Facebook Twitter Youtube

Система конституційного регулювання і розвиток політико-правових відносин в сучасній Україні

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович

У статті досліджується вплив системи конституційного регулювання політико-правових відносин на розвиток Української держави і суспільства. Автор аналізує специфіку політико-правових відносин як предмета конституційного регулювання, надає їх визначення, окреслює роль Конституції України в процесі утвердження демократичної моделі правового регулювання суспільних відносин.
Ключові слова: Конституція України, конституційне регулювання, політико-правові відносини, держава, суспільство.

Система конституционного регулирования и развитие политико-правовых отношений в современной Украине
В статье исследуется влияние системы конституционного регулирования политико-правовых отношений на развитие Украинского государства и общества. Автор анализирует специфику политико-правовых отношений как предмета конституционного регулирования, обосновывает их определение, аргументирует роль Конституции Украины в процессе утверждения демократической модели правового регулирования общественных отношений.
Ключевые слова: Конституция Украины, конституционное регулирование, политико-правовые отношения, государство, общество.

System of the constitutional regulation and the development of political and legal relations in modern Ukraine
The article investigates the influence of the system of constitutional regulation of the political and legal relations on development of the Ukrainian state and society. The author analyzes specificity of the political and legal relations as a subject of the constitutional regulation, proves its definition, argues a role of the Constitution of Ukraine in the development of democratic model of legal regulation of public relations.
Key words: Constitution of Ukraine, constitutional regulation, political and legal relations, state, society.

У сучасних умовах державного і суспільного розвитку всіх без винятку розвинених країн світу конституції відіграють одну з основоположних ролей в процесі їх функціонування. Внаслідок чого,  конституційний фактор виявляється не менш значимим, ніж економічна організація суспільства, спосіб територіальної організації, специфіка національно-культурного розвитку тощо. Тому цілісне наукове розуміння складних та багатовимірних процесів суспільного розвитку передбачає активне залучення науки конституційного права, яка має своїм предметом суспільні відносини, що забезпечують організаційну і функціональну єдність суспільства як цілісної соціальної системи, основи конституційного ладу, статус людини і громадянина, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади і місцевого самоврядування. Одним з найважливіших типів відносин, які нині визначають процес взаємодії держави і суспільства є політико-правові відносини, і які є предметом конституційного регулювання є політико-правові відносини. Зважаючи на їх комплексність та складність, а також на багатоаспектність інститутів конституційного права, завдяки яким реалізується правове регулювання у зазначені сфері, мова йде не просто про окремі регулятивні акти, а про систему конституційного регулювання політико-правових відносин.


Актуальність дослідження цієї проблеми зумовлюється наступними причинами. По-перше, саме політико-правові відносини складають основу функціонування публічної влади, яка наразі виступає головним інструментом впливу сучасної держави на розвиток суспільних відносин і суспільства в цілому. Тому, гранично важливо забезпечити не тільки ефективний розвиток цього типу суспільних відносин, але й гарантувати їх впорядкованість і стабільність. Реалізація цієї мети уможливлюється в процесі конституційного регулювання.


По-друге, не можна не відзначити, що в умовах перехідних політичних систем, а також у фазі активного становлення нового типу правової системи (вживаючи поняття «правова система», ми маємо на увазі «сформовану під впливом об’єктивних закономірностей розвитку суспільства сукупність усіх його правових явищ, які перебувають у стійких зв’язках між собою та з іншими соціальними системами»), роль конституційного регулювання істотно підвищується за рахунок того, що саме на систему конституційного регулювання покладається завдання стабілізації політико-правових відносин, а також убезпечення суспільства від загрози згортання демократичних процесів. Водночас варто зауважити, що виходячи з усталеного сьогодні розуміння структури правової системи (на думку О.Харитонової та Є.Харитонова, вона включає у себе: право як сукупність створюваних і охоронюваних державою норм; законодавство як форму вираження цих норм (нормативні акти); правові установи, що здійснюють правову політику держави; судову та іншу юридичну практику; механізми правового регулювання; правореалізаційний процес (включаючи акти застосування і тлумачення); права, свободи й обов’язки громадян (право в суб’єктивному розумінні); систему складних і функціонуючих у суспільстві правовідносин; законність і правопорядок; правову свідомість; суб’єкти права (індивідуальні і колективні); систематизуючи зв’язки, що забезпечують єдність, цілісність і стабільність правової системи; інші правові явища (юридична відповідальність, правосуб’єктність, правовий статус, законні інтереси тощо), що утворюють інфраструктуру правової системи) вплив системи конституційного регулювання зазнають на собі практично всі її елементи.


По-третє, слід вказати, що на сьогоднішній день в Україні через відсутність ознак системності і послідовності в процесі конституційного регулювання суттєво підвищився рівень конфліктності як у взаємодії окремих органів державної влади між собою, так і у взаємовідносинах між державою в цілому і суспільством. Це спричиняє дисбаланс в системі органів державної влади, стимулює підвищення рівня конфліктогенності в системі публічної влади, ускладнює пошук шляхів консенсуального і правового розв’язання тактичних і стратегічних завдань державно-правового розвитку.


 Таким чином, ставлячи на меті дослідити вплив системи конституційного регулювання політико-правових відносин на розвиток Української держави і суспільства, ми повинні вирішити такі конкретні завдання: а) обґрунтувати визначення поняття конституційного регулювання і охарактеризувати основні властивості системи конституційного регулювання в цілому, б) дослідити специфіку політико-правових відносин як предмета конституційного регулювання, в) визначити ті завдання, які реалізуються системою конституційного регулювання в процесі впливу на політико-правові відносини в сучасній Україні.


Однак, перш ніж приступати до розв’язання перелічених завдань, необхідно зробити одне суттєве методологічне уточнення. Справа у тому, що наука конституційного права не в змозі надати абсолютно повну картину всієї сукупності суспільних відносин. Вона звертається лише до певної їх групи, до тих, які утворюють основу всієї будови суспільства і держави та безпосередньо пов’язані зі здійсненням публічної (насамперед державної) влади. Водночас, визначаючи предмет конституційного права, завжди застосовуються такі поняття як «конституційне» або «конституційно-правове» регулювання. Дійсно, якщо цінність конституції полягає саме у тому, що вона дозволяє впорядкувати за допомогою права суспільні відносини, визначити в чіткій правовій формі орієнтири, цінності та принципи суспільного розвитку, юридично закріпити статус права і повноваження різних учасників суспільних відносин, то тоді можна твердити, що саме регулюючи ці відносини – тобто в процесі конституційного регулювання – вона реалізує своє соціальне призначення. Таким чином факт наявності у конституції регулятивної функції не повинен викликати будь-яких суперечок, оскільки регулятивна функція часто розглядається як одна основних юридичних функцій права. Оскільки ж конституція – це правовий і юридичний акт, то вона з необхідністю перебирає на себе й властиві праву юридичні функції.


Це питання є доволі змістовно дослідженим в сучасній науці конституційного права, а також у науці теорії держави і права, а отже немає потреби зупинятись на ньому спеціально. З огляду на це й спираючись на загальне визначення поняття правового регулювання можна запропонувати вихідну дефініцію поняття конституційного регулювання. Під конституційним регулюванням ми маємо на увазі зумовлений соціальним призначенням конституції цілеспрямований вплив, суть якого полягає у встановленні порядку взаємовідносин, що виникають в суспільстві і пов’язані зі здійсненням публічної влади, які виражаються в позитивних правилах поведінки суб’єктів цих відносин, наданні прав та покладанні конституційних обов’язків суб’єктам конституційних відносин.


Подібно до правового регулювання взагалі, конституційне регулювання може досліджуватись у двох аспектах: а) як статичне, та б) як динамічне явище. У статичному плані – це процес визначення та встановлення певних конституційно-правових інститутів, які врегульовують або сприяють регулюванню суспільних відносин, що є основою нормального та стабільного існування суспільства в цілому. По суті це головна форма правового закріплення за допомогою конституційних норм тих найважливіших суспільних відносин, без яких воно не може нормально існувати як певна державно впорядкована цілісність. У динамічному плані – це процес впливу на розвиток конкретних суспільних відносин через визначення основних цілей, напрямків та параметрів суспільного розвитку. Водночас динамічний вимір конституційного регулювання передбачає й аналіз такого феномена як зміни самого конституційного регулювання або зміни тих норм, які лежать в основі конституційного регулювання чи визначають його характер. У цьому аспекті доцільно наголосити на тому, що динаміка зміни суспільних відносин їх трансформації і розвиток можуть спричинити відповідні зміни в самій конституції, а отже й в конституційному регулюванні.


Утім, говорячи про конституційне регулювання, слід відзначити що суспільні відносини, які складають його предмет, є доволі широкими щодо свого змісту. Зокрема, в сучасних конституціях містяться положення, які визначають основи економічного ладу, встановлюють коло прав та обов’язків учасників екологічних та інформаційних відносин в суспільстві, закріплюють культурно-національні основи суспільного розвитку тощо. Зокрема, з погляду свого впливу на сфери різні суспільних відносин, конституції постають як найбільш універсальні нормативно-правові акти, які дозволяють сформувати юридичну основу для інституціонального розвитку всіх інших галузей права (цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, інформаційного тощо), які регулюють відповідні суспільні відносини (цивільні, адміністративні, трудові тощо). Не ставлячи на меті в будь-який спосіб обмежити сферу конституційного регулювання та його потенційні юридичні можливості, варто виділити специфічну групу суспільних відносин, а саме –політико-правові відносини.


Той факт, що конституція регулює політичні відносини видається очевидним. Адже саме політичні відносини є найбільш тісно пов’язаними з реалізацією публічної влади, що характеризує предмет конституційного регулювання в цілому. Але наскільки правомірно говорити не просто про «політичні», а саме про «політико-правові відносини»? Як таке словосполучення «політико-правові відносини» чи «політико-правові інститути» не є новим для вітчизняної правової науки. Зокрема існують певні усталені підходи, які дозволяють охарактеризувати політико-правові інститути як відносно виокремлені організаційно-функціональні структури держави і стабільні форми публічної політики, що виконують власні специфічні функції в цілісній системі державно-політичного регулювання суспільних відносин засобами правового і політичного впливу. Загалом подібний зв’язок між сферами політики та права є незаперечним. В цьому контексті не можна не згадати міжнародну конференцію «Трансформація політики в право: різні традиції та досвід» (9-12 листопада 2005 р., Київ – Харків), коли у своєму виступі академік О. Петришин чітко обґрунтував положення, що «процес правового регулювання суспільних відносин значною мірою продовжує сприйматись суспільною свідомістю та відтворюватися правовою теорією як однобічний, а тому й по суті механістичний вплив державної влади на суспільство, право –лише як засіб здійснення управлінських завдань, знаряддя для силового забезпечення проведення певної політики, практично – як веління держави». Отже наразі до сфери досліджень правової науки, і зокрема науки конституційного права, потрапляє не лише один з аспектів взаємозв’язку права і політики, коли право є знаряддям державної політики, але й інший аспект взаємозв’язку, коли сама політика відчуває на собі вплив права і стає, так би мовити, «пронизаною» тими правовими цінностями, які містяться в конституції. Разом з тим, вживаючи поняття «політико-правові відносини» варто дещо відійти від їх усталеного визначення як таких, що виникають між правом і політикою, і запропонувати дещо інший підхід.


Якщо досліджувати політику як цілісне явище, а політичні відносини – у всій їх сукупності, то тоді необхідно визнати, що далеко не всі політичні відносини, які виникають в суспільстві, є предметом конституційного регулювання. Значна кількість цих відносин не є предметом конституційного регулювання оскільки вони за визначенням не входять до цього предмету. Як приклад можна навести відносини всередині політичних партій, які регулюються не нормами конституційного права, а виключно уставами політичних партій (це не означає, що устав партії суперечить конституції, але як такого прямого конституційного регулювання в даному випадку немає). У цьому плані, вчиняючи ті чи інші політичні дії, або приймаючи ті чи інші політичні рішення, партії керуються виключно міркуваннями політичної доцільності або тими політичними інтересами, які вони представляють. Іншим прикладом можуть виступити відносини політичного лідерства. Нагадаємо, що політичне лідерство являє собою специфічний інститут політичної влади, який дозволяє окремій особі (групі осіб) за рахунок вирішальних повноважень в процесі прийняття політичних рішень і наявності політичного авторитету проводити певну визначену політичну лінію. Ці відносини також не є предметом конституційного регулювання і розвиваються в основному на підставі інших як раціональних, так і ірраціональних мотивів. Так само специфічний вид політичних відносин утворює політична комунікація.


Всі щойно перелічені відносини (а також багато інших), які у своїй сукупності представляють сферу політики, традиційно позначаються терміном «політичні відносини». У найбільш загальному плані їх можна охарактеризувати як взаємодія різних суб’єктів політики щодо набуття, реалізації, або зміни політичної влади. Суб’єктами політичних відносин виступають окремі індивіди, їх об’єднання, рухи, групи інтересів, політичні партії, громадянське суспільство в цілому, органи державної влади і місцевого самоврядування, держава в цілому. При цьому проводиться чітке розмежування між поняттями «державна влада» і «політична влада», оскільки державна влада є такою владою, «яка здійснюється за допомогою відокремленого професійного апарату на певній території, на яку поширюється державний суверенітет, у якої є можливість звернутися до засобів організованого і законодавчо інституціоналізованого насильства», тоді як поняття «політична влада» включає в себе більш широке коло суб’єктів політичних відносин.


Утім, з-поміж цих політичних відносин можна виділити специфічну підгрупу. Це відносини тих політичних суб’єктів, які врегульовуються на конституційно-правовому рівні, і які є безпосереднім предметом конституційного регулювання. Для їх позначення застосовується поняття «політико-правові відносини». Зрозуміло, що ці відносини також є політичними і відносяться до політичних відносин як вид до роду. Однак, зважаючи на свою значимість для суспільства в цілому та для суспільного розвитку, ці відносини регулюються за допомогою конституції як Основного Закону держави і суспільства і конституційного права. До сфери цих відносин потрапляють насамперед: а) державно-політичні відносини – це ті відносини, суб’єктами яких виступають органи державної влади в процесі реалізації належних їм державно-владних (державно-управлінських) повноважень; б) відносини, що виникають між органами державної влади та конкретними інститутами громадянського суспільства щодо набуття, реалізації чи зміни політичної влади, а також щодо визначення державної політики в найважливіших сферах суспільного життя; в) відносини між окремими інститутами громадянського суспільства, які вступають в боротьбу за отримання чи реалізацію державної влади, яка впорядковується на рівні конституції і конституційного законодавства; г) відносини між особою і державою щодо реалізації людиною і громадянином своїх політичних прав, свобод та обов’язків (у разі якщо в конституційному праві тієї чи іншої країни існує інститут конституційних політичних обов’язків). Таким чином, вживаючи словосполучення «політико-правові відносини», ми маємо на увазі не певний синтез політики і права, хоча насправді ця проблема є надзвичайно важливою, а виключно ту сферу суто політичних відносин, які з огляду на свою значущість для розвитку політичної системи суспільства, а також на їх роль у формуванні і здійсненні державної влади, безпосередньо регулюються нормами конституційного права або конституційними законами держави. У суто методологічному аспекті виділення подібної специфічної підгрупи суспільних відносин можна зробити і по відношенню до інших типів суспільних відносин.


Однак, незважаючи на доволі широкі методологічні перспективи аналізу системи конституційного регулювання, слід акцентувати увагу на тій ролі, яку вона відіграє саме по відношенню до політико-правових відносин. З цього погляду, маємо вказати на наступі моменти. По-перше, саме політичні відносини є найбільш наближеними до процесів функціонування і розвитку Української держави і суспільства. Фактично саме ці відносини значною мірою і визначають форму правління, територіальний устрій і політичний режим держави. У цьому сенсі, визначаючи сферу конституційного регулювання, слід погодитись, що політико-правові відносини є одним з пріоритетних об’єктів цього впливу. Тобто, закріплюючи основи державного і суспільного ладу, внормовуючи порядок формування, функціонування і повноваження органів державної влади і місцевого самоврядування, Конституція України закладає тим самим основи для розвитку і впорядкування політико-правових відносин.


По-друге, сьогодні не можна заперечувати загального зростання ваги політики в процесі суспільного і державного розвитку. Дійсно, навіть якщо прагнути максимально абстрагуватись від політичних відносин, і концентруватимемо увагу на соціальних, економічних, культурно-національних, інформаційних, екологічних та інших відносинах, все одно не можна не погодитись з тим, що врегульовуючи дані відносини, держава здійснює відповідну державну політику. Тобто мова ведеться про державну економічну політику, про державну екологічну політику, державну інформаційну політику тощо. У цьому сенсі держава як один основних суб’єктів політики застосовує політичні методи та політичні механізми (які насамперед пов’язані з можливостями реалізації публічної вади для вирішення тих чи інших суспільних проблем) для регулювання та стимулювання найрізноманітніших сфер суспільного життя.


По-третє, одним з основних аспектів значущості наукового аналізу проблеми взаємної детермінації системи конституційного регулювання і політико-правових відносин в сучасній Україні є те, що сьогодні Україна відчуває чи не найбільші проблеми саме в цій сфері. Більше того, не буде помилковим стверджувати, що наразі саме політична нестабільність, нестабільність в системі політико-правових відносин виступає основною причиною, яка вносить дестабілізацію в усі інші суспільні відносини. Чи не найбільш яскраво це видно в сфері економічних та міжнародних відносин.


По-четверте, в контексті перспективи продовження політичної та конституційної реформи постає об’єктивна проблема розробки нової, або вдосконалення вже існуючої моделі конституційного регулювання в першу чергу політико-правових відносин. По суті мова ведеться про те, що запропонувати таку науково обґрунтовану і несуперечливу конституційну основу для організації та взаємодії суб’єктів політико-правових відносин, яка б дозволила стабілізувати політичне життя суспільства і гарантувати сталий державний розвиток України. У зв’язку з чим вітчизняні фахівці конституціоналісти та наука конституційного права в цілому отримує надзвичайно важливе загальносуспільне замовлення на розробку подібної моделі.

Література:

1. Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – С. 8.
2. Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – Х.: Право, 2009. – С. 560.
3. Харитонова О. І., Харитонов Є. О. Порівняльне право Європи: основи порівняльного правознавства. Європейські традиції / Олена Іванівна Харитонова, Євген Олегович Харитонов. – Х.: Одіссей, 2002. – С. 26-27.
4. Петришин О. Право як соціальне явище: з точки зору юриста // Трансформація політики в право: різні традиції та досвід: Матеріали міжнародної наукової конференції / За ред. В. Я. Тація. – Харків: Право, 2006. – С. 28.
5. Соловьев А. И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов. – М.: Аспект Пресс, 2005. – С. 145.
6. Політологія: Підручник / Ред. кол. М. І. Панов, Л. М. Герасіна, В. С. Журавський. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. – С. 93.

Зателефонувати до суду   • 044 254 21 99 • 097 517 67 65