навіщо в одному нормативно-правовому акті, в більшій частині в одній статті, кілька разів дублювати одне і теж право податкових органів. Адже одне із завдань, для вирішення якого був прийнятий Податковий кодекс, – це усунення дублювання норм права.
3. Пп. 20.1.40 ст. 20 Податкового кодексу надає податковим органам право звертатися до суду із заявою про вилучення оригіналів первинних фінансово-господарських і бухгалтерських документів у випадках, передбачених Податковим кодексом України. Разом із цим п. 85.5 ст. 85 Податкового кодексу України [111] передбачає єдину можливість вилучення оригіналів первинних документів, а саме: випадки, встановлені карно-процесуальним законодавством. Тому ці дві статті вимагають узгодження для виключення незаконних дій чиновників.
4. На даний момент, на наш погляд, не отримало належного аналізу позитивне нововведення, яке вперше з'явилося у податковому законодавстві й надає реальну, а не декларативну, можливість захистити права платника податків при перевірках податкових органів. Мова йде про передбачені Податковим кодексом України [111] можливості припинення документальної планової і позапланової виїзної перевірки для проведення експертизи. П. 84.1 ст. 84 Податкового кодексу України [111] встановлює, що експертиза проводиться у разі, коли для вирішення питань, які мають значення для здійснення податкового контролю, необхідні спеціальні знання в області науки, мистецтва, техніки, економіки та в інших галузях. Залучення експерта здійснюється на договірних принципах і за рахунок коштів сторони, яка є ініціатором залучення експерта.
Важливим моментом є те, що законодавець передбачив призначення експертизи в обов'язковому порядку як за заявою платника податків, так і за рішенням податкового органу. Таким чином, Податковий кодекс не дає можливості податковому органу відмовити платникові податків у проведенні експертизи за формальними підставами. Значення експертного висновку посилюється тією обставиною, що згідно з Податковим кодексом України [111] експертиза є для посадових осіб податкових органів підставою для висновків за перевіркою платника податків. Вищевикладене свідчить, що особливе значення для платника податків набуває рівень знань і авторитету експерта, що привертається, у тій або іншій області спеціальних знань.
У п. 20.1.26 ст. 20 Податкового кодексу України [111] передбачено право податкових органів привертати, у разі потреби, фахівців, експертів і перекладачів. У ст. 17 Податкового кодексу України [111], що закріплює права платника податків, аналогічне право не встановлене. І це не дивлячись на те, що у ст. 83, 84 Податкового кодексу України [111] передбачено право платника податків привертати експертів у процесі проведення перевірки. Тому ст. 17 Податкового кодексу України [111], що встановлює права платника податків, доцільно доповнити правом на залучення експертів, фахівців, оскільки у даній статті визначаються правові основи діяльності платника податків, які повинні бути конкретизовані у подальших розділах кодексу.
Доцільно відзначити, що проведення експертизи на стадії здійснення перевірки податковими органами є можливістю досудового врегулювання конфлікту між платником податків і податковим органом на високопрофесійному рівні. Дана процедура дозволяє уникнути по ряду спірних питань необхідності звернення у судові органи.
5. Право податкових органів, передбачене пп. 20.1.32 ст. 20 Податкового кодексу України [111], надавати відстрочення і розстрочку грошових зобов'язань або податкового боргу, а також ухвалювати рішення про списання безнадійного боргу, по суті повинно бути не правом, а обов'язком податкових органів, але тільки у тому випадку, якщо платник податків виконує вимоги, встановлені Податковим кодексом. Інакше законодавець дає можливість чиновникові самостійно ухвалювати рішення, кому надати можливість відстрочення, розстрочки, а кому ні. А це є спокусою для «нечистих на руку» чиновників використовувати дану норму права у своїх інтересах. Норми права не повинні надавати можливість їх різночитання, інакше такі норми права стають підставою для звернення в судові органи й реалізація їх можлива тільки за допомогою втручання судових органів.
6. Правом суб'єкта підприємництва, яке закріплене законодавством України, є отримання податкової консультації. Їх актуальність зросла у зв'язку з ухваленням Податкового кодексу України [111], оскільки у підприємців виникає безліч питань щодо застосування нового податкового законодавства. При цьому повнота і своєчасність надходжень до бюджету безпосередньо залежить від ступеня обізнаності і розуміння суб'єктами підприємництва норм оновленого податкового законодавства.
Згідно з п. 52.1 ст. 52 Податкового кодексу України [111] зі звернення платників податків податкові органи протягом 30 календарних днів надають безоплатно консультації з питань практичного застосування окремих норм податкового законодавства. Пункт 53.1 ст. 53 Податкового кодексу України [111] передбачає, що не можна притягати до відповідальності платника податків, який діяв відповідно до податкової консультації, наданої йому в письмовій або електронній формах, а також узагальнювальній податковій консультації, зокрема, на підставі того, що у майбутньому така податкова консультація або узагальнювальна податкова консультація була змінена або скасована. Дана норма права надає можливість суб'єктові підприємництва не відповідати за некомпетентність посадових осіб податкових органів і не залежати від підходів чиновників, що постійно змінюються, до тлумачення тих або інших норм права.
Позитивним моментом для платника податків є п. 53.3 ст. 53 Податкового кодексу України [111], який передбачає, що платник податків може оскаржити до суду як правовий акт індивідуальної дії податкову консультацію податкового органу, викладену в письмовій або електронній формах, яка, на думку такого платника податків, суперечить нормам права або змісту відповідного податку. Таким чином, законодавець надав суб'єктові підприємництва можливість протистояти некомпетентності посадових осіб податкових органів.
Отже, податкова консультація надається лише у разі звернення платника податків у податкові органи і має індивідуальний характер. Суб'єкт підприємницької діяльності, який звертається до податкових органів, повинен бути зацікавлений в отриманні повної і аргументованої інформації, необхідної для здійснення подальшої законної діяльності.
Можливість отримання податкової консультації дозволить платникові податків не витрачати час на пошук необхідних норм права і роз'яснень до них, при цьому офіційна інформація надаватиметься в усній і письмовій формах, а з 1 січня 2012 р., на вибір суб'єкта підприємництва, також в електронній формі.
Проте разом з перевагами мають місце і недоліки, які є приводом для звернення суб'єктів підприємництва в судові органи. Невиправдано тривалим є термін, який встановлений законодавцем для отримання відповіді на поставлене питання. Як наслідок, суб'єкти підприємництва не зможуть отримати необхідну інформацію оперативно і така консультація стане неактуальною, а корисність від її використання мінімальною. Негативно впливає на процес реалізації норм права відсутність узгодження ст. 14 і ст. 52 Податкового кодексу України [111]. Так, п. 52.5 ст. 52 Податкового кодексу України [111] встановлює, що контролюючі органи, зокрема податкові органи, мають право надавати консультації з питань, які відносяться до їх повноважень. Пп. 14.1.172 ст. 14 Податкового кодексу [111] передбачає, що податкова консультація – це допомога контролюючого органу конкретному платникові податків щодо практичного використання конкретної норми закону або нормативно-правового акту з питань адміністрування податків і зборів, контроль за стягування яких покладений на контролюючі органи. Повноваження податкових органів не обмежуються адмініструванням податків і зборів, що було аргументоване вищим. Відсутність чіткого круга питань, за якими податкові органи зобов'язані давати податкову консультацію, не дозволяє повною мірою реалізувати можливості, передбачені ст. 52 Податкового кодексу України [111]. Посадові особи мають можливість уникати відповіді на складні, незручні питання, посилаючись на обмеження, встановлене пп. 14.1.172 ст. 14 Податкового кодексу України [111]. Тому пп. 14.1.172 ст. 14 Податкового кодексу України необхідно привести у відповідність з п. 52.5 ст. 52 Податкового кодексу України і чітко закріпити обов'язок надання податкової консультації з усіх питань, які відносяться до повноважень податкових органів.
Під час надання податкових консультацій існують також проблеми в їх безпосередній реалізації. Так, проблемою є брак матеріально-технічного забезпечення call-центров, що не дозволяє повністю задовольнити потребу платників податків в отриманні консультацій у письмовій, телефонній формах або засобами інтернет-зв'язку. Необхідною умовою для надання кваліфікованої консультації є професіоналізм посадових осіб податкових органів, висока культура спілкування і досконале знання норм Податкового кодексу і, найголовніше, усіх аспектів практичного застосування положень Податкового кодексу. Ефективність функціонування механізму податкових консультацій залежить від всіх перерахованих складових. «На сьогодні податкові консультації залишаються необхідним і ефективним комунікативним засобом для налагодження інформаційного взаємозв'язку між платниками податків і фіскальними органами» [121, с. 367–368].
7. Збалансованість податкової системи багато в чому залежить від ефективності регулювання правовідносин в сфері податкового контролю. Податковий контроль повинен сприяти реалізації публічних, тобто державних інтересів у вигляді поповнення бюджетів за рахунок оподаткування і приватних інтересів, тобто інтересів суб'єктів підприємництва у вигляді прозорої, доступної, справедливої податкової політики. «Управління податковою сферою є складним процесом, який вимагає збереження інтересів держави і забезпечення ефективного розвитку підприємництва» [122, с. 436].
Серед методів податкового контролю переважна більшість фахівців провідне місце віддають податковій перевірці. «Актуальною проблемою сьогодні є підвищення ефективності проведення податкових перевірок, зниження кількості помилок при їх проведенні й ухвалення мотивованих рішень за їх результатами» [123, с. 405–406].
Слід зазначити, що у Податковому кодексі визначено, що перевірки, які мають право проводити податкові органи, підрозділяються за часом (планові і позапланові), за місцем проведення перевірки (виїзні і невиїзні), за способом проведення перевірки (камеральні, документальні й фактичні).
Камеральні й документальні перевірки проводяться податковими органами у межах їх повноважень виключно у випадках і в порядку, встановлених Податковим кодексом України, а фактичні перевірки – у випадках, встановлених Податковим кодексом та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладений на податкові органи.
П. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України [111] встановлює, що посадові особи податкового органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених Податковим кодексом, і за умови пред'явлення або напряму поштою наступних документів:
• напрям на проведення перевірки, в якому указується дата видачі, найменування податкового органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування і реквізити суб'єкта (об'єкта), перевірка якого проводиться (прізвище, ім'я, по батькові фізичної особи – платника податку, який перевіряється), мета, вигляд (планова або позапланова), підстави, дата початку і тривалість перевірки, посада і прізвище посадової особи, яка проводитиме перевірку. Напрям на перевірку є дійсним, якщо є підпис керівника податкового органу або його заступника, яка скріплена печаткою податкового органу;
• копія наказу про проведення перевірки;
• службові посвідчення осіб, які вказані у напрямі на проведення перевірки.
Непред'явлення або ненапрям поштою у випадках, визначених Податковим кодексом, вказаних документів або пред'явлення документів, які оформлені з порушенням встановлених вимог, є підставою для недопущення посадових осіб податкового органу до проведення документальної виїзної або фактичної перевірки.
Дана норма права дозволить недопустити свавілля з боку посадових осіб податкових органів, оскільки чітко визначає перелік і зміст документів, які дають право здійснювати перевірку платника податків.
У п. 81.1 ст. 81 Податкового кодексу України [111] має місце фраза, яка встановлює, що у разі відмови платника податків і/або посадових осіб платника (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) податків розписатися у напрямі на перевірку, то посадовими особами податкового органу складається акт, який засвідчує факт відмови. У такому разі акт про відмову від підпису в напрямі на перевірку є підставою для початку проведення такої перевірки. Проте законодавець обійшов стороною основну проблему в такій ситуації, а саме: яким чином можливо почати перевірку, якщо суб'єкт підприємництва до неї не допускає? Шляхом домовленостей, силовими методами або іншими способами. Також законодавець не вказав, яким чином підтвердити той факт, що суб'єкт підприємництва відмовився підписати акт про перевірку. Такі недоробки законодавця можуть вилитися у великі проблеми для суб'єктів підприємництва і не дозволяють податковому органу виконувати свої обов'язки належним чином.
8. У пп. 78.1.13 ст. 78 Податкового кодексу України [111] передбачена така підстава для перевірки, як отримання інформації про ухилення податкового агента від оподаткування виплаченої зарплати. Зробимо невеликий відступ для уточнення, що розуміється під податковим агентом, оскільки часто ставиться знак рівності між податковим агентом і платником податків, що не відповідає дійсності. Так, у науково-практичному коментарі до Податкового кодексу роз'яснюється, що податковим агентом є особа, на яку покладений обов'язок по численню і відрахуванню податку з платника податків і перерахування його до бюджету [124, с.262]. Право на перевірку за пп. 78.1.13 ст. 78 Податкового кодексу України [111] надається податковим органам без напряму запиту і терміну для відповіді на нього. Разом із цим п. 78.1.1 ст. 78 Податкового кодексу України [111] передбачає, що якщо за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлені факти, які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладений на податкові органи, і платник податків не надасть пояснення і їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит податкового органу протягом десяти робочих днів із дня отримання запиту, то органи державної податкової служби мають право на перевірку. Аналогічна ситуація і з пп.78.1.4 ст. 78 Податкового кодексу України [111], де мова йде, що якщо виявлена невірогідність даних, які містяться в податкових деклараціях, поданих платником податків, і він не надасть пояснення і їх документальні підтвердження на письмовий запит податкового органу протягом десяти робочих днів із дня отримання запиту, то податкові органи отримують право на перевірку.
Виникає правомірне питання, чому по підставі для перевірки в пп. 78.1.13 ст. 78 Податкового кодексу України [111] законодавець не надає десятиденний термін для підготовки пояснень, як це передбачено в пп. 78.1.1 і 78.1.4 ст. 78 Податкового кодексу України [111]? Існує проблема і з достовірністю інформації про ухилення податкового агента від оподаткування зарплати. Адже особа, що надала таку інформацію, не несе ніякої відповідальності за її достовірність, що дає можливість недобросовісним особам скористатися цим пунктом Податкового кодексу для зведення рахунків з працедавцем, що не «догодив». Аналогічна ситуація і при проведенні фактичної перевірки на підставі пп. 80.2.7 ст. 80 Податкового кодексу України [111], яка є нововведенням Податкового кодексу і де передбачено право на перевірку на основі інформації про неналежне оформлення трудових відносин, несплату податків із заробітної плати, а також здійснення діяльності без державної реєстрації. Податковий кодекс України не передбачає можливість притягання до відповідальності «інформатора», якщо дана інформація не знайшла підтвердження в ході фактичної перевірки. Підставами для фактичної перевірки за пп. 80.2.2 і 80.2.3 ст. 80 Податкового кодексу України [111] можуть бути звернення державних органів, органів місцевого самоврядування, споживача. І в цьому випадку законодавець не передбачив ніякої відповідальності за невірогідність відомостей. Адже таку підставу для проведення перевірки можуть використовувати посадові особи державних органів і органів місцевого самоврядування як спосіб тиску на суб'єкта підприємництва. Всі ці недоробки свідчать про відсутність продуманого підходу законодавця до питання встановлення підстав для проведення перевірок. Норми Податкового кодексу України [111] повинні рівнозначно захищати як податкові органи, так і платника податків, а не створювати можливості для корупції.
9. Інститут адміністративного арешту майна має істотний вплив на здійснення підприємницької діяльності, тому вимагає детального аналізу. Пункт 94.2 ст. 94 Податкового кодексу України [111] встановлює вичерпний перелік обставин, при яких може бути застосований адміністративний арешт майна. Не дивлячись на це, п. 3.1.8 «Порядку застосування адміністративного арешту майна платників» податків від 07.11.2011 р. № 1398, який зареєстрований Міністерством юстиції 04.01.2012 р. № 9/20322 (далі – Порядок) [125], передбачає додаткові обставини, які дають право застосовувати адміністративний арешт майна, а саме: відмова платника податків від проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, засобів, передбачених пп. 20.1.5 ст. 20 Податкового кодексу або ненадання для перевірки документів, їх копій (за умови наявності таких документів).
У п. 3.1.8 Порядку не уточнюється, де можуть представники податкових органів перевіряти документи, адже у тексті мова йде не тільки про копії, але і про оригінали документів. П. 85.5. ст. 85 Податкового кодексу України [111]забороняє вилучення оригіналів документів, окрім випадків, передбачених карно-процесуальним законодавством. А у даній ситуації чиновникам надається можливість «законним способом» обійти обмеження, встановлене п. 85.5 ст. 85 Податкового кодексу України. Так, якщо суб'єкт підприємництва не надасть в податкові органи оригінали документів, то вони мають право накласти адміністративний арешт на майно суб'єкта господарювання. Ця норма права вимушує суб'єктів підприємництва «добровільно» віддавати оригінали документів.
У п. 3.1.8 Порядку не указується, що арешт може бути накладений на майно у разі незаконної відмови платника податків від проведення інвентаризації або надання для перевірки документів, їх копій. Наприклад, у п. 3.1.3 Порядку передбачено, що адміністративний арешт майна може бути накладений, якщо платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав. Така обмовка дозволить обмежити «беззаконня» з боку податкових органів. У нинішній редакції п. 3.1.8 Порядку дозволяє посадовим особам податкових органів за надуманими причинами, безпідставно вимагати проведення інвентаризації, надання оригіналів і копій документів. А при відмові, залякувати платника податків застосуванням адміністративного арешту майна.
Таким чином, шляхом ухвалення підзаконного нормативно-правового акта розширені повноваження податкових органів, а значить і можливості для незаконного тиску на суб'єктів підприємництва.
Пункт 94.10 ст. 94 Податкового кодексу України [111] визначає, що обґрунтованість адміністративного арешту майна, накладеного рішенням податкового органу, повинна бути перевірена судом протягом 96 годин. Не зовсім ясно, яким чином суд зможе належним чином, а не формально, перевірити обґрунтованість адміністративного арешту майна. Наприклад, якщо суб'єкт підприємництва не допустив до перевірки податкові органи на тій підставі, що документи, які надають право на перевірку, не відповідають вимогам законодавства, то до моменту судового розгляду ці документи можуть бути приведені у відповідність зі встановленими вимогами. І суд не матиме можливості належним чином розібратися у законності застосування адміністративного арешту майна. А якщо майно швидкопсувне, то через 96 годин суб'єктові господарювання вже буде все одно, законний арешт майна чи ні. Часто чиновникам зовсім не потрібне підтвердження суду, а досить 96 годин, встановлених законодавством, щоб припинити господарську діяльність суб'єктів підприємництва і змусити таким чином виконати «витребеньки» чиновників. Дана норма права створює ґрунт для корупції, про необхідність боротьби з якою нас переконують представники влади щодня.
Аналіз інституту адміністративного арешту майна суб'єктів підприємництва свідчить, що даний інститут потребує істотного доопрацювання. Так, логічно було б законодавчо закріпити можливість застосування адміністративного арешту майна після отримання вирішення суду. У цьому випадку чиновники більш зважено підходили б до накладення адміністративного арешту на майно, а суд мав можливість присікати незаконні дії до, а не після застосування адміністративного арешту майна. Доцільно негайно підзаконний нормативно-правовий акт, яким є «Порядок застосування адміністративного арешту майна платників податків» від 07.11.2011 р. № 1398, привести, у відповідність з Податковим кодексом України.
10. Ст. 56 Податкового кодексу України [111] містить ряд положень, які вимагають детального аналізу і мають як позитивні, так і негативні аспекти. Так, п. 56.4 ст. 56 Податкового кодексу України [111] встановлено, що під час процедури адміністративного оскарження обов'язок доведення того, що будь-яке нарахування, здійснене контролюючим органом у випадках, визначених Податковим кодексом, або будь-яке інше вирішення контролюючого органу, є правомірним, покладається на контролюючий орган. Обов'язок доведення правомірності нарахування або ухвалення будь-якого іншого рішення контролюючим органом у судовому оскарженні встановлюється процесуальним законом. Даний пункт Податкового кодексу кардинальним чином змінив позицію законодавця. Раніше діюче податкове законодавство закріплювало презумпцію винності платника податків. Із цього приводу Н.П. Кучерявенко відзначав, що податковим органам надавалося право безперечного стягнення недоплати і штрафів [126, с. 55]. На сьогоднішній день Податковий кодекс закріплює презумпцію невинності платника податків і зобов'язує посадову особу податкового органу доводити і аргументувати свої виводи. Ця норма права сприятиме зменшенню кількості випадків недобросовісного підходу посадових осіб податкових органів до своїх обов'язків.
Позитивним моментом є п. 56.21 ст. 56 Податкового кодексу України [111], де вказано, що у разі, коли норма Податкового кодексу або іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі Податкового кодексу, або коли норми різних законів або різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою і допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість ухвалити рішення як платника податків, так і контролюючого органу, рішення ухвалюється на користь платника податків. Аналогічна норма права мала місце і в раніше діючому законодавстві. Проте у процесі ухвалення Податкового кодексу висловлювалися думки про необхідність виключення даної норми права, але в результаті довгої правової дискусії вказана норма права була збережена законодавцем.
П. 56.6 ст. 56 Податкового кодексу України [111] визначає, що у разі, коли податковий орган приймає вирішення про повне або часткове незадоволення скарги платника податків, такий платник податків має право звернутися протягом 10 календарних днів, наступних за днем отримання рішення про результати розгляду скарги, зі скаргою до податкового органу вищого рівня. Можливість оскаржити рішення у вищестоящому органі є позитивним моментом, але термін у 10 днів часто не дозволяє платникові податків скористатися своїм правом повною мірою.
П. 56.22 ст. 56 Податкового кодексу України [111] визначає, що, якщо платник податків оспорює вирішення податкового органу в адміністративному порядку до контролюючих органів і/або до суду, звинувачення особи в ухиленні від сплати податків не може ґрунтуватися на такому рішенні контролюючого органу до закінчення процедури адміністративного оскарження або до остаточного рішення справи судом. Це правило не розповсюджується на випадки, коли таке звинувачення засноване не тільки на рішенні контролюючого органу, але й доведено на підставі додаткових зібраних доказів відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства України. Дана норма права гарантує платникові податків, що рішення податкового органу не може бути підставою для кримінального переслідування, якщо платник податків не згоден з цим рішенням і оскаржить його. Разом із цим фраза «до остаточного рішення справи судом» не відображає вимоги законодавства і її необхідно замінити на фразу: «до вступу рішення суду до законної сили».
11. Звертає на себе увагу п. 41.1. ст. 41 Податкового кодексу України [111], який визначає перелік контролюючих органів, а саме: податкові органи, митні органи. Даним пунктом закріплено, що інші державні органи не мають права проводити перевірки своєчасності, достовірності, повноти нарахування і сплати податків, зокрема за запитом правоохоронних органів. П. 61.3 ст. 61 Податкового кодексу України [111] встановлює, що органи Служби безпеки України, внутрішніх справ, податкової міліції, прокуратури і їх службові (посадові) особи не можуть брати безпосередню участь у проведенні перевірок, які здійснюються органами державної податкової служби і проводити перевірки суб'єктів підприємницької діяльності з питань оподаткування. П. 78.3 ст. 78 Податкового кодексу України [111] передбачає, що працівникам податкової міліції забороняється брати участь у проведенні планових і позапланових виїзних перевірках платників податків, які проводяться податковими органами, якщо такі перевірки не пов'язані з веденням оперативно-розшукових справ або розслідуванням кримінальних справ, порушених щодо таких платників (посадових осіб платників податків) податків, які знаходяться в їх проваджені. Перевірки платників податків податковою міліцією проводяться у межах повноважень, визначених законом, і в порядку, передбаченому Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», Кримінально-процесуальним кодексом України та іншими законами України.
Дані положення Податкового кодексу дозволять уникнути свавілля з боку правоохоронних та інших органів, що не мають прав на перевірку оподаткування відповідно до вказаних статей Податкового кодексу.
12. Стаття 44 Податкового кодексу України [111] вимагає детального аналізу. П. 44.5 ст. 44 і пп.139.1.9 ст. 139 передбачають різну процедуру повідомлення податкових органів при втраті або знищенні документів. Так, п. 44.5 ст. 44 Податкового кодексу України [111] встановлює, що у разі втрати, пошкодження або дострокового знищення документів платник податків зобов'язаний у п'ятиденний термін із дня такої події письмово повідомити податковий орган за місцем обліку в порядку, встановленому Податковим кодексом для представлення податкової звітності, і у митний орган, яким було здійснено митне оформлення відповідної митної декларації. Платник податків зобов'язаний відновити загублені документи протягом 90 календарних днів із дня, який наступає за днем надходження повідомлення у податковий орган, митний орган. Пп. 139.1.9 ст. 139 Податкового кодексу України [111] передбачає, що у разі втрати, знищення або псування документів платник податків має право письмово заявити про це податковому органу і здійснити заходи, необхідні для відновлення таких документів. Письмова заява повинна бути подана до/або разом із представленням розрахунку податкових зобов'язань за звітний податковий період. Платник податків зобов'язаний відновити загублені, знищені або зіпсовані документи протягом 90 календарних днів із дня, який наступає за днем надходження такої заяви у податковий орган, митний орган. Дані норми права необхідно погоджувати і встановити єдиний порядок і терміни напряму повідомлення у податкові органи про втрату, знищення, псування документів. Інакше створюється плутанина і неможливість вимагати виконання від суб'єкта підприємництва обов'язку, закріпленого п. 44.5 ст. 44 Податкового кодексу України [111].
У п. 44.6 ст. 44 Податкового кодексу України [111] встановлено, що у випадку, якщо до закінчення перевірки або протягом 3-х робочих днів з моменту отримання акта перевірки платник податків не надає посадовим особам податкового органу, які проводять перевірку, документи (окрім виїмки або іншого вилучення правоохоронними органами), які підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у платника податків на момент складання звітності. Доцільно відзначити, що Податковий кодекс не передбачає можливості звільнення від відповідальності у випадку, якщо документи були загублені з незалежних від платника податків причин, а саме: стихійне лихо, пожежа і тому подібне. Тому в Податковому кодексі необхідно передбачити таке виключення із правил. Також у випадку, якщо контрагент платника податків ліквідований, то первинні документи відновити буде практично неможливо. Вказані недоробки законодавця свідчать про те, що ст. 44 Податкового кодексу України [111] вимагає серйозного коректування, що дозволить усунути існуючі суперечності.
Тому доцільно не посилювати контроль до абсурдних розмірів, а шукати розумне поєднання, баланс публічних і приватних інтересів. «Поліпшення податкового контролю сприятиме зменшенню державного втручання в підприємницьку діяльність і звуженню тіньового сектора економіки, виконанню податковими органами своїх контрольних функцій відповідно до вимог Конституції України, налагодженню партнерських взаємин між податковими органами і платником податків. Всі ці чинники позитивно вплинуть на динаміку економічного зростання в Україні і підвищать соціальну і політичну стабільність у державі» [127].
13. Проблема відповідальності є однією з найбільш актуальних і складних. Відповідальність як багатогранне правове явище виступає одним з елементів правового статусу, який вимагає всестороннього вивчення й аналізу. Інститут відповідальності у сфері оподаткування повинен враховувати не тільки публічні, але і приватні інтереси. Держава зобов'язана захищати суб'єкта підприємництва від свавілля посадових осіб податкових органів. Але при цьому не можна забувати і про публічні інтереси в отриманні адекватних податкових платежів, можливості контролювати процес стягування податків, а у разі потреби притягати до адекватної відповідальності недобросовісних суб'єктів підприємництва. Адекватність відповідальності припускає відповідність санкції, передбаченої законодавством, досконалому правопорушенню.
Правовий аналіз інституту відповідальності за здійснення податкових правопорушень демонструє наявність позитивних нововведень. Так, ст. 109 Податкового кодексу визначає, що розуміється під «податковим правопорушенням», а п. 109.2 ст. 109 Податкового кодексу України [111] встановлюється, що здійснення платниками податків, їх посадовими особами і посадовими особами контролюючих органів порушень законів з питаннь оподаткування і порушень вимог, встановлених іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладений на контролюючі органи, спричиняє за собою відповідальність, передбачену Податковим кодексом та іншими законами України. Таким чином, цей пункт Податкового кодексу встановлює, що суб'єктами відповідальності, крім платників податків і їх посадових осіб, є також посадові особи контролюючих органів, тобто зокрема посадові особи податкових органів. Статті 111, 113 Податкового кодексу України [111] визначають, що фінансова відповідальність встановлюється виключно Податковим кодексом або іншими законами про оподаткування. Таким чином, у ст. 111, 113 Податкового кодексу України [111] повноваження зі встановлення фінансової відповідальності закріплюються виключно за законодавцем шляхом ухвалення законів. Дані статті надають можливість вирішити проблему свавілля податкових органів, які своїми підзаконними актами часто встановлюють додаткові санкції, не передбачені законодавцем.
Проте дані позитивні нововведення Податкового кодексу нівелюються іншими нормами, які не дозволяють скористатися позитивними аспектами на практиці. Так, вже ст. 110 Податкового кодексу України [111] не передбачає серед осіб, які притягуються до відповідальності за здійснення податкових правопорушень, посадових осіб податкових органів, що йде в розріз зі ст. 109 Податкового кодексу України [111]. Аналіз Розділу 11 «Відповідальність» Податкового кодексу України [111] дозволяє стверджувати, що жодна стаття цього розділу не містить реальних санкцій для посадових осіб податкових органів. Всі статті передбачають санкції тільки для платника податків.
Справедливості заради треба сказати, що по тексту Податкового кодексу у ряді статей указується, що посадові особи податкових органів несуть відповідальність згідно із законом (наприклад, п. 21.2 ст. 21 Податкового кодексу України [111] визначає, що за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків посадові особи контролюючих органів несуть відповідальність згідно із законом, п. 94.11 ст. 94 Податкового кодексу України [111] передбачає, що у разі відміни рішення про адміністративний арешт майна винний на підставі службового розслідування притягується до відповідальності відповідно до закону, пп. 200.18.3 ст. 200 Податкового кодексу України [111] свідчить, що посадові особи податкових органів у разі порушення термінів відшкодування ПДВ несуть відповідальність відповідно до закону). Проте за яким законом і в якому об'ємі наступає така відповідальність не зрозуміло, що робить дані норми права декларативними. Іншими словами, чиновник не несе ніякої відповідальності. Виникає питання: чи не є Податковий кодекс саме тим законом, який повинен чітко встановити конкретну відповідальність, а не посилати до абстрактного закону? А за ситуації, коли право ухвалювати рішення про відповідальність посадової особи покладене на вищий податковий орган за наслідками службового розслідування, є велика вірогідність, що представники податкових органів робитимуть все можливе для захисту «честі мундира», а не пошуку істини. Тому законодавець повинен виключити норми прав, що надають можливість керуватися відомчими інтересами, а не об'єктивними обставинами.
14. Ще один момент, що вимагає аналізу, – це якість роботи і професіоналізм посадових осіб податкових органів, а відповідно, і система їх відповідальності. У процесі ухвалення Податкового кодексу України було багато завірень законодавця про те, що буде встановлений чіткий механізм відповідальності посадових осіб податкових органів за відмову приймати звітність і порушення інших прав суб'єктів господарювання. Відповідна норма права була передбачена у проекті Податкового кодексу України, але потім якось непомітно зникла. Редакція Податкового кодексу України, що діє, не містить механізм відповідальності посадових осіб податкових органів за необґрунтовану відмову приймати податкову звітність. На думку законодавця, вирішити цю проблему повинна нова редакція п. 49.15 ст. 49 Податкового кодексу України [111], де встановлені критерії визнання податкової декларації, що надається поштою або засобами електронного зв'язку, не поданою, і обов'язок податкової служби відправити письмову відмову суб'єктові господарювання в ухваленні податкової декларації. На наш погляд, дані нововведення жодним чином не вирішують позначену проблему, оскільки не виключають можливості напряму незаконної письмової відмови. Тим паче, що п. 49.15 ст. 49 Податкового кодексу України [111] не вимагає обов'язкової вказівки підстави такої відмови, термін його напряму і можливість оспорити даний документ.
На сьогоднішній день відсутня можливість притягати до відповідальності посадову особу, яка порушила норми права і дала незаконну відмову. Поки не буде законодавчо передбачена відповідальність представників податкових органів за неправомірне застосування тих або інших норм права або відмова належним чином застосовувати норми податкового законодавства, дані й аналогічні проблеми вирішені не будуть.
15. Проблемним є пункт 21.3 ст. 21 Податкового кодексу України [111], який встановлює, що шкода, заподіяна неправомірними діями посадових осіб податкових органів, підлягає відшкодуванню за рахунок засобів державного бюджету, які виділяються податковим органам. У даній статті не вказано, в якому об'ємі повинне бути відшкодування, що законодавець розуміє під «неправомірними» діями і хто повинен визначити, завдана шкоди чи ні? Передбачена законом можливість відшкодування шкоди за рахунок засобів державного бюджету, виділених на податкові органи, з одного боку, – це позитивно, оскільки суб'єкт підприємництва і суд розуміють звідки, з якого джерела може бути отримане таке відшкодування. З іншого боку, негативно, тому що дана норма права породжує безвідповідальність осіб, винних у нанесенні шкоди, оскільки жодним чином не прописана фінансова відповідальність посадової особи податкового органу в порядку регресу.
Таким чином, співвідношення правового статусу платників податків і держави в особі податкових органів є основним критерієм, що визначає свободу, відвертість здійснення підприємницької діяльності. Аналіз законодавства України продемонстрував відсутність ефективного позасудового механізму захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва при незаконних діях з боку посадових осіб податкових органів, а також можливість неправомірного спотворення норм Податкового кодексу шляхом їх тлумачення податковими органами. Очевидний дисбаланс правового статусу платників податків і податкових органів на користь останніх це те, що Податковий кодекс успадкував від старого податкового законодавства. Причому Податковий кодекс у цій сфері не тільки не виправив помилки, які мали місце у законодавстві, що діяло до 2011 р., але і значно посилив їх [128].
Разом із цим необхідно відзначити, що Податковий кодекс України [111] надає платникові податків більше прав у порівнянні з раніше діючим податковим законодавством. Проте відсутність дієвого механізму реалізації, передбачених законодавством прав суб'єктів підприємництва, спричиняє необхідність звертатися в судові органи для захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
2.3. Генезис законодавства про реалізацію права на
судовий захист суб'єктів підприємництва при спорах з податковими органами
Згідно ст. 52 Конституції України [4] кожен має право на оскарження у суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб.
Починаючи з періоду формування законодавства незалежної України і по теперішній час система реалізації права суб'єктів підприємництва на судовий захист від дій, бездіяльності державних органів, зокрема податкових органів, зазнала еволюційні зміни.
З 1991 р. розгляд спорів за участю суб'єктів підприємництва і органів державної влади, зокрема податкових органів, було віднесено до компетенції господарського суду. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про господарські суди» від 04.06.1991 р. № 1142-XII [129] господарський суд визнавався незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Відповідно до Ухвали Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р. «Про порядок введення в дію Арбітражного процесуального кодексу України» після 1 березня 1992 р. всі органи, окрім господарських судів, позбавлялися права порушувати і розглядати справи даної категорії.
З введенням в дію арбітражно-процесуального кодексу України (нині Господарський процесуальний) до круга справ, підвідомчих господарським судам, відносилися спори про визнання недійсними актів державних та інших органів у випадках, передбачених законодавством. У 1992 – 2006 роках господарськими судами була напрацьована стабільна практика у сфері дозволу таких справ [130], кількість розглянутих у 2005 р. справ доходила до 7 тисяч [131, с. 121]. Проте з ухваленням КАСУ спори фізичних і юридичних осіб з суб'єктами владних повноважень щодо оскарження їх рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій або бездіяльності були віднесені до компетенції адміністративних судів (ст. 17).
З цього часу проблеми розгляду спорів між суб'єктами підприємництва і державними органами, зокрема податковими органами, в українському праві і правозастосовчій практиці вишли за межі безпосереднього процесуального інституту, будучи, у першу чергу, пов'язані з проблемою розмежування повноважень між господарськими і адміністративними судами.
Досвід, зв'язаний розглядом даної категорії справ адміністративними судами, продемонстрував відсутність однозначного позитивного результату. Як наголошується в Ухвалі Президії Верховного Суду України і Президії Ради суддів України від 03.04.2009 р. № 7 «Про стан здійснення судочинства адміністративними судами», характерним для всіх адміністративних судів, в яких вивчався стан здійснення судочинства, є неодиночні випадки порушення ними правил підсудності і вихід за рамки компетенції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (ст. 1,17, 18 КАСУ). Виявлені численні випадки розгляду судами спорів, які не відносяться до юрисдикції адміністративних судів, зокрема, щодо спорів, що стосуються права власності на об'єкти нерухомого майна, приватизацію державного майна. Верховний Суд України зробив висновок про непідсудність адміністративним судам спорів про право власності на об'єкти нерухомого майна. Тим часом Вищий адміністративний суд України продовжує розглядати такі спори, причому питання про підсудність цих справ вирішуються їм неоднаково. Навіть у тих випадках, коли справа розглядається колегією суддів з одним і тим же суддею-доповідачем [132].
Робота з відповідними державними органами щодо питань розмежування компетенції господарських і адміністративних судів визнана одною з пріоритетних завдань Вищого господарського суду України [133].
«Причини колізій підвідомчості мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. До об'єктивних чинників належать різноманіття і постійна динаміка розвитку приватноправових відносин. Яким би пропрацьованим не було законодавство, у ньому неможливо передбачити всі вірогідні правозастосовчі ситуації, а також, який характер приймуть регульовані відносини після декількох років. Іншим об'єктивним чинником є складність юрисдикційної системи держави. Чим більше кількість юрисдикційних органів, тим складніше уникнути перетину їх компетенції» [134, с.80].
У той же час компетенційні суперечності між господарськими і адміністративними судами в Україні обумовлені багато в чому чинниками саме суб'єктивного характеру. До їх числа відноситься відсутність чіткого концептуального підходу щодо завдань і цілей адміністративних судів в Україні, що виразився у недостатньо певних і зважених формулюваннях чинного законодавства, і, у першу чергу, норм КАСУ.
Після ухвалення КАСУ як учені, так і практики неодноразово указували на недоліки підходу, що міститься у ньому, щодо використання терміну «публічно-правовий спор». Так, В.К. Мамутов відзначає аморфність формулювання: «публічно-правові спори». Що це таке, ніхто до ладу не знає, чіткого визначення такого поняття у законодавстві і у літературі немає. Та і взагалі, на думку ученого, всі спори, що розглядаються судом публічно, можна кваліфікувати як публічно-правові. Невизначеність поняття дозволяє трактувати його як завгодно, займатися казуїстикою, що деякі юристи і почали робити. Використання у законі формулювання, що не застосовувалося раніше, внесло неясності, плутанину у питання підвідомчості спорів, що виникають на практиці. Отримали ще один негативний приклад використання у законотворчості надуманої термінології, самі автори якої не можуть до ладу пояснити, як її застосувати на практиці, не вступаючи у суперечність із здоровим глуздом [135, с.10].
Ситуація посилюється тим, що у спеціальній літературі питанню щодо суті публічно-правових спорів взагалі і публічно-правових спорів у сфері господарювання у цілому уваги до теперішнього часу приділялося недостатньо, є лише дослідження окремих аспектів даної проблематики.
Ю. Тіхоміров визначає публічно-правовий спор як встановлену законом процедуру розгляду уповноваженими органами вимог суб'єктів права з приводу їх інтересів, актів і дій публічного (суспільного) характеру. Як відзначає автор, у такому визначенні міститься декілька взаємозв'язаних елементів, за допомогою яких можна встановити ознаки публічно - правових спорів і їх предмет. Це відносини, по-перше, з приводу здійснення публічної влади у широкому сенсі, тобто діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, а також функціонування інститутів прямої демократії; по-друге, відносини, зв'язані за участю громадян в управлінні державними і суспільними справами; по-третє, відносини з приводу забезпечення і захисту публічних інтересів, включаючи «переростання» приватних інтересів у суспільні [136].
Провадження у справах, що виникають з публічно-правових відносин, визначають як діяльність суду, спрямовану на вирішення вимоги зацікавленої особи про захист юридичних інтересів, прав, свобод шляхом перевірки законності нормативно-правових актів, рішень, дій (бездіяльності) органів і посадових осіб законодавчої (представницькою) або виконавчої влади, або органів місцевого самоврядування з метою відновлення порушених юридичних інтересів, прав, свобод громадян та інших суб'єктів у повному обсязі [137, с. 10].
Під адміністративно-правовим спором у сфері економіки також пропонують розуміти негативне ставлення одного з суб'єктів конкретного адміністративного правовідношення, що здійснює підприємницьку діяльність, до юридичного факту, що послужив підставою для виникнення, зміни або припинення адміністративного правовідношення [138, с. 57].
На думку ряду авторів, публічно-правовий спор є видом правового спору, для якого характерні наступні ознаки:
1) спір виникає з публічно-правових відносин;
2) сторонами спору є суб'єкти публічно-правових відносин, серед яких особливим правовим статусом наділені органи публічної адміністрації;
3) сфера виникнення спору зумовлена реалізацією публічного інтересу;
4) предметом спору є рішення, дії або бездіяльність суб'єктів публічно-правових відносин, які порушують або можуть порушити права, свободи і інтереси інших суб'єктів [139, с. 10].
Проте, як показує досвід, визначення публічно-правового спору за допомогою таких категорій, як «публічно-правові відносини», «публічний інтерес» на практиці не створює достатньої визначеності, що дозволяє чітко відмежувати даний вид спорів через відсутність в юридичній науці єдиного підходу до визначення самого поняття «публічний».
Відповідно до п. 1 ст. 3 КАСУ справа адміністративної юрисдикції – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, в якому хоч би однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова або службова особа, або інший суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
З приведеного у даній статті поняття дослідники виділяють такі головні ознаки адміністративної справи:
а) наявність у публічно-правовому спорі спеціального суб'єкта;
б) публічно-правовий спір пов'язан зі здійсненням владних управлінських функцій на підставі законодавства [140].
При цьому наголошується, що другій головній ознаці адміністративної справи, а саме – зв'язки публічно-правового спору зі здійсненням владних управлінських функцій законодавець не надав чіткого визначення ні у КАСУ, ні у будь-якому іншому нормативно-правовому акті. З вищенаведеного визначення виходить, що здійснення владних управлінських функцій характеризує тільки поняття іншого суб'єкта (ні органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, їх посадової або службової особи) у справі адміністративної юрисдикції [140].
Поняття суб'єкта владних повноважень міститься у п. 7 ст. 3 КАСУ, відповідно до якого їм є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова або службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на підставі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Проте і дана законодавча дефініція, на жаль, не дозволяє досягти визначеності у розумінні суті і меж поняття «публічно-правовий спір». У науковій літературі правильно наголошується, що провести чітке розмежування публічних і приватних інтересів не представляється можливим (Ю.О. Тіхоміров), і у цьому не бачиться особливої практичної необхідності [136, с. 20].
Як справедливо наголошується дослідниками, тоді як у п. 1 ст. 3 КАСУ сказане, що однією зі сторін публічно-правового спору є орган виконавчої влади, то у п.7 цієї ж статті, а також ст. 50 мова йде про те, що стороною спору є суб'єкт владних повноважень, яким необхідно вважати орган державної влади, та ін.
Відповідно до ст. 172–174 КАСУ цими «іншими суб'єктами», що здійснюють управлінські функції на основі законодавства, вважаються члени виборчих комісій, засоби масової інформації, творчі працівники засобів масової інформації, підприємства, установи. Щодо цих суб'єктів справедливо ставиться питання – чи наділені вони владними повноваженнями і здійснюють владні управлінські функції, проявом яких порушуються права і свободи громадян (юридичних осіб)? [141, с. 153–157].
Крім цього, як відзначає С. Деледівка, не всі спори публічно-правового характеру є однозначно підвідомчими адміністративним судам. «Розмежування підвідомчості справи за заявою прокурора про визнання незаконним правового акта, спорів щодо закупівель за державні кошти товарів, робіт і послуг, про постачання продукції для державних потреб і тому подібне між адмінсудами, з одного боку, господарськими і загальними – з іншого, залишається невирішеним», – указує учений [142].
Наприклад, щодо спорів про визнання недійсним свідоцтва платника єдиного податку дослідники відзначають, що, слідуючи критеріям, певним законодавством, можна прийти до висновку, що це публічно-правовий спор, який віднесено до компетенції адміністративних судів.
По-перше, предметом спору є оскарження рішення суб'єкта владних повноважень – податкового органу. По-друге, податковий орган виконує владні повноваження щодо видачі свідоцтва платника єдиного податку. Разом із цим деякі учені вважають, що між сторонами може виникнути спір про право, а позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права, а не за захистом своїх прав у сфері публічно-правових відносин. У зв'язку з цим цікавою представляється думка про те, що «формулювання «про визнання права» допускає можливість пред'явлення позовів не тільки суто про визнання прав, але і про визнання обов'язків іншої сторони, визнання відповідача що втратив право, визнання припинення обов'язків, визнання наявності правовідносин, визнання їх відсутності та ін. Як показує практика правозастосування, необхідність підтвердження існування прав і обов'язків може спостерігатися у відносинах як між рівними суб'єктами, так і між суб'єктами, що знаходяться у стані влади - підпорядкування. Тому визнання права є придатним для застосування і у приватно-правових, і у публічно-правових відносинах і може служити способом вирішення як приватноправових, так і публічно-правових спорів» [143, с. 82].
Аналізуючи положення КАСУ у цілому, можна зробити висновок, що основним критерієм визначення підвідомчості справ адміністративним судам є суб'єктний склад спору і (певною мірою) його характер. У той же час, як відзначає А. Удовіченко, «приймати за основу всього лише суб'єктний склад учасників у корені неправильно. Основним критерієм є характер правовідносин. Як відомо, основне завдання адміністративного судочинства – захист інтересів громадян у взаєминах з органами влади й управління. В економічній сфері: виробництві, торгівлі, сфері послуг і витікаючих з них фінансових відносинах, зокрема, за участю державних фіскальних органів, спори повинні вирішувати спеціалізовані на економічних відносинах суди. В Україні такими є господарські суди, які повинні вирішувати спори компетентно і оперативно, що особливо важливе для ділового обороту і розвитку економіки» [144].
Дане положення представляється достатньо обґрунтованим. На його користь свідчить не тільки правозастосовчий досвід України, але й зарубіжний досвід, а також аналіз історико-правового аспекту даної проблеми.
Як відзначає В.К. Мамутов, багато «реформаторів» не мають уявлення не тільки про позитивний зарубіжний, але і про наш історичний досвід. За створення адміністративного судочинства узялися, наприклад, без чіткого уявлення про сам предмет цього права. Проігнорований не тільки Кодекс про адміністративні правопорушення України, але й унікальний історичний досвід: Україна була єдиною республікою Радянського Союзу, яка ще в 1927 р. прийняла Адміністративний кодекс. У кінці 1930-х років без офіційної відміни він перестав застосовуватися, оскільки виявився юридичною перешкодою для адміністративного беззаконня. Спираючись на власний досвід, можна було б створити новий адміністративний кодекс, а потім вже (або паралельно) створювати адміністративно-процесуальний. Але замість цього прийняли КАС, не визначивши конкретно, для розгляду яких, власне, справ, що не входять у компетенцію існуючих судів, створюється нова судова система [135, с. 10].
Прагнення організувати адміністративні суди було відбите ще у реформах П. Столипіна, а у радянській юридичній літературі обґрунтовувалася необхідність створення автономної системи адміністративних судів [145, с. 85].
Досліджуючи наявні правові традиції, необхідно звернути увагу, перш за все, на норми Закону «Про державний арбітраж в СРСР» від 30 листопада 1979 р. і Правила розгляду господарських спорів державними арбітражами, які затверджено Ухвалою Радміну СРСР № 440 від 5 червня 1980 р.
Відповідно до ст. 19 Закону СРСР «Про державний арбітраж в СРСР» державний арбітраж повинен був відмовити у задоволенні вимог сторін, якщо вони засновані на акті органу державного управління, не відповідному законодавству. Тобто це означало необхідність проведення перевірки акта державного органу на предмет його відповідності законодавству у тому випадку, коли вимоги ґрунтувалися на такому правовому акті.
В аспекті досліджуваної тематики особливий інтерес представляють положення розділу XV Правил розгляду господарських спорів державними арбітражами, затверджені ухвалою Радміну СРСР від 5 червня 1980 р. № 440. Так, згідно зі ст. 15 «Підвідомчість заяв про визнання недійсними актів вищестоящих органів підприємств» заяви підприємств про визнання недійсними, такими, що зачіпають права та інтереси, що охороняються законом, цих підприємств, актів їх вищестоящих органів (у тому числі про розміщення державного замовлення), не відповідних компетенції вказаних органів, або виданих з порушенням вимог законодавства, розглядаються органами державного арбітражу за місцем знаходження вищестоящих органів підприємств. Заяви про визнання недійсними актів органів союзного і республіканського підпорядкування розглядалися відповідно Державним арбітражем СРСР, державним арбітражем союзної або автономної республіки; заяви про визнання недійсними актів органів місцевого підпорядкування розглядалися державним арбітражем краю, області, міста, автономної області і автономного округу. Заява про визнання недійсним акта вищестоящого органу підприємства, виданого у зв'язку з актом органу більш високого рівня, розглядалися органом державного арбітражу тієї ж підлеглості, що і орган, що видав первинний акт [144].
Дана тенденція збереглася і у початковий період перебудови економіки з соціалістичних на госпрозрахункові (а потім ринкові) принципи.
Так, у п. 5 ст. 9 «Відносини підприємства з вищестоящим органом і місцевою Радою народних депутатів» Закону СРСР «Про державне підприємство (об’єднання)» указувалося, що у разі видання міністерством, відомством, іншим вищестоящим органом акта, не відповідного його компетенції, або з порушенням вимог законодавства, підприємство має право звернутися у державний арбітраж із заявою про визнання такого акта недійсним повністю або частково. Збитки, заподіяні підприємству у результаті виконання вказівки вищестоящого органу, що порушив права підприємства, а також унаслідок неналежного здійснення вищестоящим органом своїх обов'язків по відношенню до підприємства, підлягають відшкодуванню цим органом. Спори з питання відшкодування збитків вирішуються державним арбітражем [146].
З отриманням Україною незалежності достатньо чітко зберігалася тенденція відносно використання наочного принципу розмежування компетенції і віднесення спорів за участю господарюючих суб'єктів до компетенції арбітражних (нині господарських) судів. Так, у Концепції судово-правової реформи 1992 р. позиціонувалося впровадження адміністративного судочинства з метою розгляду спорів саме між громадянином і органами державного управління. Метою арбітражного суду позначалося забезпечення захисту прав і законних інтересів учасників господарських відносин, незалежно від форми власності, яку вони представляють [147].
Згідно з положенням Концепції адміністративної реформи в Україні 1998 р. введення адміністративної юстиції і створення відповідної правової бази припускало метою створення окремої форми судового захисту прав і свобод громадян, а процедури розгляду таких справ передбачалося закріпити в адміністративно-процесуальному кодексі України.
Обґрунтованість тенденції віднесення розгляду спорів, що мала місце, за участю суб'єктів господарювання й органів державної влади (управління) до компетенції спеціалізованих судів, що розглядають господарські спори, а до компетенції адміністративних – захист прав громадян у відносинах з даними органами підтверджується і зарубіжним досвідом.
Як відзначають дослідники, адміністративна юстиція – один із небагатьох інститутів демократичної правової держави, що має початок не в англо-американському конституціоналізмі, а у державно – правових системах романо-германської сім'ї. Для моделі адміністративної юстиції континентальних держав властива спеціальна система адміністративних судів, яка створена для розгляду всіх адміністративних спорів, – від судів нижчого до судів середнього і вищого рівня. Така система діє відособлено від системи загальних судів, Конституційного суду, господарських (арбітражних) судів.
Для моделі адміністративної юстиції англосакських країн характерне створення адміністративних судів у рамках відповідних відомств. Такі суди не створюють єдиної самостійної системи. Подібні судові установи створюються для розгляду окремих адміністративних спорів, їх існування не перешкоджає зацікавленим особам звернутися до загальних судів для захисту своїх порушених прав. Що стосується східноєвропейської моделі адміністративної юстиції, їй властиве віднесення повноважень за рішенням адміністративних спорів до компетенції загальних судів, які розглядають адміністративні спори за загальними правилами цивільного судочинства за деякими виключеннями (Угорщина), або до компетенції адміністративних судів, що є структурною частиною системи загальних судів (Болгарія, Польща та ін.) [148, с. 10].
Класичною визнана французька система адміністративної юстиції, не дивлячись на те, що оцінка дій адміністративного органу знаходиться у рамках самої адміністрації. Адміністративна юстиція нерозривно пов'язана з самою адміністрацією, інтегрована в її склад. На думку учених, таке положення є компромісом між політичною владою і адміністрацією.
У Франції існують спеціальні органи – адміністративні трибунали, які розглядають виключно спори за позовами громадян до органів управління, що порушили їх права. Фактично – всі скарги на акти або дії органів управління, за винятком тих, що підлягають розгляду по першій інстанції Державній раді (тобто скарг на президентські або урядові декрети, акти, видані міністрами).
Державна рада й адміністративні трибунали, по суті, є судами, що розглядають діяльність державного управління. Суддя по адміністративних справах захищає права людини від представників виконавчої влади, дії яких ставлять під загрозу такі свободи, як свобода совісті, зборів, преси.
На думку ряду учених, французька адміністративна юстиція є самостійною гілкою правосуддя. Державна рада – вищий адміністративний суд – розглядає касаційні і апеляційні скарги на рішення адміністративних трибуналів. Члени адміністративних трибуналів – це чиновники, компетентні у питаннях управління. Підготовкою відповідних фахівців займається Національна адміністративна школа.
Проте величезну дистанцію, що відокремлює адміністративну юстицію від широких верств населення, французькі учені рахують одним із найбільш істотних недоліків. Вважають, що, як правило, громадянин не звертається до суду тому, що, по-перше, не знає своїх прав, по-друге, побоюється негативної реакції з боку адміністрації, від якої знаходиться у залежності. Ще одним серйозним недоліком вважається повільність адміністративної юстиції [149, с. 7].
Німецька модель адміністративної юстиції характеризується створенням спеціалізованих судів для вирішення спорів з індивідуальних адміністративних справ, що виникають у сфері функціонування органів управління. Адміністративні суди («суди адміністративної юстиції») входять в єдину судову систему, підкоряються тільки законам, незалежні у здійсненні функцій правосуддя як від адміністративних органів, так і від звичайних судів. На відміну від французької системи, в якій, як було відмічено, найважливішим є здійснення судом об'єктивного контролю (перевірки) вживаної норми, німецька адміністративна юстиція створена для забезпечення, у першу чергу, судового захисту прав громадян.
Система адміністративного судочинства Німеччини включає три інстанції: адміністративний суд землі (суд першої інстанції), вищий адміністративний суд землі (апеляційна інстанція), федеральний адміністративний суд (касаційна інстанція). У ФРН юрисдикція адміністративних судів у сфері публічних правових спорів має декілька обмежувачів:
1) звернення до адміністративного суду можливо лише у тому випадку, якщо скарга особи була відхилена адміністративною інстанцією, вищестоящою по відношенню до тієї, яка видала оскаржений акт. Таким чином, позов про заперечування управлінського акта може бути поданий до адміністративного суду тільки після перевірки цього акта у порядку попереднього адміністративного провадження;
2) для певних областей публічної адміністрації існують самостійні гілки судової системи: суди за соціальними справами; фінансові суди;
3) спори про публічно-правові компенсації вирішуються звичайними судами у порядку цивільного судочинства [150, с. 74–75].
Абзац 1 п.1 § 40. Положення про адміністративне судочинство свідчить: «Звернення до адміністративного суду надане по всіх публічно-правових спорах неконституційно-правового виду, якщо ці спори не віднесені конституційним законом до підсудності іншого суду». Поняття публічно-правового спору об'єднує всі випадки, в яких спірними є правові наслідки, витікаючі із застосування публічного права. При цьому публічно-правовою, відповідно до нової теорії суб'єктів публічного права, вважається кожна правова норма, в якій як носій державної влади є як мінімум суб'єкт підпорядкування. Публічно-правовий спір відрізняється тим, що завжди виникає в умовах здійснення державної влади, значна частина публічно-правових спорів віднесена законом до підсудності інших судів. Сюди відносяться не тільки встановлені § 33. Положення про фінансові суди, і, отже, підсудні фінансовим судам податкові спори, але також визначені § 51. Закону про соціальні суди і підсудні цим судам соціально-правові спори і, крім того, особливо віднесені до підсудності звичайних судів публічно-правові спори, як, наприклад, спори про відшкодування державою (державним органом) шкоди, заподіяної чиновником при виконанні ним службових обов'язків, або позови проти адміністративних актів, виданих органами юстиції. Проте віднесення до підсудності фінансових судів податкових і пов'язаних з ними спорів, а також встановлення підсудності соціальних судів (соціально-правові спори) не носять конкретного характеру. Так, наприклад, загальні адміністративні суди розглядають правові спори про комунальні податки, платежі і збори разом із справами про соціальну допомогу, про державну допомогу для покриття витрат по найму житлового приміщення або у справах про допомогу на освіту. І, навпаки, фінансові суди можуть розглядати спори, які у вузькому сенсі не відносяться до податкового права [150, с. 74–75].
Короткий аналіз зарубіжного досвіду організації адміністративної юстиції і визначення компетенції адміністративних судів підтверджує правильність концептуального підходу, спочатку присутнього у програмних документах, пов'язаних з організацією системи адміністративних судів України, який передбачав як мету їх функціонування саме захист прав громадян.
Спеціальна процедура адміністративного судочинства повинна відображати особливості публічно-правового спору, маючи:
а) полегшений доступ громадянина до правосуддя шляхом встановлення спеціальних процесуальних термінів звернення до суду, порядку підготовки справи до розгляду і самого розгляду справи;
б) надання допомоги громадянинові у складанні звернення (адміністративного позову або скарги) до суду;
в) визначення інквізиційної, слідчої ролі суду (на відміну від цивільного судочинства) з урахуванням витребування необхідних доказів і документів, які недоступні громадянинові; здійснення судом інших заходів за власною ініціативою;
г) покладання тягара доведення на орган адміністрації, оскільки процесуальне положення сторін у публічно-правовому (адміністративному) спорі повинне компенсувати певну нерівність у положенні суб'єктів публічного права;
д) забезпечення справедливого вирішення виниклого публічно-правового (адміністративного) спору і оперативного виконання судового рішення (у даному випадку можливе використання авторитету судової влади з позицій дії на адміністрацію у вигляді штрафних санкцій за невиконання судового рішення і покладання на адміністрацію обов'язку розгляду питання про притягання винних посадових осіб до дисциплінарної відповідальності) [151, с. 42–45].
Таким чином, питання оптимізації підходів до визначення компетенції адміністративних судів в Україні і, в першу чергу, розмежуванні компетенції адміністративних і господарських судів мають яскраво виражену актуальність і вимагають свого швидкого рішення.
У цілому у правовій науці напрями вирішення колізій підвідомчості підрозділяються на нормотворчі, правозастосовчі й організаційні.
Представляється, що у разі розмежування підвідомчості між господарськими і адміністративними судами найбільш прийнятним є шлях внесення змін у ГПК України і КАСУ. Основою для цього повинно служити, у свою чергу, розуміння основного критерію підвідомчості через характер спірного правовідношення і змісту справи (об'єктивний критерій), тобто чи зв'язаний предмет спору з підприємницькою або іншою економічною діяльністю, чи ні. Критерій суб'єктного складу (суб'єктивний критерій) хоча і повинен використовуватися, але як допоміжний критерій. Таким чином, як відзначає С.Ф. Демченко, відхрестившись від природно властивих собі, іманентних своїй природі, але, очевидно, не цікавих для себе спорів, ідеологи адміністративного судочинства штучно притягали до своєї компетенції «всі публічно-правові спори», зокрема ті, які до 2005 р. вирішувалися господарськими або місцевими загальними судами. Методологічно це було невірним, адже адміністративні суди, як і будь-яке інше нове явище, повинні були б створюватися для вирішення завдань, які не можуть бути вирішені за допомогою існуючих засобів. Пригадаємо, що гаслом, під яким адміністративне судочинство завойовувало своє «місце під сонцем», був, як наголошувалося, підйом захисту прав громадян в Україні у відносинах з органами влади до світових стандартів [152, с. 76].
С.Ф. Демченко приєднується до думки, що в основу такого розмежування повинні бути покладені не суб'єктивні ознаки (наявність серед учасників спору суб'єкта владних повноважень не є, на його переконання, достатньою умовою для віднесення спору до адміністративної юрисдикції) і не від правовідносин (публічно або приватно-правових), а їх зміст, предмет, з приводу якого виник спір. Якщо за змістом правовідносини є господарськими, а предметом, з приводу якого виник спір, виступає господарська діяльність, то такого роду спори повинні розглядати господарські суди, і по правилах не адміністративного, а господарського судочинства [152, с. 78].
Дана точка зору підтримується багатьма дослідниками. Так, наприклад, Л.Л. Зуєвіч, погоджуючись з точкою зору учених, що розгляд адміністративними судами справ за участю органів, наділених управлінськими функціями, є виправданим, коли існує конфлікт (спір) між нерівними сторонами (тобто між державним органом і громадянином), відзначає наступне. У переважній більшості випадків спори за участю юридичних осіб (суб'єктів підприємництва) викликані безпосередньо господарською діяльністю останніх і регулюються переважно актами господарського, цивільного, фінансового і бюджетного законодавства, а управлінські органи (органи державної влади і місцевого самоврядування) у таких відносинах виступають як рівні учасники, наділені господарською компетенцією. Таким чином, базовим критерієм юрисдикційного розмежування спорів бачиться їх «економічний» або «неекономічний» предмет, а не суб'єктивний склад, який є важливим, проте не єдиним критерієм [153, с. 8].
Вищевикладена позиція представляється достатньо обґрунтованою і відповідною традиціям і реаліям вітчизняного судочинства. Господарські суди були створені з метою забезпечення правопорядку у сфері економіки, підвищення ефективності судового захисту у цій сфері. Досягненням даних цілей були обумовлені завдання господарських судів, їх місця і ролі у судовій системі України. У зв'язку з цим представляється виправданим такий підхід до визначення підвідомчості господарського і адміністративного судів, який як головний ставив би предметний критерій.
Різноплановість справ, підсудних у даний час адміністративним судам, свідчить про те, що у певних випадках окремим категоріям справ віддаватимуться пріоритети як з погляду необхідної спеціалізації і рівня кваліфікації суддів, так і з погляду термінів їх розгляду. Зв'язано це, зокрема, з тим, що до компетенції адміністративних судів віднесені, крім іншого, спори, пов'язані з виборчим процесом, про заборону політичних партій, дострокове припинення депутатських повноважень, справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і інших центральних органів виконавчої влади, інших суб'єктів, повноваження яких розповсюджуються на всю територію України.
Однією з особливостей процесуального розгляду спорів за участю підприємців з моменту створення перших спеціалізованих (торгових, комерційних судів) була наявність скорочених, у порівнянні з судами інших видів, термінів розгляду справ. Проте передбачена КАСУ можливість залучення до судового позову необмеженої кількості позивачів на різних стадіях процесу на практиці може невиправдано збільшувати його тривалість, особливо за наявності тенденцій у однієї зі сторін до умисного затягування розгляду спору.
Згідно КАСУ особи, що не приймали участі у справі, мають право подати заяву про перегляд судового рішення суду будь-якої інстанції, що вступив у законну силу, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи, інтереси й обов'язки. Такий підхід у цілому виправданий, якщо сторонами спору є органи державної влади і громадяни, але може створювати безпосередній ґрунт для зловживань у випадку з суб'єктами підприємництва. У цілому цей підхід надає додаткову можливість, у тому числі і для здійснення рейдерских захоплень, що не може позначитися позитивно як на захисті прав конкретних суб'єктів підприємницької діяльності, так і на стабільності її здійснення у цілому.
У той же час доцільним представляється збереження при розгляді таких спорів окремих підходів, що довели свою практичну ефективність і сприяючих захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. Зокрема, це стосується обов'язку доведення у справах про протиправність рішень, дій і бездіяльності суб'єктів владних повноважень, яка покладається на останніх, якщо вони заперечують проти позову. Також важливо закріпити активну роль суду у процедурі доведення і витребування ним необхідних доказів, у тому числі і у випадку, якщо особа, що бере участь у справі, не може надати їх самостійно. Схожі положення містяться у ст. 71 КАСУ (з урахуванням змін, внесених Законом «Про судовий устрій і статус суддів»). Проте її положення не повною мірою дозволяють компенсувати певну нерівність у положенні суб'єктів процесу. Це стосується вказівки на те, що не підлягає окремому оскарженню ухвала про відмову у витребуванні доказів, відсутність заходів відповідальності суб'єкта владних повноважень за ненадання таких доказів.
У господарському процесуальному законодавстві повинне бути закріплене покладання тягара доведення на орган, що володіє владними повноваженнями, з урахуванням того, що положення сторін у спорі повинне компенсувати певну нерівність у положенні органів державної влади, у тому числі податкових органів і суб'єктів підприємництва, відображена роль суду у витребуванні доказів.
Така позиція знаходить підтримку і у практичних працівників. Так, як відзначає В. Москаленко, господарське судочинство повинне містити якісні відмінності, у тому числі це стосується потреби у сприятливому для суб'єктів господарювання розподілі тягара доведення [154, с. 19].
Підводячи підсумок, необхідно відзначити, що генезис законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва при взаємодії з податковими органами дозволив акцентувати увагу на наявності окремих проблем, пов'язаних з реалізацією даного права. Швидке й ефективне вирішення спорів між суб'єктами підприємництва і податковими органами багато в чому залежить від якості норм чинного законодавства України. З ухваленням КАСУ виникли суперечності між господарськими і адміністративними судами щодо компетенції з розгляду спорів за участю підприємців і суб'єктів, наділених владними повноваженнями. На підставі аналізу теоретичних джерел, досвіду правозастосування в Україні, аналізу положень програмних документів у сфері організації адміністративної юстиції і досвіду розвинених зарубіжних країн обґрунтовується висновок про необхідність використання у сукупності як суб'єктивного, так і об'єктивного критеріїв при розмежуванні компетенції господарських і адміністративних судів щодо спорів між суб'єктами підприємництва і податковими органами.
ВИСНОВКИ ПО ДРУГОМУ РОЗДІЛУ
У другому розділі монографії були проаналізовані питання, пов'язані з ухваленням у 2010 р. Податкового кодексу України, який набув чинності з 01.01.2011 р. Основною метою ухвалення Податкового кодексу було усунення основних суперечностей податкового законодавства, яке діяло до 2011 р., і вирішення проблеми неефективності норм права про оподаткування. На сьогоднішній день стало очевидне, що ухвалення Податкового кодексу – це позитивний крок у вдосконаленні законодавства у цілому і господарського зокрема, але ряд проблем, які існували до ухвалення кодексу, так і не були вирішені законодавцем. З'явилися і деякі додаткові проблеми для суб'єктів підприємництва, обумовлені окремими новелами Податкового кодексу України.
Серед позитивних моментів ухвалення Податкового кодексу необхідно виділити кодифікування податкового законодавства, що дозволило привести чинні нормативно-правові акти в єдину, впорядковану і внутрішньо узгоджену систему. Кодифікування і систематизація норм права, регулюючих оподаткування, дозволили визнати такими, що втратили силу, величезний масив законів і підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють оподаткування в Україні і часто суперечать один одному.
Одним із основних завдань ухвалення Податкового кодексу була побудова сучасної податкової системи, яка забезпечила б стабільність оподаткування не на словах, а на ділі. Аналіз Податкового кодексу і практика його реалізації наочно демонструють, що норма права, що закріплює стабільність податкового законодавства, має місце, а безпосередньо стабільність норм права про оподаткування повністю відсутня.
У роботі показані проблеми, які мають місце у процесі реалізації податкової політики держави і негативно впливають на розвиток підприємництва в Україні, і як результат, ускладнюють відношення між суб'єктами підприємництва і податковими органами. Проведений аналіз норм податкового законодавства України продемонстрував відсутність ефективного позасудового механізму захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва при незаконних діях з боку посадових осіб податкових органів, а також можливість неправомірного спотворення норм Податкового кодексу шляхом їх тлумачення податковими органами. У результаті недоробки податкового законодавства України приводять до збільшення кількості звернень суб'єктів підприємництва у судові органи для захисту своїх прав і законних інтересів.
Швидке й ефективне вирішення спорів між суб'єктами підприємництва і податковими органами багато у чому залежить від якості норм чинного законодавства України. З ухваленням КАСУ виникли суперечності між господарськими й адміністративними судами щодо компетенції з розгляду спорів за участю підприємців і суб'єктів, наділених владними повноваженнями.
Генезис законодавства продемонстрував, що питання розгляду спорів між суб'єктами підприємництва і податковими органами в українському праві і правозастосовчій практиці вишли за межі безпосереднього процесуального інституту, будучи, у першу чергу, пов'язані з проблемою розмежування повноважень між господарськими й адміністративними судами. У монографії обґрунтовано висновок про необхідність використання у сукупності як суб'єктивного, так і об'єктивного критеріїв при розмежуванні компетенції господарських і адміністративних судів щодо спорів між суб'єктами підприємництва і податковими органами.
III. МОДЕРНІЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО СУДОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ СУБ'ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦТВА
3.1. Зарубіжний досвід судового захисту прав суб'єктів підприємництва
Розвиток міжнародного економічного співробітництва в умовах глобалізації обумовлює необхідність зближення законодавства. З іншого боку, зближення законодавства сприяє розвитку економічного співробітництва. Об'єктивною передумовою зближення законодавства є зближення економічних систем, яке реально відбувається вже більш за півстоліття [102, с. 22].
Необхідність підвищення рівня судового захисту прав суб'єктів підприємництва, що є обов'язковою складовою повноправного входження України у число розвинених європейських держав, обумовлює потреба звернення до зарубіжного досвіду захисту прав суб'єктів підприємництва.
Об'єктивно існуюча специфіка розгляду спорів за участю суб'єктів підприємництва історично зумовила появу у зарубіжних країнах спеціальних органів, що розглядають такі спори і законодавства, яке регламентує порядок їх розгляду.
Фахівець в області торгового права Г.Ф.Шершеневіч у кінці минулого століття провів всесторонній і надзвичайно цікавий аналіз еволюції торгових звичаїв (звичайне торгове право), відносин, що були регуляторами, усередині середземноморських, а потім і інших купецьких гільдій, у формоване законодавчим шляхом загальне торгове право. Він запропонував розрізняти три періоди у розвитку торгового права: італійський, французький і німецький [155, с. 40–41].
Як відзначав Г.Ф.Шершеневіч, у XI – XIII ст. (італійський період розвитку торгового права) при всеосяжному значенні корпорації зіткнення і спори, що виникали між її членами, складали домашню, сімейну справу корпорації. Оскільки такі непорозуміння виникали переважно з приводу торгових відносин, то і тут повинне було розвинутися звичайне корпоративне право. Численність спірних справ і зіткнення між членами різних корпорацій привели до необхідності призначити для розгляду особливих осіб (консулів). Консульська юрисдикція і послужила ґрунтом для розвитку купецького права. Рішення, принаймні, найбільш видатні, консульських судів вносилися у хронологічному порядку в особливі книги (статути). Складність і суперечності приводили до перегляду змісту цих статутів, до систематизації судових прецедентів. Як відзначав також і П.П. Цитовіч, міське населення, розчленоване на цехи і корпорації, зацікавлене у тому, щоб і до нього був прикладений принцип суду рівних. Упорядкування органів міської автономії, її колективних і одноосібних діячів неоднаково у різних місцях, взаємне відношення цих органів знову-таки неоднакове, але мало по малу, і особливо починаючи з XII століття, судова влада опиняється у руках консулів [156, с. 11].
Перший класичний суд з комерційних справ був створений у Парижі, у Франції, в середині XVI століття. Тоді сенс полягав у тому, що це була ідея самих купців, які вимагали суду, по-перше, швидкого, і, по-друге, вільного від тонкощів королівських законів і указів. І друге, дуже важлива обставина, – судді цього суду вибиралися купцями, третім станом, а не призначалися, вони не були чиновниками. Із Франції торгові суди почали поступово завойовувати всю Європу, перекочували і до Італії, і до Іспанії, і до Німеччини і так далі. При цьому кожна країна йшла своїм шляхом. На відміну від французів, німці спочатку розглядали торгові суди як придаток державних загальних судів. Влада прагнула накласти свою руку на ці відносини і прагнула скасувати ці суди як окремі установи, тому що пов'язувала їх з пережитками станової відособленості, з середньовічними порядками. В Англії і у США до середини ХХ століття комерційних судів не визнавали, у принципі їх зовсім не було. У чистому вигляді вони були у Франції, Бельгії і в Росії [157, с. 19–20].
В Англії Статут IX і X років царювання Вільгельма III (гл. 15) регламентує, що всякий комерсант і взагалі всяка особа, яка охоча закінчити спір, може передати його на вирішення третейського судді й ухвалити, що компроміс повинен служити початковим пунктом при обговоренні питання в коронному суді. Згідно з тим же статутом ця ухвала могла бути включена у самий компроміс, і коронний суд разом із компромісом повинен був оголосити рішення третейського судді остаточним. Якщо згодом та або інша сторона відмовлялася підкорятися вироку, то, згідно з англійським законом, вона як би відмовлялася від підпорядкування самому коронному суду, тому що сторони повинні були підкорятися рішенню вибраних ними третейських суддів так, як ніби воно було винесене самим коронним судом. У них не було ніяких способів заперечування вироку, за винятком звинувачення третейських суддів в аморальності або розтраті. У цьому випадку справа переходила до суду, який був би компетентний, якби сторони не вибрали третейських суддів [158].
Правові норми, регулюючі судову компетенцію у зарубіжних країнах, різноманітні і нерідко складніше, ніж відповідні розпорядження вітчизняного права. Як правило, основна їх частина міститься у законах про судоустрій і цивільні процесуальні кодекси, іноді їм присвячуються окремі акти, наприклад, Закон про юрисдикцію 1895 р. Австрії або Ухвала про юрисдикцію Високого суду і суду Графств Англії 1991 р. Нерідко розпорядження про підсудність включаються у закони, регулюючі матеріальні правовідносини. Наприклад, важливі положення про юрисдикцію французьких судів відносно спорів за участю іноземців встановлює Цивільний кодекс [67, с. 79].
У багатьох країнах основні правові засади відправлення правосуддя закріплені у Конституції. Так, наприклад, у ст. 29–30 Конституції Швейцарської конфедерації указується, що кожна особа у провадженні перед судовими і адміністративними інстанціями має право на рівне і справедливе звернення, а також на винесення ухвали протягом відповідного терміну. Сторони мають право бути заслуханими у суді. Кожна особа, що не має у своєму розпорядженні необхідних засобів, має право на безкоштовне правосуддя, якщо її правові вимоги не виглядають безперспективними. Кожна особа, чия справа підлягає вирішенню у судочинстві, має право на установлений законом, компетентний, незалежний і неупереджений суд, у тому числі у ст. 30 безпосередньо зачіпається питання підсудності і указується, що кожна особа, якій пред'явлений цивільний позов, має право на вирішення справи судом за місцем свого проживання. Закон може передбачити іншу підсудність [51, с. 167–183].
Торгові суди, або, як їх інакше називають у Франції, «консульські» суди, є особливою юрисдикцією, призначеною вирішувати спори між комерсантами або кредитними установами, а також спори з питань торгових компаній і спори з комерційними операціями між будь-якими особами. Торгові суди не можуть розглядати справи, пов'язані зі споживчим правом. Перший торговий суд з'явився в Ліоні у 1419 р. На початку 2009 р. у Франції у результаті проведеної реформи налічувався 141 торговий суд. Крім їх компетенції, специфіка торгових судів полягає у тому, що у них засідають не професійні, а виборні судді – колишні керівники підприємств, які чудово обізнані про роботу компаній і ведення торгових справ. У випадку, якщо у законодавчому арсеналі не передбачена та або інша норма права, суддя застосовує торгові звичаї, що існують у тій або іншій галузі. За винятком термінових процедур судді засідають колегіально.
Ще однією характерною рисою торгових судів є відносно швидке вирішення справи (у середньому, від півроку до року, залежно від завантаженості суду і складності справи), а також досить невеликий рівень опротестовування рішень, який не перевищує 20 %. Варто також відзначити доступність торгових судів у фінансовому відношенні. При поданні позову до суду позивач повинен сплатити певні суми у рахунок судових витрат, а також послуги пристава (huissier de justice) для вручення позовної заяви відповідачеві, проте ці суми не перевищують декількох сотень євро. Крім того, робота суддів, на відміну від роботи третейських судів, оплаті не підлягає [159, с. 50].
Там, де відсутній торговий суд, відповідні справи вирішує суд великої інстанції. Спори про оренду приміщень для комерційного використання вирішуються не торговим судом, а залежно від предмету вимоги – або судом великої інстанції, або його головою. Що стосується спорів, пов'язаних з орендою земель сільськогосподарського призначення, то їх розглядають паритетні суди з оренди сільськогосподарських земель (їх 413); такий суд діє у складі голови (їм є суддя малої інстанції) і 4 засідателів, 2 з яких представляють орендодавця і 2 – орендаря [160, с. 285].
У Франції діють також не постійні морські торгові суди при відомстві з морських записів.
У Хорватії діють 8 (з передбачених 13) торгових судів. Торгові суди розглядають за першою інстанцією:
спори з питань виконання зобов'язань, що містяться у комерційних контрактах, і позови фізичних і юридичних осіб;
спори з питань морського і річкового судноплавства і всі спори, відносно яких діють норми морського права, за винятком питань пасажирських перевезень;
спори, пов'язані з повітряним транспортом, відносно яких діють норми повітряного права, за винятком питань пасажирських перевезень;
спори, пов'язані з патентним правом, торговими марками, технічними удосконаленнями, авторським правом, за винятком випадків, коли законом встановлена інша юрисдикція;
позови з приводу недобросовісної конкуренції, преференційних угод і інших випадків порушень рівності комерційних операторів на єдиному ринку Республіки Хорватія;
позови з питань, що зачіпають, крім осіб, вказаних у п. 1, вище, що беруть участь як сторони спору, інших фізичних і юридичних осіб, що мають безпосереднє відношення до предмету спору або права і зобов'язання яких виникають з фактичної або правової сторони спору;
спори про порушення правил торгівлі.
Торгові суди також компетентні розглядати справи, пов'язані зі заснуванням, діяльністю і ліквідацією акціонерних товариств, здійснювати процесуальні дії у зв'язку з процедурами банкрутства або ліквідації юридичних осіб. Їм підсудні всі справи, стороною яких виступають юридичні особи, відносно яких ведеться процедура банкрутства або ліквідації, незалежно від того, хто виступає як позивач, і від часу початку процесу.
Торгові суди також ведуть відповідні реєстри (регістри). У порядку безспірного провадження торгові суди приймають рішення про:
внесення до суднових регістрів інформації про торгові суди і їх власників, встановлення меж відповідальності судноплавних компаній, протестах відносно визначення остаточної основи для складання диспаші в судовий регістр, якщо законом не передбачений інший порядок;
пропозиції про заснування, діяльність і ліквідацію акціонерних товариств.
У компетенцію торгових судів також входить виконання рішень відносно справ, розглянутих ними по першій інстанції, і розгляд спорів, що виникли у ході або у зв'язку з виконанням згаданих рішень. Торгові суди мають право доручити муніципальному суду виконання судового рішення у частині, що стосується не грошових активів кредитора, одержуючого виконання судового рішення, а також проводити процесуальні дії з вилучення доказів у справах, що відносяться до їх юрисдикції, і дії, пов'язані з визнанням і виконанням рішень судів іноземних держав, включаючи арбітражні рішення з торгових спорів [160, с. 295–296].
У Хорватії як апеляційний діє також Вищий торговий суд. У його компетенцію входить розгляд спорів про територіальну підсудність справ між торговими судами і виконання інших функцій, які передбачені законом.
У Польщі в районних судах створюються, при необхідності, палати з земельного кадастру і майнового регістру, а також окремі підрозділи з комерційних справ (торгові суди). Палата очолюється головою, обов'язки якого може виконувати голова, віце-голова або суддя даного суду [160, с. 216].
У воєводських судах також створюються палати, торгові палати (торгові суди) і відділення судового нагляду. У складі воєводського суду у Варшаві діє підрозділ з картельних спорів (антимонопольний суд) [160, с. 217].
Рішення в торгових судах ухвалюються професійними суддями і засідателями, компетентними у сфері торгового права і комерційної діяльності. Спори торгового характеру розглядаються відповідно до положень цивільно-процесуального кодексу. До компетенції торгових судів відносяться справи про цивільно-правові відносини між комерційними компаніями у зв'язку з їх статутною діяльністю, включаючи справи про банкрутства і світові угоди з кредиторами, справи про відносини між партнерами або пайовиками акціонерних товариств, справи до комерційних підприємств у зв'язку з нанесенням ними екологічного збитку і так далі, а також справи про порушення антимонопольного законодавства [160, с. 218–219].
У Туреччині у крупних містах (Стамбул, Анкара, Ізмір, Адана та ін.) функціонують торгові суди. Торгові суди є відділеннями основних цивільних судів: окремих торгових судів як таких не існує, і справи про торгові спори розбираються цивільними судами, що діють у цій якості. Торгові спори, позовна сума в яких не перевищує певної величини, розглядаються світовим цивільним судом. До складу торгового суду входять голова і два члени [160, с. 261].
В Англії спори економічного змісту розділені на справи комерційні й торгові. Перші віднесені до ведення Комерційного суду (Commercial Court), що є відособленою частиною Відділення королівської лави Високого суду, другі розглядають торгові суди, які функціонують у ряді крупних міст країни, (mercantile courts). Ці різного рівня ланки юстиції входять у систему органів правосуддя загальної юрисдикції, особливості їх регламентів багато у чому співпадають, але предметна компетенція різна. Компетенція Комерційного суду обкреслена нормами частини 58 ПГС (Commercial Court) і практичної вказівки до неї. Цьому суду адресуються комерційні позови (commercial claims), що мають відношення до: а) документу або контракту у сфері бізнесу; б) експорту або імпорту товарів; в) доставці товарів сухопутним, морським або повітряним транспортом або по трубопроводу; г) експлуатації нафтових і газових родовищ або інших природних ресурсів; д) страхування і перестраховці; е) банківських і фінансових послуг; ж) ринкових і біржових операцій; з) купівлі і продажу товарів; і) будівництво судів; к) торгового представництва; л) арбітражних справ. Частина 59 «Торгових судів» («Mercantile Courts») регулює відповідно їх діяльність. Торгові суди діють у наступних територіальних округах Високого суду: Бірмінгем, Брістоль, Кардіфф, Честер, Ліде, Ліверпуль, Манчестер, Ньюкасл. І окремо виділений Центральний Лондонський суд графства (Central London County Court). Тільки відносно цього суду передбачено, що претензія на суму менше 15000 ф.ст. лише з його дозволу реєструється у Торговому списку (mercantile list). І взагалі такий варіант допустимий, якщо вимога якось пов'язана з Південно-східним округом (South Eastern Circuit) Лондона, наприклад, тут зручніше розглянути справу, або була поміщена спірна операція, або одна зі сторін знаходиться або здійснює бізнес [161, с. 18–19].
Процесуальні особливості руху судових позовів, супроводжуючих конфлікти з питань будівництва і технологій, закріплені нормами частини 60 «Technology and Construction Court Claims» (скорочено TCC claims) і PD 60. Термін «суд» («Court»), що фігурує у найменуванні цієї частини, здатний породити уявлення про існування в Англії відособленого органу юстиції для розгляду такого роду цивільних справ. Але нічого подібного немає. По суті титул «суд» привласнений суддям, що спеціально призначаються, з членів Високого суду і судів графств, розташованих у крупних містах: Брістоль, Кардіф, Ліде і ін. Вони з урахуванням розподілу предметної компетенції між судами різних рівнів вирішують спори по ТСС claims. У ПГС міститься досить великий, але не закритий перелік ТСС claims [161, с. 19–20].
В Англії також діє велика кількість спеціалізованих судів. Серед найбільш важливих можна назвати: Суд у справах про неспроможність; Суд компаній; Обмежувальний практичний суд, що володіє правом контролювати і припиняти обмежувальну або монополістичну практику у сфері постачання товарів і надання послуг; Суд національних промислових відносин, наділений повноваженнями в області промисловості. Розгляд торгових спорів у державному суді ускладнюється деякими ризиками. Аналіз доктрини, що існує в Англії, і переважаючих прецедентів в області притягання до майнової відповідальності компаній, установлених органами державної влади, і надалі ведучих самостійну комерційну (торгову) діяльність, показує, що завжди судді державних судів виключають прояв упередженого відношення до тієї сторони у процесі, яка походить з Великобританії. У цілому також досить обмежена можливість виконання рішення державного суду на території держави іншої, ніж та, на території якої її винесено. Через це зроблений висновок про те, що в Англії торгові спори за участю іноземних партнерів вигідніше і швидше розглядати не у державних, а у міжнародних комерційних арбітражних судах [162, с. 11–13].
США можна віднести до децентралізованому типу організації судових систем, оскільки більшість справ розглядаються у судах штатів. Формально в дуалістичній американській судовій системі презюмується юрисдикція судів штатів: всі справи, не віднесені спеціально до федеральних судів конституцією, статутами, загальним правом і звичаєм, підсудні судам штатів. Кожен штат і федерація у цілому мають власні правові системи. У якихось областях, як, наприклад, статутне право, ця особливість менш помітна багато у чому завдяки ухваленню уніфікованих актів. Штат може відкинути частково або повністю будь-який із них, прийнятий же стає частиною статутного права штату. В основному ці акти регулюють господарські відносини [163, с. 82].
Основна ланка федеральної судової системи — це окружні суди. Вони розглядають за першою інстанцією цивільні справи, що входять в компетенцію федеральної юстиції, а також скарги на дії адміністративних відомств. Цивільні справи з сумою позову понад 20 доларів слухаються за участю присяжних, якщо позивач на цьому наполягає. За загальним правилом, кожна справа ведеться одним суддею. У 1978 р. при кожному з окружних судів були створені суди у справах про банкрутства. Скарги на рішення таких судів у справах про банкрутство можуть бути передані до окружного суду. В окружних судах є судові посадові особи, відомі під назвою федеральних світових суддів.
Крім того, Конгрес має право, згідно зі ст. 1 Конституції, створювати й інші види судів. Серед них особливе місце займає Претензійний суд, який розглядає позови корпорацій і громадян до уряду США. Це, наприклад, позови, пов'язані з відшкодуванням збитку у зв'язку з порушенням договору і по ряду інших підстав. До спеціальних судів відноситься Податковий суд, який розглядає спори, пов'язані з розміром і сплатою федеральних податків. До спеціальних судів відносяться суди у справах про банкрутство. Що стосується штатної системи, то, як правило, вони схожі, але можуть відрізнятися. Найчастіше у штатах використовуються двоступінчата і триступінчата системи загальних судів, а також різні суди спеціальної юрисдикції. Двоступінчата система включає суд першої інстанції і найвищий судовий орган, а триступінчата суд першої інстанції, апеляційний і Вищий (Верховний) суди.
Суд, що очолює судову систему у штаті, називається верховним судом. Проте у деяких штатах він може називатися апеляційним судом. Верховні й відповідні ним суди штатів займаються головним чином розглядом апеляційних скарг на рішення нижчестоячих судів. Велика роль верховних судів штатів у тлумаченні конституцій і оцінці законодавства штатів у зв'язку з судовими справами, які розглядаються ними, або скаргами на рішення адміністративних органів.
Основна ланка судової системи штатів – це суди загальної юрисдикції, низова ланка, які виступають під самими різними назвами. Наприклад, у штаті Нью-Йорк їх називають верховні суди, хоча це суди першої інстанції, у штаті Каліфорнія – вищі суди, але найчастіше вони іменуються окружними судами. Ці суди розглядають цивільні й комерційні справи з будь-якою сумою позову, окрім тих категорій справ, які розглядаються у даному штаті спеціалізованими судами. У багатьох штатах діють також суди спеціальної юрисдикції або самостійно, або при окружних судах. Це суди з податків, із земельних спорів, суди із претензій до влади штатів і різні інші спеціальні суди, що мають обмежену юрисдикцію [164, с. 229–230].
Згідно з Арбітражним процесуальним кодексом Російської Федерації, прийнятому Державною Думою РФ 14 червня 2002 р., правосуддя у сфері підприємницької й іншої економічної діяльності здійснюється арбітражними судами у Російській Федерації, утвореними відповідно до Конституції Російської Федерації і федерального конституційного закону, шляхом вирішення економічних спорів і розгляду інших справ, віднесених до їх компетенції Арбітражним процесуальним кодексом Російської Федерації та іншими федеральними законами, за правилами, встановленими законодавством про судочинство в арбітражних судах. Завданнями судочинства в арбітражних судах є: 1) захист порушених або оспорюваних прав і законних інтересів осіб, що здійснюють підприємницьку та іншу економічну діяльність, а також прав та законних інтересів Російської Федерації, суб'єктів Російської Федерації, муніципальних утворень у сфері підприємницької та іншої економічної діяльності, органів державної влади Російської Федерації, органів державної влади суб'єктів Російської Федерації, органів місцевого самоврядування, інших органів, посадових осіб у вказаній сфері; 2) забезпечення доступності правосуддя у сфері підприємницької та іншої економічної діяльності; 3) справедливий публічний судовий розгляд у розумний термін незалежним і неупередженим судом (даний пункт в ред. Федерального закону від 30.04.2010 р. № 69-ФЗ); 4) зміцнення законності і попередження правопорушень у сфері підприємницької та іншої економічної діяльності; 5) формування шанобливого відношення до закону і суду; 6) сприяння становленню й розвитку партнерських ділових відносин, формуванню звичаїв і етики ділового обороту. Відповідно до Конституції Російської Федерації законодавство про судочинство в арбітражних судах знаходиться у веденні Російської Федерації. Порядок судочинства в арбітражних судах визначається Конституцією Російської Федерації, Федеральним конституційним законом «Про судову систему Російської Федерації» і Федеральним конституційним законом «Про арбітражні суди в Російській Федерації», Арбітражним процесуальним кодексом Російської Федерації та іншими федеральними законами, що приймаються відповідно до них [165].
Згідно Господарському процесуальному кодексу Республіки Білорусь правосуддя у сфері підприємницької та іншої господарської (економічної) діяльності здійснюється господарськими судами за правилами, встановленими законодавством про судочинство у господарських судах, шляхом вирішення господарських (економічних) спорів, що виникають з цивільних, адміністративних, земельних, фінансових та інших публічних правовідносин, і розгляду інших справ, віднесених до їх компетенції цим Кодексом і іншими законодавчими актами (ст. 2. Право на звернення до господарського суду). До господарського суду у цілях захисту своїх порушених або оспорюваних прав і законних інтересів у порядку, встановленому цим Кодексом, має право звертатися:
юридичні особи;
індивідуальні підприємці;
організації, що не є юридичними особами (у тому числі колективи працівників), – у випадках, передбачених законодавчими актами;
громадяни – у випадках, передбачених законодавчими актами.
Право на звернення до господарського суду у цілях захисту державних і суспільних інтересів, а також інтересів осіб, вказаних у законі, у випадках, передбачених законодавчими актами, мають прокурор, державні органи, органи місцевого управління і самоврядування, інші органи. Якщо законодавчими актами для певної категорії спорів або договором встановлений досудовий (претензійний) порядок врегулювання спору, спір може бути переданий на розгляд господарського суду лише за умови дотримання такого порядку, за винятком випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Особи, вказані у частині другої цієї статті, мають право на звернення до господарського суду без дотримання досудового (претензійного) порядку врегулювання спору (ст. 6).
Господарський суд у межах своєї компетенції і підсудності здійснює захист прав і законних інтересів учасників цивільних, адміністративних та інших правовідносин способами, передбаченими Конституцією Республіки Білорусь, цим Кодексом, Цивільним кодексом Республіки Білорусь та іншими законодавчими актами (ст. 8) [166].
У Республіці Молдова економічні судові інстанції є складовою частиною судової системи Республіки Молдова і здійснюють правосуддя при вирішенні спорів, пов'язаних з економічними відносинами фізичних і юридичних осіб. Економічні судові інстанції здійснюють свою діяльність відповідно до Конституції Республіки Молдова, Закону про судоустрій, Цивільного кодексу, Цивільного процесуального кодексу, цього закону та інших нормативних актів. Створюються економічні судові інстанції Парламентом на основі Конституції Республіки Молдова і Закону про судоустрій. Голови, заступники голів і судді призначаються Президентом Республіки Молдова за поданням Вищої ради магістрату.
Економічні судові інстанції забезпечують: а) захист прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб в області підприємницької діяльності та інших відносинах економічного характеру; б) точне й одноманітне застосування законодавства в області економіки [167].
В Австрійській республіці районний суд з торгових справ Відня здійснює торгову юрисдикцію у 23 районних містах. До його ведення віднесені також спори, пов'язані з внутрішнім судноплавством по Дунаю. Якщо спір виник з підприємницької діяльності і через норми територіальної підсудності відноситься до ведення віденських судів, то при ціні позову більше 10 000 євро підлягає розгляду у районному суді з торгових справ Відня. На решті частини Австрії справи такого роду вирішуються у звичайних районних судах. При цьому кожна сторона може клопотати про внесення до судового рішення позначки про те, що районний суд діяв як торговий суд. При оскарженні такого рішення до складу апеляційного сенату включаються непрофесійні судді з числа комерсантів [67, с. 146].
У зарубіжних країнах проблема звернення до судових засобів захисту, як і у вітчизняному праві, безпосередньо пов'язана з рішенням питання про підсудність. Дане питання вирішується як залежно від відповідних розпоряджень законодавства, так і виходячи з економічних, юридичних та інших інтересів сторін у досягненні оптимальних умов захисту у випадку, якщо допускається вибір місця суду.
«Правові норми, регулюючі судову компетенцію у зарубіжних країнах, різноманітні і нерідко складніші, ніж відповідні розпорядження вітчизняного права. Як правило, основна їх частина міститься у законах про судоустрій і цивільні процесуальні кодекси, іноді їм присвячуються окремі акти, наприклад, Закон про юрисдикцію 1895 р. Австрії або Ухвала про юрисдикцію Високого суду і суду Графств Англії 1991 р. Нерідко розпорядження про підсудність включаються у закони, регулюючі матеріальні правовідносини. Наприклад, важливі положення про юрисдикцію французьких судів відносно спорів за участю іноземців встановлює Цивільний кодекс» [67,с.79].
Основний принцип територіальної підсудності закріплений у ст. 42 ГПК Франції [168].
Територіальна підсудність справ визначається, якщо не передбачено інше, за місцем, в якому відповідач знаходиться. Якщо ні місцепроживання, ні місце постійного перебування відповідача не відомі, позивач має право звернутися до суду за місцем свого мешкання або, якщо він проживає за кордоном, до суду на власний вибір. Місце мешкання відповідача включає:
якщо мова йде про фізичну особу – місцепроживання або при його відсутності, місце постійного перебування;
якщо мова йде про юридичну особу – місце її установи (ст. 43).
Окрім суду за місцем мешкання відповідача, позивач має право звернутися, на власний вибір:
за договірними справами – до суду за місцем фактичної передачі речі або за місцем виконання зобов'язання про надання послуг;
у справах про спричинення шкоди – до суду за місцем здійснення дії, що заподіяла шкоду, або до суду, в окрузі якого мали місце наслідки заподіяної шкоди;
у справах про змішані позови – до суду за місцем знаходження нерухомого майна (ст. 46).
Згідно зі ст.48 ГПК Франції будь-яка договірна умова, яка пряма або побічно порушує вимогу територіальної підсудності, вважається неіснуючою, якщо тільки вона не була прийнята виключно між особами, що уклали угоду як комерсанти, і якщо вона не була досконале ясно обумовлена у зобов'язанні сторони, проти якої висувається [168].
У Німеччині спеціальні розпорядження визначають підсудність справ колегії з торгових справ (§ 94 Закону про судоустрій). Торговою справою у сенсі закону є цивільно-правовий спір, з якого заявлений позов:
1) проти комерсанта, що є таким у сенсі Торгового Укладення, з операцій, які для обох сторін є торговими;
2) на підставі векселя у сенсі закону про векселі;
3) на підставі Закону про чеки;
4) із правовідносин між членами торгового товариства і з інших підстав, вказаних у § 95 Закону про судоустрій [67, с. 122].
Важливим є правило, згідно якому спір поступає на розгляд у колегію з торгових справ, якщо про це клопоче позивач у позовній заяві. Помилка позивача у визначенні підсудності може бути виправлена відповідачем, який має право вимагати передачі справи у компетентний орган земельного суду. Пред'явлення зустрічного позову, розгляд якого не входить у компетенцію колегії з торгових справ, веде до передачі спору у колегію з цивільних справ (§ 96–97 Закону про судоустрій) [67, с. 123].
Позови до корпорацій, товариств, союзів та інших об'єднань, які володіють пасивною процесуальною правоздатністю, пред'являються до суду за місцем їх знаходження. Якщо спеціальні розпорядження, у тому числі положення статуту, не встановлюють інше, то згідно з ГПК України місце знаходження тотожне місцю управління. Під таким у судовій практиці розуміють місце здійснення управління справами об'єднання, центр загального головного управління, місце діяльності органів управління; місце, в якому основоположні рішення органу управління перетворяться у поточні керівні акти [67, с. 126–127].
Територіальна підсудність в Австрії в основному регулюється розділом другим частині другої Закону про юрисдикцію 1995 р., який виділяє загальну, спеціальну, виняткову, альтернативну, договірну підсудність. За загальним правилом, позов до юридичної особи або іншої організації, що володіє процесуальною правоздатністю, пред'являється до суду за місцем знаходження цієї особи або організації. У той же час застосовується й альтернативна підсудність. До осіб, що мають за межами судового округу свого місця проживання або звичайного місця перебування яке-небудь підприємство (виробниче, торгове, сільськогосподарське або іншого характеру), позови з приводу їх ділової активності або професійної діяльності можуть пред'являтися за місцем знаходження їх підприємства. Альтернативна підсудність застосовується також до позовів про визнання наявності або відсутності договору та ін. [67, с. 148–154].
Цивільний процесуальний кодекс Китайської Народної Республіки прямо указує на наявність родової (ст. 18–21) і територіальної (ст. 22–35) підсудності. Також допускається договірна підсудність. Сторони договору можуть у письмовому договорі за погодженням вибрати підсудність народного суду за місцем знаходження відповідача, місцем виконання договору, місцем підписання договору, місцем знаходження позивача, місцем знаходження речі, проте при цьому не повинні порушуватися положення кодексу, що стосуються родової і виняткової підсудності (ст. 24). Позови, що пред'являються до юридичних осіб або інших організацій, підсудні народному суду за місцем знаходження відповідача (ст. 22) [169].
Таким чином, можна прийти до висновку про те, що у більшості розвинених країн існують або спеціалізовані суди, які розглядають спори між підприємцями, або спеціальні правила щодо розгляду таких спорів загальними судами. У разі відсутності спеціалізованого процесуального законодавства цивільні кодекси містять, проте, статті, присвячені особливостям розгляду комерційних спорів (як, наприклад, Титул 3 «Спеціальні положення, що стосуються комерційного суду» у ГПК Франції) [168].
3.2. Проблеми у процесі розгляду спорів про захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва
Для оптимізації процесу розгляду господарських спорів про захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва необхідно виявити основні проблеми, які мають місце як у законодавстві України, так і у процесі реалізації норм права, що дасть можливість надалі визначити основні напрями модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. Зупинимося на деяких таких проблемах.
1. Проблеми практичного характеру мають місце при реалізації інституту забезпечення виконання рішення суду. Інститут забезпечення виконання рішення суду тісно пов'язаний з вирішенням основних завдань судочинства – неупередженого і своєчасного розгляду і вирішення спорів з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або інтересів юридичних осіб, інтересів держави [170, с. 80].
Слід погодитися з авторами, які указують на відсутність системного характеру у правовому регулюванні даної сфери [44]. Так, на сьогодні ми маємо забезпечувальні заходи, передбачені розділом V-1 ГПК України, тимчасові заходи, передбачені ст. 53 Закону «Про авторські права» і забезпечення позову, що передбачено розділом X ГПК України.
Інститут забезпечення у господарському процесі в обов'язковому порядку вимагає вивчення і трансформації. У даному випадку необхідно виходити з того, що позивач і відповідач у рівній мірі володіють правом на судовий захист їх прав і законних інтересів. Стосовно інституту забезпечення відповідачеві, як рівноправної з позивачем сторони спору, повинна бути забезпечена можливість захисту його прав і законних інтересів при застосуванні заходів забезпечення. Інакше він, ще до підтвердження судовим рішенням наявності порушення прав і законних інтересів позивача з боку відповідача, при необґрунтованій заяві до нього вимоги про забезпечення позову, може опинитися у несприятливому у порівнянні з позивачем положенні, оскільки застосування заходів із забезпечення позову може негативним чином позначитися на результатах його підприємницької діяльності. Метою застосування забезпечувальних заходів повинне стати створення балансу інтересів позивача і відповідача, оскільки і неправомірне задоволення клопотання про забезпечення позову, і неправомірна відмова у задоволенні такого клопотання є неприйнятними з погляду захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва, які є сторонами у господарському процесі.
Приведемо приклад. В ухвалі Вищого господарського суду України від 29 червня 2006 р. указується, що «заборона проводити загальні збори акціонерів є втручанням у господарську діяльність підприємства, що заборонене чинним законодавством». Така заборона передбачена ст. 6 ГПК України і є одним із головних принципів господарювання в Україні. Судова палата Верховного Суду України з цивільних справ у своїй ухвалі від 22 листопада 2001 р. також встановила важливу правову позицію. У ухвалі було вказано, «заборонивши ВАТ проводити загальні збори акціонерів, а наглядовій раді – здійснювати будь-які дії, суддя, всупереч вимогам частини 3 ст.152 Цивільного процесуального кодексу України від 18 липня 1963 р., частини 3 ст. 15 Закону України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., вирішив питання, яке стосується внутрішньої діяльності товариства і не пов'язане з розглядом справи за заявленим позовом. Така позиція обґрунтовується тим, що:
загальні збори акціонерів, відповідно до ст. 41 Закону України «Про господарські товариства», є найвищим органом акціонерного товариства, в компетенцію якого входить вирішення всіх питань, пов'язаних з діяльністю товариства;
наглядова рада – орган, який здійснює повноваження, надані йому Законом про господарські товариства, статутом товариства і положенням про наглядову раду.
Також важливим у вирішенні питання, пов'язаного із забороною акціонерові брати участь в загальних зборах, є ухвала Вищого господарського суду України від 3 березня 2005 р. Так, наприклад, суд вказав, що «наслідком судової заборони власникові акцій брати участь в управлінні товариством, зокрема, у участі в загальних зборах, є можливе ухвалення рішень загальними зборами, минувши волю акціонера. Заборона акціонерові (його представникові) бути присутнім на засіданнях загальних зборів є порушенням внутрішнього порядку ведення загальних зборів, прав і свобод громадян». Заборона враховувати голоси одного або декількох акціонерів також є неправомірною. Це було чітко відмічено в ухвалі Вищого господарського суду України від 20 липня 2005 р. Так, зокрема, суд вказав, що «при визначенні правомочності загальних зборів акціонерів необхідно виходити з кількості голосів, яка відповідає 60 % від загальної кількості голосів, визначеного статутом товариства». Таким чином, рейдери, які часто є міноритарними акціонерами, позбавляються можливості своїми незначними пакетами акцій вирішувати долю підприємства» [171, с. 20–21]. Представляється, що вищеописані й інші напрацювання судової практики повинні знайти своє віддзеркалення безпосередньо у нормах чинного законодавства України, що, безумовно, зробить позитивний вплив на рівень захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
Важливим моментом у процесі застосування забезпечувальних заходів є положення про відшкодування збитку, заподіяного застосуванням забезпечувальних заходів.
Специфіка сучасного ведення підприємницької діяльності часто супроводжується застосуванням антиконкурентних засобів до конкурентів з бізнесу, рейдерськими атаками і тому подібне. У зв'язку з цим може мати місце зловживання забезпечувальними заходами, коли, використовуючи проблеми законодавчого регулювання, або упереджене відношення суддів, суб'єкт підприємництва може здійснювати недобросовісне втручання у господарську діяльність контрагента або конкурента. У такому разі забезпеченням інтересів відповідача може стати представлення зустрічного забезпечення, яке надалі може бути використане для покриття можливих збитків від вживання забезпечувальних заходів. Також необхідно враховувати, що заява про застосування забезпечувальних заходів може бути подана не позивачем, а іншими особами. З урахуванням цього, доцільним було б передбачити право відповідача звернутися до суду з вимогою внесення зустрічного забезпечення не тільки до позивача, але саме до особи, що клопоче про застосування забезпечувальних заходів.
При цьому слід звернути увагу на ту обставину, що у разі вживання забезпечувальних заходів можуть постраждати інтереси не тільки відповідача, але і третіх осіб. У рамках подальшого вдосконалення законодавства у даній області доцільною буде розробка процесуального механізму, який дозволив би розширити коло осіб, які мають право на відшкодування збитків, заподіяних ухваленням заходів із забезпечення виконання майбутнього рішення господарського суду.
Таким чином, зроблений аналіз продемонстрував необхідність модернізації положень чинного законодавства України щодо забезпечення виконання рішень судових органів.
2. Попередній період становлення й розвитку системи господарського судочинства продемонстрував важливість питання доступності, ясності мови правосуддя. Особливості України, як багатонаціональної держави, обумовлюють необхідність обліку даного чинника, у тому числі у процесі регламентації використання мови судочинства у господарському процесі. Необхідність надання учасникам господарського процесу права використання при захисті своїх прав і законних інтересів мови, якою вони володіють краще всього, витікає безпосередньо з положень ст. 10 Конституцій України, якою гарантується використання і захист мов національних меншин. Ст. 24 Конституції України встановлює пряму заборону на привілеї і обмеження, виходячи з мовної ознаки. Так, у даній статті сказано, що не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольора шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місцепроживання, за мовними або іншими ознаками. А ст. 64 Конституції України містить, у свою чергу, заборона на обмеження прав, встановлених ст. 24 Конституції України навіть у період військового або надзвичайного положення.
Положення про мову господарського судочинства містяться у ст. 3 ГПК України, де вказано, що мова господарського судочинства визначається статтею 14 Закону України «Про засади державної мовної політики» [172]. У ст. 14 закону «Про засади державної мовної політики» сказано, що судочинство в Україні з цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справ здійснюється на державній мові. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за угодою сторін суди можуть здійснювати провадження на цій регіональній мові (мовах).
Професійний суддя повинен володіти державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судочинство на цій регіональній мові (мовах). Необхідність забезпечення такої гарантії повинно враховуватися при відборі суддівських кадрів. Сторони, що беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи і докази, викладені на державній мові. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), допускається подання до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених на цій регіональній мові (мовах), з перекладом, у разі потреби, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу. Особам, які беруть участь у розгляді справи у суді, забезпечується право здійснювати усні процесуальні дії (робити заяви, надавати свідчення і пояснення, заявляти клопотання і скарги, ставити питання і так далі) на рідній мові або іншій мові, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача у встановленому процесуальним законодавством порядку. Таким чином, вищенаведені норми встановлюють обов'язки судових органів використовувати при розгляді спорів інші мови, окрім української.
До ухвалення вищезгаданих норм права мали місце проблеми з використанням у господарському процесі мови нацменшостей. Можливість використання рідної мови для учасників процесу залежала від волі конкретного судді, що розглядає спір (складу суду). На практиці зустрічалися випадки, коли реалізація такого права ставилася у залежність, наприклад, від того, чи було заявлено клопотання про можливість користуватися доступною мовою до початку розгляду справи по суті, а інакше в реалізації такого права відмовлялося. Все це порушувало положення Конституції України, ГПК України про рівність всіх учасників процесу перед законом і судом, рівний доступ всіх до правосуддя.
3. Одним із центральних правових інститутів господарського процесу є інститут доказів, що обумовлює необхідність особливої уваги до проблем реалізації норм законодавства, опосередковуючих даний інститут.
Як відзначає Ю.В. Кайзер, мета досудового розкриття доказів полягає у наданні сторонам допомоги з тим, щоб визначитися і вирішити питання, чи пред'являти позов до суду з урахуванням наявних доказів, або кращим варіантом є укладання сторонами спірного правовідношення мирової угоди [173, с. 118].
Ширше до визначення цього поняття підходить Л.М. Николенко, яка під розкриттям доказів розуміє обов'язок кожної особи, що бере участь у розгляді спору, розкрити докази, на які вона посилається як на підставу своїх вимог до початку судового розгляду [174, с. 4].
У цілому інститут розкриття доказів давно відомий процесуальному законодавству низки зарубіжних країн, зокрема Англії і США. Кожна особа, що бере участь у справі, повинна розкрити докази, на які вона посилається, на підставі своїх вимог і заперечень перед іншими особами, що беруть участь у справі, до початку судового засідання, якщо інше не передбачене законом. Особи, що беруть участь у справі, мають право посилатися тільки на тих з доказів, з якими інші особи були завчасно ознайомлені. Ознайомлення з доказами, як правило, проводиться на попередньому судовому засіданні.
У англо-американському процесуальному праві передбачено (з окремими виключеннями), що адвокати до засідання зобов'язані повідомити на вимогу іншої сторони про всі докази, що є у них, які вони збираються представити суду, – список свідків, які будуть викликані, список письмових доказів (копії цих доказів), експертизи, про призначення яких сторони клопотатимуть перед судом, і так далі, – з тим, щоб при входженні у процес сторони повністю знали зміст взаємних вимог і заперечень, чим вони обґрунтовуються. Причому вимога розкрити докази обумовлена забороною представляти їх надалі. Якщо адвокат не розкрив якісь докази на етапі підготовки справи, на цій стадії розкриття доказів, то представити їх у процесі він не може.
Природно, процес може видозмінюватися за ходом розгляду, і закон передбачає певні випадки, коли допускається представлення тих доказів, які не були заздалегідь розкриті. Наприклад, позивач змінює позовні вимоги, і відповідач, природно, готує інші докази, які він не готував спочатку, і так далі. Але за загальним правилом ухилення від виконання обов'язків із розкриття доказів на попередніх стадіях процесу позбавляє сторони права представити ці докази у судове засідання [175, с. 149].
У той же час необхідно враховувати і досвід країн зі схожим правовим регулюванням і правовими традиціями, пов'язаними з впровадженням цього інституту. Так, наприклад, відповідно до п.3 і п.4 ст.65 АПК РФ кожна особа, що бере участь у справі, повинна розкрити докази, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, перед іншими особами, які беруть участь у справі, до початку судового засідання, якщо інше не встановлене даним кодексом. Особи, що беруть участь у справі, мають право посилатися тільки на ті докази, з якими інші особи, що беруть участь у справі, були ознайомлені завчасно. У той же час Вищий арбітражний суд РФ в інформаційному листі від 13 серпня 2004 р. № 82 «Про деякі питання застосування Арбітражного процесуального кодексу Російської Федерації» у відповідь на питання: чи має право арбітражний суд першої інстанції приймати і досліджувати докази, які не розкриті особами, що беруть участь у справі, до початку судового засідання і представлені пізніше на стадії дослідження доказів, відзначив: «докази, які не розкриті особами, що беруть участь у справі, до початку судового засідання, представлені на стадії дослідження доказів, повинні бути досліджені арбітражним судом першої інстанції незалежно від причин, за якими порушено порядок розкриття доказів. Причини, по яких раніше не були розкриті докази, можуть бути враховані арбітражним судом при розподілі судових витрат (п. 35)» [176, с. 162–164].
Дана правова позиція Вищого арбітражного суду РФ обумовлена масовими винесеннями рішень не на користь тієї сторони, яка не розкрила своєчасно докази, і подальшої відміни таких рішень, що обумовлене недостатньо детальною розробкою аналізованого інституту у праві РФ. Проте це у цілому не зменшує ефективність інституту розкриття доказів, що дозволяє, зокрема, уникнути "притримування" стороною доказів.
У цілому представляється, що положення даного інституту, з урахуванням реалій і традицій вітчизняного права, можуть бути надалі використані у правовому полі України.
Актуальним сьогодні є і питання щодо детальної правової регламентації надання доказів, отриманих за допомогою електронного, факсимільного та іншого зв'язку, а також документів з електронним або цифровим підписом (іншим аналогом власного підпису). Інститутами електронного документа і електронного цифрового підпису є інструменти забезпечення динаміки цивільного обороту і засобу захисту суб'єктивних прав і інтересів учасників електронної комерції, що укладають угоди в електронній формі.
У той же час, як відзначає В.І. Квашнін, з'ясовується, що перші проблеми виникають вже на етапі залучення електронних документів до матеріалів справ. У процесуальних законах відсутні вимоги щодо форми й формату надання будь-яких фактичних даних в електронно-цифровій формі до судової справи. У зв'язку з цим виникає ситуація, коли електронні докази не досліджуються судом як прямі докази через технічну непідготовленість суду [177, с. 25].
Сьогодні електронні засоби обробки інформації набули максимально широкого поширення. У господарському обороті виникли такі поняття, як електронна комерція, електронна операція, електронний підпис, електронні платежі, електронні гроші і так далі.
«Комісією по праву міжнародної торгівлі (UNCITRAL) 16 грудня 1996 р. схвалений Модельний закон про електронну торгівлю (Model Law on Electronic Commerce). Цим законом був зафіксований такий принцип, як функціональна еквівалентність. Він полягає у тому, що «повідомлення даних» не повинне розглядатися само по собі як еквівалент «паперового документа» з власноручним підписом (або як будь-яка інша відома форма документа). Замість цього законодавцю рекомендовано розібратися у тому сенсі, який вкладений у вимогу дотримання тієї або іншої документальної форми відповідним законодавством. Зокрема, розділити «ступені документальності» («ієрархію вимоги дотримання письмової форми»): сам Модельний закон розрізняє «інформацію в письмовому вигляді», «власноручно підписану інформацію» і «завірений юридичний акт»» [178].
Вже коротке посилання на вищенаведений документ явно свідчить про те, що новації, що стосуються використання як доказів електронних документів (документів з цифровим підписом), вимагають набагато детальнішого опрацьовування, ніж це передбачено в рамках наявної законотворчої практики.
Показує практичну необхідність детальнішої правової регламентації використання електронних документів як доказів у судовому процесі і аналіз судової практики, що проводиться фахівцями, у цій сфері [179, с. 57–62].
4. Вимагають законодавчого вирішення проблеми що мають місце у процесі застосування господарськими судами сучасних досягнень в області комп'ютерних технологій засобів електронного зв'язку. Згідно з положеннями Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 р. [6] внесені зміни у ГПК України. Зокрема, у ГПК з'явилася ст.2-1, де вказано, що в господарських судах функціонує автоматизована система документообігу, яка забезпечує: об'єктивний і неупереджений розподіл справ між суддями з дотриманням принципів черговості й рівної кількості справ для кожного судді; надання учасникам господарського процесу інформації про стан розгляду справ, в яких вони беруть участь; централізоване зберігання текстів судових рішень та інших процесуальних документів; підготовку статистичних даних; реєстрацію тієї, що входить і вихідної кореспонденції і етапів її руху; видачу судових рішень і наказів господарського суду на підставі наявних в автоматизованій системі документообігу даних щодо судового рішення і реєстрації заяви особи, на користь якої воно прийняте; передачу справ в електронний архів. У статті також же мовиться про автоматизовану систему реєстрації позовних заяв.
У той же час закон обходить мовчанням такі тенденції сучасного судочинства, як напрям позову і відгуку на позов в електронній формі, що широко використовується в багатьох країнах світу. Представляється, що у чинне законодавство України повинні бути включені положення, що допускають можливість для учасників господарського процесу представляти документи в електронному вигляді, у тому числі у встановлених законом випадках – шляхом заповнення підготовлених зразків документів, розміщених на офіційному інтернет-сайті відповідного господарського суду. Оперативне ознайомлення сторін з підготовленим судовим рішенням на веб-сервері-порталі відповідного господарського суду (у випадку, якщо рішення не оголошено повністю безпосередньо у судовому засіданні) також сприятиме захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
Зрозуміло, одного лише закріплення можливостей подачі документів недостатньо, як і отримання інформації в електронному вигляді, необхідна чітка регламентація механізму всіх пов'язаних з цим процедур.
Загальновизнаним на даний момент є, що такий підхід при розгляді спорів у сфері господарювання дозволить прискорити процес, заощадить час і кошти суб'єктів підприємництва, що звертаються до суду за захистом. Можливість подачі певних документів в електронному вигляді існує вже у ряді зарубіжних країн (наприклад, у Канаді, Російській Федерації, Республіці Білорусь та ін.).
Представляється, що надалі слідує однією з цілей розвитку господарського судочинства визначити саме правове й організаційне забезпечення можливості подачі позовної заяви через офіційний сайт відповідного суду в мережі Інтернет, надіслання електронною поштою електронних документів і документів, переведених у цифрову форму і тому подібне.
5. Однією з проблем реалізації судового захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва є регламентація термінів розгляду господарських спорів і здійснення інших процесуальних дій в рамках господарського процесу. У той же час представляється, що мова у даному випадку повинна йти не просто про скорочення термінів, а про підвищення якості розгляду справ шляхом мінімізації можливості їх затягування як сторонами процесу, так і судом.
Одна з найважливіших змін у даній області пов'язана з ухваленням Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Цим законом зменшені терміни здійснення процесуальних дій господарськими судами, а саме:
термін подачі позовної заяви за наявності заяви про застосування забезпечувальних заходів зменшений з десяти до п'яти днів (з моменту винесення постанови про застосування забезпечувальних заходів);
встановлено, що постанова про відмову у прийнятій позовної заяви має висилатися сторонам протягом трьох (а не п'яти, як раніше) днів з моменту надходження заяви;
до трьох днів скорочений термін повернення позовної заяви;
до трьох днів скорочений термін відправлення постанови про порушення справи;
продовження терміну розгляду справи стало можливим тільки на 15 днів;
до трьох днів скорочений термін, протягом якого повинен бути відправлений повний текст рішення або постанови особам, які брали участь у процесі, але не були присутні на судовому засіданні;
до трьох днів скорочений термін відправлення апеляційної скарги і матеріалів справи апеляційному господарському суду;
встановлений термін у 15 днів для розгляду скарги на постанову про прийняття апеляційної скарги до провадження. У той же час термін розгляду апеляційної скарги на рішення господарського суду фактично збільшений, оскільки тепер він обчислюється не з моменту надходження справи в апеляційну інстанцію, а з дня винесення постанови про прийняття апеляційної скарги до провадження;
встановлений триденний термін для відправлення сторонам ухвали апеляційної і касаційної інстанції.
Передбачається, що таке скорочення термінів повинне сприяти досягненню мети підвищення рівня захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. Проте представляється, що для цього воно повинне в обов'язковому порядку супроводжуватися комплексом заходів, що дозволяють суддям вирішувати спори не тільки швидко, але і якісно (технічне забезпечення, зменшення навантажень на суддю і так далі).
Як відзначає О.П. Подцерковний, сьогодні на одного суддю місцевого господарського суду доводиться 280–370 справ на рік, це 1–2 справи у день. Враховуючи складність господарських справ, подібний стан речей не може не викликати стурбованість. Більш того, за порушення термінів розгляду справ суддю можуть притягати до дисциплінарної відповідальності. Не випадково сьогодні ряди суддів стали масово залишати найбільш досвідчені й підготовлені судді, які пропрацювали по 20 років і більше. У цих умовах йти шляхом збільшення кількості суддів ради зменшення навантаження на них – шлях в невідомість, адже правоохоронна (репресивна) система держави не може бути безрозмірною. Кількість справ у судах росте. Із зростанням економіки, яке неминуче наступить, кількість таких справ виросте багатократно. Тому слід шукати інший, досконаліший у цілому для функціонування цивільного суспільства шлях, протилежний збільшенню репресивного апарату держави. Одним із важливих заходів у даному аспекті може стати активніше застосування господарським судом примирливих процедур [180, с. 20]. Використання таких процедур дозволяє швидше розглянути справу, а значить, зменшує навантаження на суди, дозволяє зберегти ділові партнерські відносини між контрагентами, стабільність господарського обороту. Як справедливо зазначає В. Москаленко, «абсолютно прийнятним і доцільним для господарської юрисдикції в Україні може стати включення у процесуальний закон норм щодо посередництва (медіації), яке ефективно застосовується у міжнародній практиці разом з іншими альтернативними методами вирішення спорів, наприклад, примирення і арбітраж. Юридичними формами закріплення результатів відповідної процедури можуть бути, зокрема, відмова від позову, визнання позову, відгук скарги, укладення мирової угоди. Для впровадження посередництва у процесуальний закон необхідно, щонайменше, включити норми щодо обов'язку судді після прийняття позовної заяви запропонувати сторонам врегулювати спір за допомогою посередника, визначити терміни такого врегулювання і, зокрема, виключити можливість опиту посередника про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків посередника» [154, с. 14–15].
Слід зазначити, що це повністю відповідає світовим тенденціям в області розвитку процесуального законодавства. Так, наприклад, з 2002 р. діє типовий закон ЮНСИТРАЛ «Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру». У ГПК Франції наявні титули «Примирення» і «Посередництво». Щодо особливостей розгляду комерційних спорів у ст.863 додатково обмовляється обов'язок судді-доповідача встановлювати примирення сторін, у тому числі часткове [168].
Представляється, що активнішому використанню господарським судом примирливих процедур, швидкому розгляду господарських спорів сприятиме внесення змін до чинного законодавства України.
Не дивлячись на явну позитивну спрямованість змін, внесених Законом України «Про судоустрій та статус суддів» відносно оптимізації процесуальних термінів, необхідно відзначити, що поза увагою законодавця залишилося питання про відповідальність за порушення термінів розгляду справи. Мова йде не стільки про дисциплінарну відповідальність суддів, скільки про компенсацію сторонам у разі порушення термінів судового розгляду і термінів виконання судових актів.
Слід зазначити також, що у міжнародній практиці, наприклад, широкого поширення набув так званий «розумний термін», і у рамках використання такого інституту сторона зможе звернутися до голови суду, щоб той сам встановив термін судового засідання або прийняв інші заходи, направлені на прискорення судового розгляду. Розумний термін може не співпадати з нормативним терміном розгляду справ, а залежати від обставин конкретної справи. У цьому випадку можливі ситуації, коли нормативний термін у справі порушений, але при подальшому розгляді визнаний судом розумним.
6. Аналіз проблем реалізації судового захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва буде не повним, якщо не зупинитися на окремих положеннях закону «Про судоустрій і статус суддів», які потребують подальшого розвитку, уточнення і доопрацювання.
Наприклад, до таких положень можна віднести норму, у відповідність з якою питання про відведення судді вирішується у дорадчій кімнаті судом у тому складі, який розглядає справу. Така процедура, з одного боку, скорочує час розгляду справи, з другої сторони, збільшується ступінь суб'єктивізму у даному питанні. Представляється, що захисту інтересів сторін у даному випадку сприятиме доповнення переліку ухвал суда, які можуть бути оскаржені окремо від рішення (ст. 106 ГПК України) вказівкою на ухвалу про відведення судді (складу суду) [181, с. 111]. Так, наприклад, згідно з ГПК Франції суддя самостійно розглядає питання про своє відведення. Але, як встановлено ст. 349, у випадку, якщо суддя проти відведення заперечує або не дає відповіді, клопотання про відведення негайно розглядається апеляційним судом.
Таким чином, проведений аналіз проблем діючої системи захисту права і законних інтересів суб'єктів підприємництва у господарському процесі дає можливість запропонувати напрями для подальшої модернізації законодавства України.
3.3. Поняття і напрями модернізації законодавства України про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва
Модернізація (франц. modernisation, від moderne – новітній, сучасний) – це удосконалення, поліпшення, оновлення, зміна чого-небудь, приведення його у відповідність з сучасними вимогами і нормами, показниками якості [182, с. 402].
За останні декілька років термін «модернізація» широко увійшов до вжитку і використовується стосовно права. Так, А.В. Малько і А.Ю. Саломатін розглядають модернізацію як історично тривалий і географічно розосереджений процес осучаснення права, пристосування його до реалій індустріального і постіндустріального суспільства [183, с. 12–21].
Під модернізацією права Л.В. Голоскоков розуміє таку модернізацію, яка забезпечить хоч би у деяких сферах права відносно швидке, без істотного запізнювання правове регулювання суспільних відносин, регулювання у реальному часі або навіть випереджаюче регулювання окремих суспільних процесів, які тільки починають позначати свої тенденції і потребують завчасної корекції, а не виправленню їх post factum, як це відбувалося раніше і відбувається сьогодні [103, с. 2].
Згідно «Концепції модернізації господарського законодавства на базі Господарського кодексу» (проект) [104, с. 5] модернізація господарського законодавства припускає не просто підвищення якості законодавства або додавання нових можливостей правового регулювання, а підвищення його ефективності за рахунок формування нових типів взаємодії. Автори Концепції вважають, що все «те різноманіття завдань, які необхідно вирішувати на нинішньому етапі, повною мірою охоплюється поняттям модернізація господарського законодавства. Тому є підстави вважати, що модернізація цього законодавства – це адекватна відповідь на ті виклики, які встали перед ним в сучасних умовах» [104, с. 6].
На основі проведеного аналізу пропонується під модернізацією законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва розуміти сукупність заходів, направлених на підвищення ефективності норм права про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва з урахуванням нових умов розвитку економіки.
Метою модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва є підвищення ефективності матеріальних і процесуальних норм права у цій сфері.
Для того, щоб забезпечити правову ефективність необхідно в першу чергу уточнити, що в себе включає термін «ефективність норм права». Термін «ефективність права» (правових норм) широко використовується як у науці, так і у практиці. Проте чіткого визначення ефективності правових норм поки що не існує. До недавнього часу це поняття повністю або частково ототожнювалося з правильністю, обґрунтованістю самих норм права. Потім ефективність права почала трактуватися як результативність його дії у процесі використання. Таким чином, ефективність правового регулювання можна розглядати як відображення відносин між фактично досягнутим, істотним результатом і тією метою, для досягнення якої були прийняті відповідні правові норми [184, с. 16]. «Вибір тієї або іншої форми правового регулювання залежить від змісту регульованих відносин, а також від ряду інших умов, які разом узяті вимагають від законодавця вибрати для даних відносин саме такий, а не інший спосіб їх юридичної побудови, щоб зробити правове регулювання найбільш ефективним, доцільним, сприяючим прогресу, втіленню у життя ідеалів правового суспільства» [185, с. 34]. «Критерієм відповідності правового регулювання об'єктивним економічним вимогам є ефективність його дії на прогресивний розвиток цих відносин. Завдання правової науки – розробка шляхів забезпечення такої відповідності і такої ефективності» [186, с. 19]. «Теорія оптимального правового регулювання вимагає, щоб юридичні дослідження ґрунтувалися на аналізі суті регульованих правом відносин і прямували на досягнення відповідності регулювання цій суті, маючи на увазі, що право повинне використовуватися як засіб впорядкування суспільних відносин. Зрозуміло, це вимагає виходу за рамки власного права і правових категорій, розгляду відповідних економічних і політичних питань, вивчення ефективності права, його дії на життя і розробки необхідних корективів до чинного законодавства» [186, с. 17].
Для досягнення мети модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва необхідно вирішити наступні основні завдання.
По-перше, завданням модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва є забезпечення науково обґрунтованого правотворчого процесу. Саме у процесі правотворчої діяльності досягається вдосконалення матеріальних і процесуальних норм права. «Удосконалення правового регулювання сприятиме подоланню суперечностей у змісті правових норм, виключенню застарілих і створенню нових норм права, які відповідають потребам економічного розвитку. Воно повинне бути направлене на ліквідацію прогалин у правовому забезпеченні, створенню методично і терминологично уніфікованих норм» [187, с. 15]. «Ефективність дії права на суспільні відносини забезпечується шляхом правотворчості, яка полягає у розробці й виданні нормативних актів, і організації реалізації юридичних норм у суспільному житті, їх фактичного перетворення у поведінці суб'єктів» [188, с. 91], «ефективність багато у чому визначається тим, які способи і принципи юридичної дії на поведінку учасників господарських відносин закладені у відповідних правових нормах» [85, с. 27].
Таким чином, у процесі модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва необхідно створити науково обґрунтований і надійно керований правотворчий процес, який підняв би на новий якісний рівень правове регулювання судового захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва і тим самим сприяв активізації підприємницької діяльності і стійкому зростанню економіки країни.
Забезпечити науково обґрунтований правотворчий процес можливо при дотриманні наступних умов:
а) Правильний вибір мети, яка повинна бути досягнута у разі ухвалення даної норми права. Законодавець повинен чітко уявляти, що він хоче добитися шляхом ухвалення тієї або іншої норми права. При цьому мета повинна бути реально досяжною і відповідати рівню розвитку суспільних відносин. Необхідно також враховувати, що поставлена у нормі права мета повинна бути здійснена саме за допомогою правового регулювання. «Ефективність якої-небудь системи має дві сторони – внутрішню і зовнішню. Перша з них виражає результативність структури системи, а друга – функціонування системи з даною структурою. У цьому сенсі можна вважати ефективність структури системи умовою або засобом досягнення цілей функціонуючої системи» [189, с. 40]. Мета правових норм є критерієм оцінки їх ефективності. «Основним еталоном оцінки ефективності правової норми є мета, ради досягнення якої ця норма створювалася» [184, с. 17]. Тому необхідно навчитися визначати мету підгалузей господарського законодавства, його інститутів, окремих нормативно-правових актів і конкретних правових норм [104, с. 7].
Таким чином, приймаючи будь-який нормативно-правовий акт, законодавець у першу чергу повинен визначитися з цілями, для досягнення яких розробляється даний документ.
б) Правильний вибір правових засобів для досягнення поставленої мети. Щоб мета була досягнута, необхідно «мати адекватні їй засоби, що забезпечують цілісний вплив на господарські відносини» [85, с. 29].
По-друге, завданням модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва є забезпечення нового якісного рівня правореалізації. «Необхідно не тільки видати правові норми, але й гарантувати їх неухильне і правильне проведення у життя» [110, с. 7]. Забезпечення якісного рівня правореалізації можливо при дотриманні ряду умов:
а) Своєчасне доведення норми права до адресата. Часто на практиці має місце ситуація, коли норма права доводиться до суб'єктів підприємництва через якийсь час після її набуття чинності, що суперечить законодавству України і не дає можливості своєчасно скоректувати підприємницьку діяльність, тому необхідно законодавчо забезпечити умови, що не допускають такого порушення законодавства.
б) Створення спеціальних органів або наділення органів держави і посадових осіб відповідальністю за реалізацію правових норм. На сьогоднішній день відповідальність державних органів і їх посадових осіб за неналежне виконання норм права неадекватна збитку, який наноситься неправомірними діями уповноважених органів і посадових осіб, «серед головних проблем, які обумовлюють неефективність правового регулювання, слід назвати мізерні суми штрафів для посадових осіб і недосконалий механізм їх сплати» [190, с. 50].
в) Виділення необхідних фінансових коштів для реалізації норм права. Багато правових норм для їх практичної реалізації вимагають первинних витрат держави, що на практиці найчастіше не виконується.
г) Забезпечення розрахунку економічного ефекту від реалізації норм права. Згідно із Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 р. [101] обов'язковою умовою розгляду проекту нормативно-правового акту є підготовка аналізу регуляторного впливу даного проекту. При цьому слід звернути увагу, що при розрахунку економічного ефекту необхідно враховувати як прямі показники, тобто це засоби, які отримає держава від реалізації норм права, а також непрямі показники, тобто ефект мультиплікатора.
ґ) Забезпечення стабільності правового регулювання. Ефективність правового регулювання залежить не тільки від якості правових норм, але й від умов, в яких функціонує право. Норми права, що постійно змінюються, негативно позначаються на економічному розвитку суспільних відносин, інвестиційному іміджі України. Враховуючи, що норми права про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва в основному знаходяться у кодифікованих актах, а саме: Господарський кодекс, Господарсько-процесуальний кодекс, Кодекс адміністративного судочинства, то для вирішення цього питання доцільно встановити спеціальний, складніший у порівнянні із загальним порядок внесення змін до кодифікаційних нормативно-правових актів.
Аналіз модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва, а також накопичений науковий і практичний досвід дозволяють стверджувати, що найбільш ефективним техніко-юридичним засобом є кодифікування даного законодавства. Саме кодифікування дозволяє об'єднати процеси систематизації, оновлення, впорядкування законодавства. «Об'єднання у кодифікуванні впорядкування й оновлення законодавства дозволяє розглядати її як найбільш доскональну вищу форму правотворчості» [191]. Кодифікування, з одного боку, є операцією зі зведення різнорідних правових норм у форму єдиного цілого [192, с. 84], а з іншого – забезпечує високий ступінь досконалості законодавства, сприяє його вивченню й застосуванню. Як відомо із загальної теорії права, юридична техніка – це сукупність засобів і прийомів, використовуваних відповідно до прийнятих правил при розробці і систематизації правових (нормативних) актів для забезпечення їх досконалості. Найважливіший її різновид – законодавча (правотворча), зокрема, кодифікаційна техніка [193]. Кодифікування – це протилежність хаотичному прийняттю законів, зведення будівлі законодавства за певним продуманим проектом. Це вища форма систематизації законодавства, юридично-технічна форма нормотворчої діяльності [194, с. 98]. Кодифікування дає можливість комплексно, а не вибірково вирішувати проблеми правового регулювання і забезпечити єдність змісту і форми, оскільки за допомогою кодексу можливо і зібрати воєдино величезну кількість норм права про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва, і модернізувати їх з урахуванням економічних перетворень, що відбуваються в Україні. Кодекс – це форма, але форма не є щось другорядне, що не впливає на зміст. «Кодекс як форма організовує зміст, сприяє гармонізації, консолідації, компактизації законодавства і тим самим його вдосконаленню» [119, с. 7]. Про це свідчить досвід Німеччини, Франції, Австрії, які нещодавно модернізували свої кодекси, що регулюють господарську діяльність, істотно доповнивши їх. І економіка названих країн знаходиться на більш високому рівні, ніж у нас [195].
В Україні робота з кодифікування законодавства розпочалася ще на початку 90-х років. Політика кодифікування законодавства була закладена у Концепції судово-правової реформи, схваленою Верховною Радою України на початку 1992 р. Аналізуючи цю Концепцію, В.К. Мамутов зазначав, що вона ґрунтувалася на нашому власному досвіді, так що у цій частині наша правова політика аналогічна політиці більшості інших країн Європи і ніякої адаптації тут не потрібно. Навпаки, давно має місце відповідність. Треба тільки послідовно дотримуватися політики кодифікування [107, с. 8]. У процесі реалізації Концепції судово-правової реформи були прийняті ряд кодексів, а у 2003 р. після тривалого обговорення декількома скликаннями Верховної Ради України був прийнятий Господарський кодекс України [5], який став основою для вирішення безлічі проблем, що виникають при організації і здійсненні господарської діяльності. З першого січня 2004 р. кодекс набув чинності. Затвердження Господарського кодексу України сприяло підвищенню рівня стабільності законодавства, що має важливе економічне і юридичне значення, а також полегшує системне вивчення і подальше вдосконалення законодавства. Багаторічна практика господарювання продемонструвала позитивну роль кодифікування норм права. Господарський кодекс України зводить в єдину систему регулювання більше 200 законів про господарську діяльність. Затвердження Господарського кодексу стало основним етапом кодифікування господарського законодавства, який забезпечував корінну зовнішню і внутрішню переробку чинного господарського законодавства України. «Як відомо, масив господарського законодавства налічує багато сотень законів та інших нормативних актів. Кодифікувати цю множину потрібно і можна, але у декілька етапів. Створення Господарського кодексу України – це важливий, але все-таки не єдиний, а тільки перший етап кодифікування» [196,с.65 ].
д) Своєчасна розробка механізму практичного застосування норм права. Для досягнення ефективності необхідно забезпечити своєчасне ухвалення норм права, їх актуальність за формою і змістом правового регулювання [197, с. 112–113]. Як показує практика, інакше норма права залишається декларативною і не може бути реалізована, або у процесі реалізації створюється стільки невирішених проблем, що суб'єкт підприємництва вимушений достроково відмовлятися від реалізації задуманого.
е) Забезпечення гармонізації, уніфікації законодавства. На сьогоднішній день ряд правових норм, регулюючих ідентичні правовідносини, знаходяться у різних законодавчих актах, а в ряді випадків суперечать один одному, що негативно впливає на процес правореалізації. «Уніфікація правових норм могла б забезпечити різке скорочення їх числа, дозволила б відібрати найбільш ефективні норми і розповсюдити їх дію на однотипні відносини у всіх галузях господарської діяльності, полегшила б вивчення і застосування законодавства, тобто у кінцевому рахунку сприяла б підвищенню його ефективності» [186, с. 32]. «Перш за все необхідно докласти значні зусилля щоб поліпшити структуру самого господарського законодавства: за можливістю ліквідовувати невиправдану множинність його норм і нормативно-правових актів, їх розрізненість і суперечність, оскільки навіть деякі фундаментальні поняття у різних актах трактуються по-різному» [104, с. 12]. У вирішенні однієї з проблем – колосального об'єму, складності і суперечності нинішнього законодавства – іноді вже неможливо обійтися такими процедурами, як раціоналізація або оптимізація, бо застосування цих процедур часто лише погіршує ситуацію, оскільки нові норми часто суперечать діючим і збільшують складність і заплутаність законів. Тут потрібна саме глибока модернізація права, яка здатна привести хоч би у певній перспективі до радикальних результатів, нехай навіть в якихось окремих сферах права [103, с. 3].
У тому випадку, якщо вказані завдання модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва будуть вирішені, то це дасть можливість говорити про досягнення нового рівня нормативно-правового регулювання й реалізації права на судовий захист суб'єктів підприємництва.
Таким чином, щоб забезпечити ефективність законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва необхідний взаємозв'язок процесу правотворчості і правореалізації. «Існує ряд показників як економічного, так і організаційно-правового характеру, без урахування яких неможливо правильно оцінити ефективність норм права. Причому при визначенні ефективності норм права необхідно враховувати особливості правотворчості і правореалізації» [188]. Дуже часто неефективність правотворчості і правореалізації є причиною провалу багатьох правильних економічних ідей [198].
Виходячи з вищевикладеного, можна виділити наступні напрями модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва:
1. Забезпечення стабільності матеріальних і процесуальних норм права про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. Для вирішення цього питання доцільно встановити відповідальність для суб'єктів законотворчості, які порушують принцип стабільності законодавства.
2. Виключення суперечності, невідповідності один одному норм права про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
3. Забезпечення розумного балансу публічних і приватних інтересів у процесі встановлення матеріальних і процесуальних норм права про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
4. Забезпечення оптимального співвідношення законів і підзаконних нормативно- правових актів.
5. Використання «пакетного» принципу» підготовки нормативно-правових актів при одночасному зменшенні кількості норм відсилань у самих нормативно-правових актах. Доцільно скоротити до мінімуму кількість відсильних норм права, що дозволить їх якіснішому застосуванню на практиці.
6. Ухвалення реальних, а не декларативних норм права, що гарантують виконання судового рішення про захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. Відсутність дієвого механізму виконання судового рішення не дозволяє його правильно і своєчасно застосовувати на практиці і в результаті робить нікчемними, такими, що не мають практичної реалізації, норми права про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва.
7. Координація і зближення національного законодавства України про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва із законодавством країн ЄС з урахуванням специфіки розвитку підприємництва України, а також особливостей сучасного етапу функціонування економіки України.
ВИСНОВКИ ПО ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛУ
У третьому розділі монографії розглянуто правові норми, які регулюють судову компетенцію у зарубіжних країнах. У більшості розвинених країн існують або спеціалізовані суди, що розглядають спори між підприємцями, або спеціальні правила щодо розгляду таких спорів загальними судами. У разі відсутності спеціалізованого процесуального законодавства цивільні кодекси містять статті, присвячені особливостям розгляду комерційних спорів.
У зарубіжних країнах проблема звернення до судових засобів захисту, як і у вітчизняному праві, безпосередньо пов'язана з вирішенням питання про підсудність. Дане питання вирішується як залежно від відповідних розпоряджень законодавства, так і виходячи з економічних, юридичних та інших інтересів сторін у досягненні оптимальних умов захисту у випадку, якщо допускається вибір місця суду.
Проаналізовані проблеми, які мають місце у процесі розгляду спорів про захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. Акцентована увага на питаннях, зв'язаних із застосуванням забезпечувальних заходів. У рамках подальшого вдосконалення законодавства у даній галузі запропонований процесуальний механізм, який дозволив би розширити коло осіб, які мають право на відшкодування збитків, заподіяних ухваленням заходів із забезпечення виконання рішення суду. Приділено увагу питанню реалізації норм законодавства, регулюючих інститут доказів у господарському процесі. Розглянуто правові й організаційні можливості подачі процесуальних документів в електронному вигляді, питання регламентації термінів розгляду господарських спорів і здійснення інших процесуальних дій у рамках господарського процесу, проаналізовано поняття «розумний термін».
На основі проведеного аналізу пропонується під модернізацією законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва розуміти сукупність заходів, направлених на підвищення ефективності норм права про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва з урахуванням нових умов розвитку економіки. Метою модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва є підвищення ефективності матеріальних і процесуальних норм права у цій сфері. Для забезпечення ефективності норм права необхідний взаємозв'язок процесу правотворчості і правореалізації.
У монографії позначено напрями модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва, а саме: забезпечення стабільності матеріальних і процесуальних норм права; виключення суперечності, невідповідності норм права; забезпечення розумного балансу публічних і приватних інтересів у процесі встановлення матеріальних і процесуальних норм права; забезпечення оптимального співвідношення законів і підзаконних нормативно-правових актів; використання «пакетного» принципу» підготовки нормативно-правових актів при одночасному зменшенні кількості відсилочних норм у самих нормативно-правових актах; прийняття реальних, а не декларативних норм права, що гарантують виконання судового рішення; координація і зближення національного законодавства України із законодавством країн ЄС з урахуванням специфіки розвитку підприємництва України, а також особливостей сучасного етапу функціонування економіки України.
ВИСНОВОК
Проведений авторами монографії аналіз наукової літератури, законодавства України, зарубіжних країн у сфері судового захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва дозволяє виділити ряд висновків і пропозицій, що мають як теоретичне, так і практичне значення.
1. Запропоновано під судовим захистом прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва розуміти здійснювану відповідно до встановленої підвідомчості і підсудності діяльність судових органів, направлену на відновлення (визнання) порушених (оспорених) прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва, а також на запобігання правопорушенням шляхом справедливого і своєчасного розгляду даної категорії спорів.
2. На сьогоднішній день відсутнє чітке й однозначне законодавче вирішення питання про те, до компетенції якого суду відноситься розгляд тих або інших спорів за участю суб'єктів підприємництва. У зв'язку з цим запропоновано проблему розмежування компетенції між господарськими і адміністративними судами вирішувати на законодавчому рівні, за допомогою внесення змін у КАСУ і ГПК України.
3. Аналіз впливу податкової політики на розвиток підприємництва в Україні дозволяє зробити висновок про те, що ухвалення Податкового кодексу стало позитивним кроком у вдосконаленні законодавства у цілому і господарського зокрема, але ряд проблем, які існували до ухвалення кодексу, так і не були вирішені законодавцем. З'явилися і деякі додаткові проблеми для суб'єктів підприємництва, обумовлені нововведеннями Податкового кодексу України. Позитивним моментом ухвалення Податкового кодексу є кодифікування податкового законодавства, яке дозволило привести чинні нормативно-правові акти в єдину, впорядковану і внутрішньо узгоджену систему. Негативним моментом є відсутність стабільності норм права про оподаткування. Відсутність ефективного позасудового механізму захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва при незаконних діях з боку посадових осіб податкових органів, недоробки норм податкового законодавства України приводять до збільшення кількості звернень суб'єктів підприємництва у судові органи для захисту своїх прав і законних інтересів.
4. Генезис законодавства про реалізацію права на судовий захист суб'єктів підприємництва при спорах з податковими органами продемонстрував доцільність використання у сукупності суб'єктивного і об'єктивного критерію при розмежуванні компетенції господарських і адміністративних судів щодо спорів між суб'єктами підприємництва і податковими органами.
5. Виявлено проблеми процесуального законодавства України, які мають місце при реалізації права на захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва. Запропоновано процесуальний механізм, що дозволяє удосконалювати законодавство про застосування забезпечувальних заходів. Приділена увага реалізації норм законодавства, регулюючих інститут доказів у господарському процесі. Розглянуто правові й організаційні можливості подачі процесуальних документів в електронному вигляді, питання регламентації термінів розгляду господарських спорів і здійснення інших процесуальних дій у рамках господарського процесу.
6. Розглянуто зарубіжний досвід судового захисту прав суб'єктів підприємництва (особливу увагу приділено законодавству таких країн, як: Німеччина, Франція, Швейцарія, Польща та інші). У більшості розвинених країн існують або спеціалізовані суди, що розглядають спори між підприємцями, або спеціальні правила щодо розгляду таких спорів загальними судами. У разі відсутності спеціалізованого процесуального законодавства цивільні кодекси містять статті, присвячені особливостям розгляду комерційних спорів.
У зарубіжних країнах проблема звернення до судових засобів захисту, як і у вітчизняному праві, безпосередньо пов'язана з вирішенням питання про підсудність. Дане питання вирішується як залежно від відповідних розпоряджень законодавства, так і виходячи з економічних, юридичних та інших інтересів сторін у досягненні оптимальних умов захисту.
7. Пропонується під модернізацією законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва розуміти сукупність заходів, направлених на підвищення ефективності норм права про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва з урахуванням нових умов розвитку економіки.
8. Позначено напрями модернізації законодавства про судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємництва, а саме: забезпечення стабільності матеріальних і процесуальних норм права; виключення суперечності, невідповідності норм права; забезпечення розумного балансу публічних і приватних інтересів у процесі встановлення матеріальних і процесуальних норм права; забезпечення оптимального співвідношення законів і підзаконних нормативно- правових актів; використання «пакетного» принципу» підготовки нормативно-правових актів при одночасному зменшенні кількості відсилочних норм у самих нормативно-правових актах; ухвалення реальних, а не декларативних норм права, що гарантують виконання судового рішення; координація і зближення національного законодавства України із законодавством країн ЄС з урахуванням специфіки розвитку підприємництва України, а також особливостей сучасного етапу функціонування економіки України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Клеандров М.И. Арбитражный процесс: учебник / М.И. Клеандров. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2003. – 381 с.
2. Ромовська З. Українське цивільне право: загальна частина. Академічний курс: підручник / З. Ромовська. – К.: Атіка, 2005. – 560 с.
3. Белоусов Е. Н. Договор страхования хозяйственных рисков: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Хозяйственное право, хозяйственно-процессуальное право» / Е.Н. Белоусов. – Х.: Нац. юрид. акад. Украины им. Ярослава Мудрого, 1997. – 163 с.
4. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
5. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18; 19–20; 20–21. – Ст. 144.
6. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. № 2453-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 41; 41-42; 43; 44-45. – Ст. 529.
7. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве / В.Т. Нор. – К.: Вища школа, 1989. – 273 с.
8. Минниахметова И.Д. Правовые проблемы защиты прав предпринимателей [Электронный ресурс] / И.Д. Минниахметова // Федеральный правовой портал (v.3.2) «Юридическая Россия». – Режим доступа: http://law.edu.ru/doc/document.asp?docID=1251846.
9. Бобкова А.Г. Защита права на предпринимательскую деятельность в Украине / А.Г. Бобкова // Предпринимательское право. – 2009. – № 1. – С. 44 – 47.
10. Борисов Д.Ю. Защита прав и законных интересов участников размещения заказа при проведении торгов для государственных нужд / Д.Ю. Борисов, А.И. Гончаров // Закон. – 2008. – № 11. – С. 122 – 130.
11. Амельченко М.В. Захист прав суб’єктів господарювання в судовому процесі та у виконавчому провадженні: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право, господарсько-процесуальне право» / М.В. Амельченко; НАН України, Ін-т екон.-правових досліджень. – Донецьк, 2001. – 188 с.
12. Стойка В.М. Защита прав субъектов инвестиционной деятельности: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Хозяйственное право, хозяйственно-процессуальное право» / В.М. Стойка; НАН Украины, Ин-т экон.-правовых исследований. – Донецк, 2003. – 176 с.
13. Аушева О.В. Захист прав суб’єктів господарювання від порушень органами державної влади: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право, господарсько-процесуальне право» / О.В. Аушева; НАН України, Ін-т екон.–правових досліджень. – Донецьк, 2007. – 18 с.
14. Гуреев П.П. Защита личных и имущественных прав / П.П. Гуреев; под ред. В.С. Тадевосян. – М.: Наука, 1964. – 112 c.
15. Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР / Н.С. Малеин. – М.: Юрид. лит., 1981. – 216 с.
16. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право i цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / І.О. Дзера; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2001. – 21 с.
17. Кузьмина С.А. Защита интересов субъектов хозяйствования от недобросовестной конкуренции: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Хозяйственное право, хозяйственно-процессуальное право» / С.А. Кузьмина; НАН Украины, Ин-т экон.-правовых исследований. – Донецк, 2000. – 194 с.
18. Стоякин Г.Н. Понятие защиты гражданских прав / Г.Н. Стоякин // Проблемы гражданско-правовой ответственности и защиты гражданских прав. – Свердловск, 1973. – С. 33–35.
19. Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права / Н.И. Матузов. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1972. – 292 с.
20. Батычко В.Т. Предпринимательское право: конспект лекций / В.Т. Батычко. – Таганрог: ГТИ ЮФУ, 2011. – 325 с.
21. Головань І.В. Правова робота у механізмі захисту прав суб’єктів підприємництва: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право, господарсько-процесуальне право» / І.В. Головань; НАН України, Ін-т екон.-правових досліджень. – Донецьк, 2003. – 216 с.
22. Регурецька О. В. Охорона прав акціонерів у цивільному праві: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / О.В. Регурецька; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2005. – 195 с.
23. Предпринимательское право: учебник / отв. ред. И.В. Ершова, Г.Д. Отнюкова. – М.: Проспект, 2014. – 624 с.
24. Господарський процесуальний кодекс України вiд 06.11.1991 р. № 1798-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 6. – Ст. 56.
25. Притика Д.М. Організаційно-правові засади становлення і діяльності господарських судів України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук: спец. 12.00.10 «Судоустрій; прокуратура та адвокатура» / Д.М. Притика; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Харьків, 2003. – 26 с.
26. Апранич М.Л. Охраняемые законом личные неимущественные интересы / М.Л. Апранич // Известия вузов. Правоведение. – 2001. – № 2. – С. 124 – 132.
27. Про посилення захисту майна редакцій засобів масової інформації, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження, творчих спілок: Закон України вiд 20.05.2010 р. № 2274-VI // Вiдомостi Верховної Ради України. – 2010. – № 30. – Ст. 397.
28. Жимов А.И. Интересы и право в социалистическом обществе / А.И. Жимов. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1984. – 134 с.
29. Лучина С.В. Взаимодействие субъектов, обладающих тождественными материально-правовыми интересами в гражданском процессе: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.15 «Гражданский процесс, арбитражный процесс» / С.В. Лучина; Волгоград. гос. ун-т. – Волгоград, 2001. – 28 c.
30. Гуров А.В. Об объекте страхового интереса на основе исследования правового интереса / А.В. Гуров // Закон. – 2008. – № 11. – С.151 – 155.
31. Смирнова И.Г. Интерес – понятие уголовно-процессуальное / И.Г. Смирнова // Государство и право. – 2008. – № 8. – С. 14 – 18.
32. Михайлов С.В. Категория интереса в российском гражданском праве / С.В. Михайлов. – М.: Статут, 2002. – 205 с.
33. Прoчанкина И.В. Согласование интересов участников корпоративных отношений, как фактор повышения эффективности управления корпорацией: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. экон. наук: спец. 08.00.05 «Экономика и управление народным хозяйством» / И.В. Прочанкина; Госуд. ун-т управления. – М., 2009. – 23 с.
34. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав / В.П. Грибанов. – М.: Статут, 2000. – 411 с.
35. Кляус Н.В. Законный интерес как предмет судебной защиты в гражданском судопроизводстве: автореф. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.15 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / Н.В. Кляус; НИИ «Институт философии и права» Сибирского отделения РАН. – Новосибирск, 2007. – 25 с.
36. Малько А.В. Законные интересы как правовая категория / А.В. Малько, В.В. Субочев. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2004. – 359 с.
37. Рожкова М.А. Судебный акт и динамика обязательства / М.А. Рожкова. – М.: Статут, 2003. – 140 c.
38. Горшунов Д.Н. Нормы частного права и их реализация: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория и история права и государства; история правовых учений» / Д.Н. Горшунов; Казан. гос. ун-т им. В. И. Ульянова-Ленина. – Казань, 2003. – 23 с.
39. Гукасян Р. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве / Р. Гукасян. – Саратов: Приволжское книжное изд-во, 1970. – 190 с.
40. Богатырев Ф.О. Интерес в гражданском праве / Ф.О. Богатырев // Журнал российского права. – 2002. – № 2. – С. 33 – 43.
41. Торган К.Э. Имущественные интересы производственного объединения: гражданско-правовой аспект / К.Э. Торган. – Рига: Зинатне, 1982. – 151 с.
42. У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес): Рішення Конституційного Суду України від 1.12. 2004 р. № 18-рп // Офіційний вісник України – 2004. – № 50. – Ст. 3288.
43. Сидорец О. Суд об охраняемом законом интересе / О. Сидорец // Юридическая практика. – 2005. – 15 марта (№ 11). – С. 16.
44. Беляневич О.А Публічний порядок, як оціночна категорія договірного права: спроба тлумачення / О.А. Беляневич // Вісник господарського судочинства. – 2004. – № 1. – С. 331 – 338.
45. Павлушина А.А. Защита публичного интереса как универсальная процессуальная форма / А.А. Павлушина // Журнал российского права. – 2003. – № 6. – С. 76 – 84.
46. Масленникова Л. Н. Публичное и диспозитивное начала в уголовном судопроизводстве России: автореф. дис. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук: спец. 12.00.09 «Уголовный процесс; криминалистика; теория оперативно-розыскной деятельности» / Л.Н. Масленникова; Академия управления МВД России. – М., 2000. – 46 с.
47. Порядок взаємодії Державного комітету України із земельних ресурсів і його територіальних органів та органів прокуратури з питань захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин: Наказ Державного комітету України із земельних ресурсів, Генеральної прокуратури України від 10.03.2010 р. № 225/15 // Офіційний вісник України. – 2010. – № 40. – Ст. 1329.
48. Про виділення коштів для забезпечення захисту прав та інтересів України під час урегулювання спорів: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.01.2010 р. № 196-р // Урядовий кур’єр. – 2010. – 13 лют. (№ 28).
49. Зельдина Е.Р. Теоретические аспекты специального режима хозяйствования: дис. ... д-ра юрид. наук: спец. 12.00.04 «Хозяйственное право, хозяйственно-процессуальное право» / Е.Р. Зельдина; НАН Украины, Ин-т экон.-правовых исследований. – Донецк, 2007. – 480 с.
50. Сапфирова А.А Законные интересы и охраняемые законом интересы: сущность, отличительные аспекты [Электронный ресурс] / А.А. Сапфирова // Российское право в Интернете. – 2009. – № 5. – (Спецвыпуск). – Режим доступа: http://www.rpi.msal.ru/prints/200905_23sapfirova.html.
51. Федеральная конституция Швейцарской конфедерации: пер. с нем. С. А. Соломоновой // Известия вузов. Правоведение. – 2005. – № 3. – С. 167 – 183.
52. Конституции государств Европейского Союза / под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: Изд. группа «НОРМА – ИНФРА», 1999. – 816 с.
53. Конституции зарубежных стран: сборник / М.: Изд-во «Юрлитинформ», 2000. – 366 с.
54. Курбатов А.Я. Теоретические основы сочетания частных и публичных интересов при правовом регулировании предпринимательской деятельности / А.Я. Курбатов. – М.: ЮрИнфоР, 2001. – 212 с.
55. Субочев В.В.Законные интересы: основы теории / В.В. Субочев // Государство и право. – 2009. – № 5. – С. 15 – 22.
56. Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав: монография / В.П. Грибанов. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. – 204 с.
57. Варфоломеев В.В. О некоторых процессуальных моментах искового производства по гражданским делам / В.В. Варфоломеев // Юрист. – 2005. – № 9. – С. 51–54.
58. Колесов П.П. Процессуальные средства защиты права: монография / П.П. Колесов. – Великий Новгород: Изд-во НовГУ им. Ярослава Мудрого, 2004. – 220 c.
59. Вершинин А.П. Выбор способа защиты гражданских прав / А.П. Вершинин. – СПб.: СПГУ, 2000. – 384 с.
60. Губанов В.А. Встречный иск в арбитражной практике. Процедурные вопросы [Электронный ресурс] / В.А. Губанов // Арбитражный и гражданский процесс. – 2000. – № 1. – С. 41 – 45. – Режим доступа: http://www.lawmix.ru/comm.php?id=7116.
61. Гражданский процесс Украины: учеб. пособие / под общ. ред. Ю.С. Червоного. – Х.: Одиссей, 2003. – 352 с.
62. Банников Р.Ю. Досудебный порядок урегулирования споров в системе предпосылок и условий реализации (осуществления) права на предъявление иска в суд: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.15 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / Р.Ю. Банников; Уральская гос. юрид. акад. – Воронеж, 2010. – 28 с.
63. Гражданский процесс: учебник / под ред. М.К. Треушникова. – М.: Городец-издат, 2003. – 720 с.
64. Коваль В.В. Понятие иска в хозяйственном судопроизводстве / В.В. Коваль // Экономико-правовые исследования в XXI веке: история, современное состояние и перспективы совершенствования хозяйственного законодательства: Материалы Первой междунар. науч.-практ. интернет-конф. (г. Донецк, 16 – 18 февр. 2009 г.) / НАН Украины, Ин-т экон.-правовых исследований. – Донецк: Вебер, 2009. – С. 252 – 255.
65. Мясникова Н.К. Виды исков в гражданском судопроизводстве: учеб. пособие / Н.К. Мясникова. – Саратов: Изд-во Сарат. гос. акад. права, 2002. – 92 c.
66. Гражданский процесс: учебник / под ред. М. Г. Авдюкова. – М.: Юрид. лит., 1970. – 200 с.
67. Елисеев Н.Г. Разрешение коллизий подведомственности [Электронный ресурс] / Н.Г. Елисеев // Законы России: опыт, анализ, практика. – 2007. – № 8. – Режим доступа: http://www.juristlib.ru/book_3226.html.
68. Клейн Н.И. О развитии арбитражного процессуального законодательства / Н.И. Клейн // Журнал российского права. – 2010. – № 4. – С. 5 – 20.
69. Правила о производстве дел в высшей арбитражной комиссии при совете труда и обороны и местных арбитражных комиссиях: Постановление Совета труда и обороны РСФСР от 14 марта 1923 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://pravo.levonevsky.org/baza/soviet/sssr7188.html.
70. Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам: Рекомендації Президії Вищого Господарського Суду України від 27.06.2007 р. № 04-5/120 // Вісник господарського судочинства. – 2007. – № 4.– С. 33.
71. Гражданское процессуальное право России: учебник / А.И. Тыщенко, П.В. Алексий, Н.Д. Эриашвили и др.; под ред. П.В. Алексия, Н.Д. Амоглобели. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА. – 2005. – 432 с.
72. Филановский В. А. Понятие подведомственности в российском процессуальном законодательстве / В.А. Филановский // Известия вузов. Правоведение. – 2001. – № 6. – С. 155 – 165.
73. Тихомиров М.Ю. Судебные иски. Комментарии и образцы документов / М.Ю. Тихомиров. – М.: Изд-во Тихомирова М.Ю., 2004. – 214 с.
74. Порцева О.Б. Подсудность уголовных дел: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Уголовный процесс, криминалистика и судебная экспертиза, оперативно-розыскная деятельность» / О.Б. Порцева; Тюмен. гос. ун-т. – Ижевск, 2004. – 23 с.
75. Бурова И.Л. Подведомственность дел арбитражным судам: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.15 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / И.Л. Бурова; С.-Петербург. гос. ун-т. – СПб., 2005. – 22 с.
76. Абрамов Н.А. Хозяйственно-процессуальное право Украины: учеб. пособие (курс лекций) / Н.А. Абрамов. – Х.: Одиссей, 2002. – 256 с.
77. Пелевин С. М. Критерии подведомственности гражданских дел / С.М. Пелевин // Известия вузов. Правоведение. – 1990. – № 1. – С. 80 – 84.
78. Осокина Г.Л. Курс гражданского судопроизводства России. Общая часть: учеб. пособие / Г.Л. Осокина. – Томск: Изд-во Том. ун-та, 2002. – 616 с.
79. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України вiд 06.07.2005 р. № 2747-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35–36; 37. – Ст. 446.
80. Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим адміністративним судом України): Лист Вищого Адміністративного суду України від 09.01.2008 р. № 7/9/1/13-08 // Юридичний вісник України. – 2008. – № 6. – С. 39–47.
81. Про деякі питання, порушені у доповідних записках господарських судів України у першому півріччі 2009 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України: Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 29.09.2009 р. №01-08/530 // Вісник господарського судочинства. – 2010. – № 1. – С. 76.
82. Щербак С. В. Адміністративно-правове регулювання виконавчого провадження в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право» / С.В. Щербак; Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Київ, 2002. – 16 с.
83. Притика Д.М. На роздоріжжі між судами різних юрисдикцій [Електронний ресурс] / Д.М. Притика. – Режим доступу: ttp://www.antiraider.ua/ucp_mod_ucp_site_arts_show_80.html.
84. Хримли А.Г. Защита прав субъектов предпринимательской деятельности в процессе исполнения решений хозяйственных судов / А.Г. Хримли // Экономика и право. – 2009. – № 3 (25). – С. 199 – 203.
85. Хозяйственное право / В.К. Мамутов, Г.Л. Знаменский, В.В. Хахулин и др.; под ред. Мамутова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002. – 912 с.
86. Ярошенко Ф.О. Реформування податкової системи України в контексті прийняття Податкового кодексу (коментарі до пропозицій Міністерства фінансів України) / Ф.О. Ярошенко // Фінанси України. – 2010. – № 7. – С. 3 – 21.
87. Майстренко О.В. Прийняття Податкового кодексу як шлях до ефективності системи оподаткування України / О.В. Майстренко // Право України. – 2010. – № 6. – С. 128 – 134.
88. Єріс Л.М. Податкове планування як засіб збільшення фінансових ресурсів підприємств / Л.М. Єріс // Актуальні проблеми економіки. – 2004. – № 2 (32). – С. 76 – 86.
89. Піддубна К.С. Система оподаткування підприємств в Україні / К.С. Піддубна // Стан і проблеми оподаткування в умовах мінливої економіки: матеріали XI-ої Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Донецьк, 11–12 листопада 2011 р.). – Донецьк: ДонНУЕТ ім. М. Туган-Барановського, 2011. – С. 407 – 410.
90. Уманець Т.В. Податковий кодекс України: реалії сьогодення / Т.В. Уманець, Г.В. Пінчук // Стан і проблеми оподаткування в умовах мінливої економіки: матеріали XI-ої Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Донецьк, 11–12 листопада 2011 р.). – Донецьк: ДонНУЕТ ім. М. Туган-Барановського, 2011. – С. 45 – 47.
91. Дождев Д.В. Римское частное право: учеб. для вузов / Д.В. Дождев. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 704 с.
92. Кряжков А.В. Публичный интерес: понятие, виды и защита / А.В. Кряжков // Государство и право. – 1999. – № 10. – С. 91 – 99.
93. Тихомиров Ю.А. Публичное право: учебник / Ю.А. Тихомиров. – М.: БЕК, 1995. – 484 с.
94. Вінник О.М. Теоретичні аспекти правового забезпечення реалізації публічних і приватних інтересів в господарських товариствах: дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право, господарсько-процесуальне право» / О.М. Вінник; Киів. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. –
631 с.
95. Кучерявенко М.П. Податкові процедури: правова природа і класифікація: монографія / М.П. Кучерявенко. – К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2009. – 460 с.
96. Введение в философию: учебник: в 2 -х ч. – М.: Политиздат, 1990. – Ч. 2. – 639 с.
97. Керимов Д.А. Философские проблемы права / Д.А. Керимов. – М.: Мысль, 1972. – 472 с.
98. Здравомыслов А.Г. Проблема интереса в социологической теории / А.Г. Здравомыслов. – Л.: ЛГУ, 1964. – 74 с.
99. Винник О. Частные и публичные интересы, их роль и отображение в хозяйственном праве / О. Винник // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2001. – № 4. – С. 6 – 9.
100. Мамутов В.К. До питання про поняття приватного права / В.К. Мамутов // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – № 2(17). – С. 58 – 61.
101. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності: Закон України від 11.09.2003 р. № 1160-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 9. – Ст. 79.
102. Мамутов В.К. Сближение современных систем правового регулирования хозяйственной деятельности / В.К. Мамутов // Государство и право. – 1996. – № 8. – С. 41 – 51.
103. Голоскоков Л.В. Проблемы модернизации российского права информационными средствами: постановка задач / Л.В. Голоскоков // Труды юридического Северо-Кавказского университета: сб. науч. тр. Вип. 8. – Ставрополь: СевКавГТУ, 2005. – С. 1 – 11.
104. Концепция модернизации хозяйственного законодательства на базе Хозяйственного кодекса Украины (Проект) // Економіка та право. – 2006. – № 2. – С. 5 – 16.
105. Словарь иностранных слов / под ред. И.В. Лехина, С.М. Локшиной и др. – Изд. 6-ое. – М.: Изд-во «Советская энциклопедия», 1994. – 784 с.
106. Економічна енциклопедія: у 3-х томах. Т. 1. / редкол.: С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.
107. Мамутов В.К. Полнее использовать технико-юридические средства совершенствования законодательства / В.К. Мамутов // Экономика и право. – 2008. – № 1. – С. 5 – 10.
108. Демченко Т.М. Налогова політика як інструмент регулювання відтворювального процесу / Т.М. Демченко // Актуальні проблеми економіки.– 2004. – № 2 (32). – С. 69 – 75.
109. Ющик А.И. Теоретичні основи законодавчого процесу / А.И. Ющик. – К.: Парламентське вид-во, 2004. – 519 с.
110. Замойский И.Е. Эффективность хозяйственно-правовой работы / И.Е. Замойский. –К.: Наук. думка, 1982. – 170 с.
111. Податковий кодекс України: Закон України від 02.12.2010 р. № 2755-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 13–14; 15–16; 17. – Ст. 112.
112. Васильев Ю.В. Налоговый кодекс – новая ступень контроля налогоплательщиков / Ю.В. Васильев // Стан і проблеми оподаткування в умовах мінливої економіки: матеріали XI-ої Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Донецьк, 11–12 листопада 2011 р.). – Донецьк: ДонНУЕТ ім. М. Туган-Барановського, 2011. – С. 449 – 451.
113. Про внесення змін до Податкового кодексу України та про ставки вивізного (експортного) мита на деякі види зернових культур: Закон України від 19.05.2011 р. № 3387-VI // Офіційний вісник України. – 2011. – № 45. – Ст. 1822.
114. Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих норм Податкового кодексу України: Закон України від от 07.07.2011 р. № 3609-VI // Офіційний вісник України. – 2011. – № 60. – Ст. 2403.
115. Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності: Закон України від 4.11.2011 р. № 4014-17 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 91. – Ст. 3291.
116. Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо стимулювання інвестицій у вітчизняну економіку: Закон України від 17.11.2011 р. №4057-VI // Офіційний вісник України. – 2011. – № 97. – Ст. 3525.
117. Скакун О.Ф. Теория государства и права: учебник / О.Ф. Скакун. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
118. Теория государства и права: учебник / под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА, 1998. – 570 с.
119. Мамутов В.К. Важное направление правового обеспечения экономики – кодификация: науч. доклад / В.К. Мамутов; НАН Украины, Ин-т экон.-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, 2009. – 34 с.
120. История государства и права зарубежных стран. Часть 2 / под ред. О.А. Жидкова, Н.А. Крашенинниковой. – М.: Норма-Инфра, 1998. – 703 с.
121. Височан О.С. Податкові консультації як ефективний засіб комунікації між платниками податків та податковими органами / О.С. Височан, Н.М. Дейнер // Стан і проблеми оподаткування в умовах мінливої економіки: матеріали XI-ої Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Донецьк, 11–12 листопада 2011 р.). – Донецьк: ДонНУЕТ ім. М. Туган-Барановського, 2011. – С. 366 – 369.
122. Білозерова Н.І. Державний податковий контроль і система заходів щодо ухилення від оподаткування / Н.І. Білозерова // Стан і проблеми оподаткування в умовах мінливої економіки: матеріали XI-ої Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Донецьк, 11–12 листопада 2011 р.). – Донецьк: ДонНУЕТ ім. М. Туган-Барановського, 2011. – С. 434 – 451.
123. Перепелиця О.Л. Організація податкового контролю на сучасному етапі розвитку суспільства / О.Л. Перепелиця, В.Г. Саєнко // Стан і проблеми оподаткування в умовах мінливої економіки: матеріали XI-ої Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Донецьк, 11–12 листопада 2011 р.). – Донецьк: ДонНУЕТ ім. М. Туган-Барановського, 2011.– С. 404 – 407.
124. Податковий кодекс України: постатейний коментар: у 2 ч. / В.В. Білоус, Л.К. Воронова, О.О. Головашевич та ін.; за ред. М.П. Кучерявенка. – Х.: Право, 2011. – Ч. 1. – 704 с.
125. Про затвердження Порядку застосування адміністративного арешту майна платника податків: Наказ Міністерства фінансів України від 07.11.2011 р. № 1398 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 5. – Ст. 198.
126. Кучерявенко Н.П. Курс налогового права: в 6 т. Т.3: Учение о налоге / Н.П. Кучерявенко. – Х.: Легас; Право, 2004. – 652 с.
127. Єфремова І. Децентралізація влади: шлях до самостійності місцевих бюджетів / І. Єфремова // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 9.– С. 25 – 28.
128. Зельдина Е.Р. Налоговый кодекс как инструмент государственного регулирования экономики: монография / Е.Р. Зельдина; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: Юго-Восток, 2012. – 136 с.
129. Про господарські суди: Закон України вiд 04.06.1991 р. № 1142-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 36. – Ст. 469. – (Закон втратив чинність на підставі Закону від 07.02.2002 р. №3018-III // ВВРУ. – 2002. – № 27–28. – Ст.180).
130. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів: Оглядовий лист Вищого арбитражного суду України від 24.07.2001р. № 01-8/824 // Юридичний вісник. – 2008. – № 17. – С. 44 – 48.
131. Черленяк М. І. Підвідомчість справ господарським судам України: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право» / М.І. Черленяк. – Ін-т екон.-правових досліджень НАН України. – Донецьк, 2007. – 216 с.
132. Административные суды Украины. Итоги и последствия работы на 14 апреля 2009 года [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.antre.com.ua/analytics/3800/.
133. Про підсумки роботи господарських судів України у 2009 році та їх завдання на 2010 рік: Постанова Пленуму Вищого Господарського Суду України від 25.02.2010 р. // Вісник господарського судочинства – 2010. – № 2. – С. 28 – 30.
134. Курас Т.Л. Вопросы разграничения подведомственности дел между судами общей юрисдикции и арбитражными судами РФ: Коллизии подведомственности / Т.Л. Курас // Сибирский Юридический Вестник. – 2005. – № 2. – С. 79 – 84.
135. Мамутов В.К. Детская болезнь прожектерства / В.К. Мамутов // Закон и Бизнес. – 2007. – № 46. – С. 10.
136. Тихомиров Ю. Публично-правовые споры / Ю. Тихомиров // Право и экономика. – 1998. – № 6. – С. 8 – 13.
137. Попова Ю.А. Теоретические проблемы судопроизводства по делам, возникающим из публично-правовых отношений: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.15 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / Ю.А. Попова. – Саратов. – 2002. – 46 с.
138. Сухарева Н.В. Административно-правовые споры в сфере экономики / Н.В. Сухарева // Право и экономика. – 2001. – № 4. – С. 55 – 63.
139. Способи вирішення публічно-правових спорів з органами влади: практ. посібник / Л.Б. Сало, І.Я. Сенюта., Н.Є. Хлібороб, А.М. Школик. – Дрогобич: Коло, 2009. – 112 с.
140. Разграничение юрисдикции административных судов касательно дел с ГИС [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.zlegal.com.ua/article/derzhavna-vikonavcha-sluzhba/razgranichenie-yurisdiktsii-administrativnih-sudov-kasatelno-dels-s-gis.html.
141. Ткач Г. Поняття та природа адміністративно-правового спору / Г.Ткач // Вісник Львівського університету. Сер. Юридична. – 2006. – Вип. 43. – С. 153 – 157.
142. Веремко В. Колесо Фемиды [Электронный ресурс] / В. Веремко // Галицкие контракты – 2005. – июль (№ 30). – Режим доступа: http://www.kontrakty.com.ua/show/rus/article/2/3020055864.html.
143. Бринцев О. В. Визнання права як спосіб захисту права / О. В. Бринцев // Вісник Хмельницького ін-ту регіон. упр. та права. – 2002. – № 2. – С. 81 – 83.
144. Удовиченко А. Разграничение юрисдикции требует научного критерия [Электронный ресурс] / А. Удовиченко // Судебно-юридическая газета. – 2009. – 9 июля (№7). – Режим доступа: http://sug.kiev.ua/articles.php?id_article=319.
145. Бутенко В.І. Історія запровадження системи адміністративних судів в Україні / В.І. Бутенко // Форум права. – 2008. – № 3. – С. 83 – 87.
146. О государственном предприятии (объединении): Закон СССР (с изм. и доп., внесенными Указом Президиума ВС СССР от 07.04.1989 г. // Ведомости ВС СССР. – 1989. – № 15. – Ст. 105; Законом СССР от 03.08.1989 г.) // Ведомости СНД и ВС СССР. – 1989. – № 9. – Ст. 214.
147. Про Концепцію судово-правової реформи в Україні: Постанова Верховної Ради України вiд 28.04.1992 р. № 2296-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 30. – Ст. 426.
148. Георгієвський Ю.В. Адміністративна юстиція: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Ю.В. Георгієвський; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., – 2004. – 16 с.
149. Примаченко А. Кодекс административного судопроизводства. Тихая революция…/ А. Примаченко // Дзеркало тижня. – 2005. – 29 жовт. (№ 42). – С. 7.
150. Зоммерман К.П. Административное судопроизводство (юстиция) в Германии: история развития и основные черты / К.П. Зоммерман, Ю.Н. Старилов // Государство и право. –1999. – № 7. – С. 70 – 77.
151. Салищева Н.Г. Административная юстиция и административное судопроизводство в Российской Федерации / Н.Г. Салищева, Н.Ю. Хаманева. – М.: Ин-т государства и права Российской академии наук, 2001. – 60 с.
152. Демченко С.Ф. Паралелі і меридіани господарських та адміністративних судів / С.Ф. Демченко // Вісник господарського судочинства. – 2009. – № 6. – С. 73 – 79.
153. Зуєвич Л.Л. Abrenutiatio, або вперед у минуле? / Л.Л. Зуєвич // Вісник господарського судочинства. – 2010. – № 4. – С. 6 – 9.
154. Москаленко В. Не варто сліпо копіювати досвід зарубіжних країн / В. Москаленко // Юридична газета. – 2007. – № 18. – С. 19.
155. Мамутов В.К. Господарче право зарубіжних країн: підручник / В.К. Мамутов, О.О. Чувпило. – К.: Ділова Україна, 1996. – 352 с.
156. Лекции по торговому праву, читанные в Императорском Новоросийском университете профессором П.П. Цитовичем в 1873/74 году. – Вып. І. – Одесса: Типография П. Францова, 1873. – 168 с.
157. Суханов Е.А. Развитие и перспективы третейского суда [Электронный ресурс] / Е.А. Суханов // Третейский суд. – 2000. – № 2. – С. 19 – 20. – Режим доступа: http://www.arbitrage.spb.ru/jts/2000/2/art03.html.
158. Волков А.Ф. Торговые третейские суды [Электронный ресурс] / А.Ф. Волков // Третейский суд. – 2001. – № 5–6. – Режим доступа: http://www.arbitrage.spb.ru/jts/2000/2/art10.html.
159. Сидорова И. Решение коммерческих споров во Франции. Что должна учесть компания при передаче дела в торговый суд Франции / И. Сидорова // Судья РФ. – 2009. – № 4. – С. 50 – 53.
160. Судебные системы европейских стран: справочник / пер. с фр. Д.В. Васильева и с англ. О.Ю. Кобякова. ─ М.: Междунар. отношения, 2002. – 335 с.
161. Кудрявцева Е.В. Современная реформа английского гражданского процесса: автореф. дис. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук: спец. 12.00.15 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / Е.В. Кудрявцева; Моск. гос. ун-т имени М.В. Ломоносова. – М., 2008. – 52 с.
162. Русакова Е.П. Рассмотрение торговых споров международными коммерческими арбитражами Англии: автореф дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право» / Е.П. Русакова; Рос. ун-т Дружбы народов. – М., 2010. – 22 с.
163. Шаварин М.С. Особенности судов в американских штатах / М.С. Шаварин // США – Канада: экономика, политика, культура.– 2011. – № 3. – С. 79 – 87.
164. Бушев А.В. Коммерческое право зарубежных стран: учеб.пособие / А.В. Бушев, О.А. Макарова, В.Ф. Попондопуло; под общ. ред. В.Ф. Попондопуло. – СПб.: Питер, 2003. – 288 с.
165. Арбитражный процессуальный кодекс Российской Федерации от 24.07.2002 г. № 95-ФЗ (принят Государственной Думой ФС РФ 14.06.2002 г.) // Российская газета. – 2002. – 27 июля (№ 137).
166. Хозяйственный процессуальный кодекс Республики Беларусь от 1.11. 2007 г. № 281-З // Ведамасці Нацыянальнага сходу Рэспублікі Беларусь. – 1999. – № 13 – 14. – Ст. 195.
167. Об экономических судебных инстанциях: Закон Республики Молдова от 24.07. 1996 г. № 970-XIII // Monitorul Oficial. – 1996. – 28 нояб. (№ 77).
168. Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции / пер. с фр. В. Захватаева. – К.: Истина, 2004. – 554 с.
169. Гражданский процессуальный кодекс Китайской Народной Республики: Принят на 22-м заседании Постоянного комитета Всекитайского собрания народных представителей пятого созыва 8 марта 1982 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://chupanov.narod.ru/Chinalaw/05/01.htm.
170. Корольов В.В. Способи забезпечення цивільного позову, не передбачені ЦПК України / В.В. Корольов // Вісник Вищої ради юстиції. – 2011.– № 3(7). – С. 72 – 82.
171. Власов А. Процессуальные вопросы, возникающие в ходе решения корпоративных споров / А. Власов // Юридическая практика. – 2007. – 31 июля (№ 31). – С. 20 – 21.
172. Про засади державної мовної політики: Закон України від 03.07.2012 р. № 5029-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 23.– Ст. 218.
173. Кайзер Ю. В. Досудебное раскрытие доказательств в гражданском и арбитражном процессе / Ю.В. Кайзер // Вестник Том. гос. ун-та. – 2010. – № 337. – С. 118 – 121.
174. Ніколенко Л.М. Доказування в господарському судочинстві: автореф дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право» / Л.М. Ніколенко; Ін-т екон.-правових досліджень НАН України. – Донецьк, 2004. – 19 с.
175. Попов В.В. Проблемы взаимосвязи процессуальных институтов раскрытия доказательств и встречного иска / В.В. Попов // Журнал российского права. – 2006. – № 5. – С. 142 – 151.
176. О некоторых вопросах применения Арбитражного процессуального кодекса Российской Федерации: Информационное письмо Высшего Арбитражного Суда РФ от 13 августа 2004 г. № 82 // Хозяйство и право. – 2004. – № 10. – С. 162 – 164.
177. Квашнин В.И. Правовые аспекты использования электронной цифровой подписи в договорных отношениях с участием предпринимателей: автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Гражданское право, предпринимательское право, семейное право, международное частное право» / В.И. Квашнин; С.-Петербургский гос. ун-т. – СПб., – 2010. – 26 с.
178. Мылицын Р.Н. Электронное сообщение как доказательство в уголовном процессе (Российский опыт) [Электронный ресурс] / Р.Н. Мылицын. – Режим доступа: http://www.crime-research.ru/library/Milicin.htm.
179. Теньков С.О. Електронний документ як предмет судового розгляду / С.О. Теньков // Вісник господарського судочинства. – 2010. – № 5. – С. 57 – 62.
180. Подцерковний О. До проблеми примирення сторін у господарському процесі / О. Подцерковний // Українське комерційне право. Теоретико-прикладні проблеми господарського процессуального права. – 2011. – № 11. – С. 20 – 26.
181. Хримли А.Г. Об отдельных направлениях совершенствования судебной защиты прав и законных интересов субъектов предпринимательства / А.Г. Хримли // Актуальні питання теорії та практики застосування сучасного вітчизняного та міжнародного права: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Запоріжжя, 30 квітня 2011 р.): у 2-х ч. – Запоріжжя: Запорізька міська громадська організація «Істина», 2011. – Ч.1. – С. 110 – 111.
182. Большая Советская Энциклопедия: в 30 т. / гл. ред. А.П. Прохоров. – Изд-е 3-е. – М.: Советская Энциклопедия, 1974. – Т. 16. – 402 с.
183. Малько А.В. Модернизация права в глобальном измерении / А.В. Малько, А.Ю. Саломатин // Модернизация права: зарубежный и отечественный опыт: сб. науч. ст. / отв. ред. А.В. Малько, А.Ю. Саломатин. – Пенза: Информационно-издательский центр ПГУ, 2004. – С. 12 – 21.
184. Мельник М. Визначення ефективності правових норм / М. Мельник // Економіка, фінанси, право. – 2002. – № 3. – С. 16 – 18.
185. Черепахин Б.Б. К вопросу о частном и публичном праве / Б.Б. Черепахин. – М., 1994. – 34 с.
186. Мамутов В.К. Экономика и право: сб. науч. тр. / В.К. Мамутов. – К.: Юринком Интер, 2003. – 544 с.
187. Вашека Г.В. Інформаційні аспекти процесу створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон / Г.В. Вашека // Науково-технічна інформація. – 2000. – № 1. – С. 12 – 16.
188. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве / С.С. Алексеев. – М.: Юрид. лит., 1966. – 187 c.
189. Экономические санкции и дисциплина поставок / под общ. ред. Мамутова В.К. – К.: Наук. думка. – 1976. – 267 с.
190. Миленький Н. Основные недостатки и причины недостаточной эффективности действующего законодательства об охране труда / Н. Миленький // Охрана труда. – 1997. – № 4. – С. 50 – 56.
191. Зайчук О.В. Теория государства и права. Академический курс: учебник / О.В. Зайчук, Н.М. Онищенко. – К.: Юринком Интер, 2006. – 688 с.
192. Кабрияк Р. Кодификации. Статут / Р. Кабрияк. – М., 2007. – 475 с.
193. Алексеев С.С. Общая теория права: в 2-х т. Т.2 / С.С. Алексеев. – М.: Юрид. литература, 1982. – 360 с.
194. Кодифікація законодавства України: теорія, методологія, техніка / кол. авт. за заг. ред. О.І. Ющика. – К.: Парламент. вид-во, 2008. – 208 с.
195. Мамутов В.К. Не распылять, а консолидировать / В.К. Мамутов // Закон и бизнес. – 2008. – 12 – 18 апреля. – C. 11.
196. Мамутов В.К. Хозяйственный кодекс в системе правового обеспечения экономики в Украине / В.К. Мамутов // Государство и право. – 2008. – № 6. – С. 65 – 72.
197. Чубенко А. Підвищення ефективності правового регулювання статусу Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи / А. Чубенко // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 12. – С. 112 – 114.
198. Зельдина Е.Р. Специальный режим хозяйствования: проблемы и пути их решения: монография / Е.Р. Зельдина; НАН Украины, Ин-т экономико-правовых исследований. – Донецк: ООО «Юго-Восток, Лтд», 2004. – 247 с.