Facebook Twitter Youtube

Політична реформа в контексті демократизації системи державної влади: конституційні аспекти

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович


Розвиток науки конституційного права об’єктивно засвідчує, що предметом її досліджень виступають не лише теоретичні питання регулювання базових відносин в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах суспільного життя, але й осмислення та науковий аналіз тих конкретних процесів, які тривають по мірі функціонування та трансформації інститутів державної влади, народовладдя, громадянського суспільства. В зв’язку з цим не можна не погодитись з думкою тих дослідників, які вважають, що нинішні зміни в Конституції України, спричинені розвитком основоположних засад соціальної, політичної, економічної та культурно-духовної системи суспільства, повинні стати предметом пильної уваги з боку конституційного права як науки. Саме за цієї причини сьогодні здійснюється ціла низка розвідок в напрямі конституційно-правового аналізу причин та наслідків тих змін, які мали місце в системі державної влади України і які набули своєї юридичної фіксації в Законі України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року.


Актуальність дослідження цієї теми зумовлюється декількома причинами. По-перше, складність процесу демократичного державотворення в Україні, про яку пише О. Прієшкіна, гранично підвищує вагу та значимість фахових конституційно-правових досліджень, які ставлять на меті висвітлення шляхів та механізмів реформування як системи державної влади в цілому, так і окремих елементів цієї системи. Очевидно, що кажучи про політичну реформу, ми маємо на увазі не просто певну локальну трансформацію, яка зачіпає декілька органів державної влади чи якусь одну з гілок державної влади, а саме комплекс системних змін, які торкаються найвищих органів держави, корекції виборчого законодавства (на цей момент звертає увагу М. Ставнійчук), появи нових механізмів політичної участі та ролі основних суб’єктів державного і правового розвитку. По-друге, до сьогоднішнього дня серед багатьох науковців (не згадуючи вже про те, що відбувається в середовищі професійних політиків) ведуться суперечки щодо позитивних та негативних наслідків запровадження політичної реформи, того наскільки її реалізація сприятиме успішності демократичних змін в Україні. Водночас не можна обходити увагою й проблему пов’язану з реалізацією Конституції України в умовах політичної реформи, того, наскільки вона сприяє, або навпаки – зашкоджує втіленню основних конституційних принципів та цінностей. Нарешті, по-третє, розвиток політичної системи України та системи державної влади так чи інакше пов’язаний з конституційним процесом, адже сама конституція є не просто мертвим юридичним зліпком певного типу суспільних відносин, але постає як динамічна форма, що трансформується разом із розвитком суспільства та його основних підсистем. В цьому сенсі, набуває особливої актуальності дослідження кореляцій, які мають місце в процесах конституційного та політичного розвитку України.


Загалом проблема політичної реформи не повинна характеризуватись як специфічна властивість останніх років державотворення. Нагадаємо, що перші розвідки з цієї теми було розпочато практично одразу після прийняття Конституції України 1996 року, оскільки вже тоді було зрозуміло, що конституційне закріплення доволі жорсткої президентської форми правління (з широкими повноваженнями президента і при мінімальній його відповідальності за реальну ситуацію в країні) не тільки розв’язує окремі проблеми (зокрема в економічній сфері), але й породжує цілий ряд нових проблем, пов’язаних із визначенням ролі парламенту, його впливу на формування та діяльність уряду, налагодженням ефективної взаємодії між виконавчою, законодавчою та президентською владою, і т.д.. Водночас, як зазначали визнані вітчизняні фахівці, сама Конституція України 1996 року приймалась в надзвичайно складних політичних умовах, коли поряд з суто конституційними факторами (мається на увазі щире прагнення сформувати збалансовану систему державної влади здатну служити суспільству та людині) на процес її прийняття впливали й інші чинники, зумовлені боротьбою за владу різних політичних еліт. Доволі показовою є характеристика цього процесу, яку надає А. Заєць. “Зважаючи на гостру політичну боротьбу, – пише він, – не могло бути й мови про те, щоб в деталях на рівні Конституції врегулювати всі владні відносини чи одномоментно погодити на рівні парламенту необхідний набір правоустановчих і статутних актів. На час прийняття Конституції не досить чітко уявлявся “прохідний варіант” вирішення багатьох правових проблем, тобто головною була не технічна чи інтелектуальна сторона цих питань, а політична”.


Саме тому відсутність визначеності та урегульованості в процесі взаємодії різних гілок державної влади (наприклад, надаючи характеристики конституційних основ взаємодії президентської та виконавчої влади С. Вавженчук вказує на існування цілої низки суперечностей, які породжувались як окремими нормами Конституції, так і фатом відсутності необхідних конституційних законів), з одного боку, породжувало конфлікти всередині самої державної влади, а з іншого – стимулювала вітчизняних конституціоналістів до більш активних розшуків щодо оптимізації функціонування системи державної влади шляхом запровадження політичної реформи. При цьому однією з головних цілей, які висувались вітчизняними правознавцями було завдання посилення ролі парламенту як органу загальнонародного представництва та законодавчої влади (нагадаємо, що стаття 75 Конституції України чітко фіксує положення, відповідно до якого єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України) в процесі розвитку держави та державного управління. При цьому мова йшла одночасно і про можливість структурної реорганізації парламенту і про посилення його впливу на діяльність виконавчої влади. Зокрема, в аспекті структурної реорганізації діяльності парламенту неодноразово висувалась теза про доцільність переходу до двопалатної структури парламенту. Серед аргументів на користь бікамералізму лунали наступні: а) двопалатна структура парламенту сприяє широкому взаємоконтролю, співпраці палат, що підвищує відповідальність депутатів, створюються умови для докладного обговорення законопроектів, їх наукової, матеріальної, фінансової аргументації; б) двопалатний парламент більше відповідає вимогам професійного представництва; в) двопалатний парламент, якщо не виключає, то зменшує конфлікти між парламентом та виконавчою владою (урядом), а у випадку наявності розбіжностей між ними сприяє раціональному їх розв’язанню; г) поділ на дві палати є гарантією проти “авторитарності” парламенту; д) двопалатний парламент виражає не лише загальнонародні інтереси, але й є органом територіального представництва, який представляє інтереси місцевого самоврядування і формується за принципом рівного представництва здійснюваного виборчими колегіями, депутатів представницьких органів місцевого самоврядування та представників регіональних структур політичних партій та інших об’єднань громадян. При цьому навіть тоді, коли висловлювались зауваження щодо недоцільності запровадження двопалатного парламенту в Україні (ця позиція знайшла свого відображення в працях такої відомої української дослідниці як Л. Кривенко), все одно залишалось несумнівною необхідність піднесення ролі парламенту через низку організаційно-інституційних заходів, які б дозволили перетворити парламент в реального законодавця, а не іграшку в руках політичних та бізнесових еліт. Що ж до посилення впливу парламенту на функціонування виконавчої влади, то в цьому сенсі питання ставилось навіть не стільки в площинні запровадження нових політико-правових інститутів, скільки як проблема побудови чи то повністю парламентської, чи парламентсько-президентської форми правління.


Паралельно з цим серйозний вплив на процес інтенсифікації роботи над запровадженням політичної реформи мали ще дві події.


По-перше, ми маємо на увазі спробу внесення конституційних змін в функціонування системи державної влади в Україні шляхом проведення Всеукраїнського референдуму 2000 року. Нагадаємо, всього на референдум було винесено наступні питання (як продемонстрували результати референдуму всі ці пропозиції знайшли підтримку абсолютної більшості громадян України): 1) “Чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення статті 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту: “Президент України може також достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України”, яка б установлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради України”; 2) “Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилученням у зв’язку з цим частини третьої статті 80 Конституції України?”; 3) “Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300 і пов’язаною з цим заміною у частині першій статті 76 Конституції України слів “чотириста п’ятдесят” на слово “триста”, а також внесенням відповідних змін до виборчого законодавства?”; 4) “Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації, та внесення відповідних змін до Конституції України і виборчого законодавства?”. Стосовно конституційності винесення цих питань на всеукраїнський референдум було навіть Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 103 і 108 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України “Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою” (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою) від 27 березня 2000 року. Як зазначає В. Ребкало, на той час існувала надія, що позитивне розв’язання питань, що виносилися на референдум сприятиме: а) створенню механізму чіткішої реалізації конституційного принципу народовладдя в Україні, забезпеченню дійового контролю народу за парламентом; б) приведенню національного законодавства у відповідність зі світовою практикою щодо обмеження недоторканості народних депутатів; в) підвищенню працездатності парламенту; г) забезпеченню повнішого врахування інтересів регіонів у діяльності парламенту; д) забезпеченню справжнього народовладдя. Утім, як справедливо зазначає Ю. Шемшученко, тяганина та зволікання із запровадженням результатів референдуму, по суті, нівелювали його роль в інтенсифікації процесу реалізації політичної реформи.


По-друге, важливим фактором, що мав вплив на зміни на рівні політичної системи стало більш активне залучення політичних партій до виборчого процесу шляхом внесення відповідних змін до виборчого законодавства.


Але, попри все це, реально процес політичної реформи стартував лише разом із розробкою законопроекту “Про внесення змін до Конституції України” від 5 березня 2003 року. Зараз важко сказати чи був би він доведений до свого логічного завершення якби не події пов’язані з президентськими виборами 2004 року, коли результатом політичної домовленості стало проведення “третього туру” президентських виборів в обмін на пакетне голосування за політичну реформу. Звісно, що зараз ми можемо висловити чималу кількість претензій щодо якості змістовного викладу запропонованих змін. Хоча навіть якщо ми звернемося до суто процедурної частини внесення змін до Конституції України в частині розгляду конституційності цих змін Конституційним Судом України, то і в цьому сенсі виникає цілий ряд складних проблем.


Зокрема, законопроект про внесення змін до Конституції України був попередньо схвалений Верховною Радою України 24 грудня 2003 року і направлений до Суду для надання висновку щодо відповідності його вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Відповідно до встановленої процедури Конституційний Суд повинен був давати висновок саме стосовно цього законопроекту. Однак Постановою Верховної Ради України “Про внесення доповнення до Постанови Верховної Ради України “Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України (реєстр. №4105)”, прийнятою 3 лютого 2004 року на позачерговій сесії Верховної Ради, схвалений законопроект про внесення змін до Конституції України було змінено і з нього були виключені положення, які стосувались виборів Президента України Верховною Радою України, строків обрання суддів Верховною Радою України. Водночас відповідно до статті  155 Конституції України законопроект про внесення змін до Конституції України тільки один раз попередньо схвалюється на одній черговій сесії і приймається на наступній черговій сесії Верховної Ради України. Тоді як неодноразового схвалення одного і того ж законопроекту Основний Закон України не передбачає. З огляду на що, слід наголосити, що Верховна Рада України, вдруге попередньо схваливши законопроект про внесення змін до Конституції України на позачерговій сесії Верховної Ради України, фактично порушила встановлену Конституцією України процедуру внесення змін до Конституції України. В результаті чого з’явилися підстави стверджувати, що Постанова Верховної Ради України “Про внесення доповнення до Постанови Верховної Ради України “Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України” була прийнята з порушенням вимог статті 155 Конституції України. Також слід врахувати й той факт, що законопроект про внесення змін до Конституції України, стосовно якого надано висновок щодо відповідності його вимогам статей 157 і 158 Конституції України, не був ідентичний за текстом законопроекту, попередньо схваленому Постановою Верховної Ради України “Про попереднє схвалення законопроекту про внесення змін до Конституції України”. Таким чином, висновок Конституційного Суду України фактично було надано щодо законопроекту, який був попередньо схвалений з порушенням встановленої Конституцією України процедури на позачерговій сесії Верховної Ради України, а отже є всі підстави ставити під сумнів легітимність цього висновку.


Сьогодні всі ці аргументи можуть видаватись зайвими з огляду на те, що конституційна реформа об’єктивно вступила в силу. Однак розвиток політичних подій (який не може не враховуватися правознавцями) яскраво засвідчив, що зміни до Конституції породжені прагненням досягти швидкого політичного компромісу, як це сталося наприкінці 2004 року, спричинили серйозні проблеми як в правовій, так і в політичній сфері. В цьому сенсі можна твердити, що ідея політичної реформи, яка виношувалась вітчизняними науковцями протягом тривалого часу і неодноразово обговорювалась на наукових та науково-практичних конференціях, семінарах, “круглих столах”, в чисельних публікаціях, статтях, збірках та монографіях, була суттєво дискредитована політичними маніпуляціями, які наразі об’єктивно підірвали впевненість в громадській думці щодо доцільності переходу не тільки до парламентської, але навіть і до парламентсько-президентської форми правління. Водночас форсований процес прийняття змін до Конституції серйозно змінив її сприйняття громадянами. Дійсно, з позицій науки конституційного права ми погоджуємося з тим, що Конституція являє собою певний правовий стандарт правової демократичної держави, якому мають відповідати всі інші нормативно-правові акти. Тому цей документ за самим своїм визначенням повинен бути взірцем високої юридичної техніки, системності, логічності викладення її змісту, не містити правових колізій. Але зараз, з огляду на “війну повноважень” між президентом та урядом, з огляду на неврегульованість питань відставки міністрів закордонних справ та оборони та багато інших проблем, стає абсолютно зрозумілим, що ці колізії не просто є в Конституції України, але й несуть негативні наслідки для нормального функціонування системи державної влади.


Разом з тим, аналізуючи вплив політичної реформи на процес демократизації системи державної влади, слід мати на увазі принаймні два аспекти. З одного боку, досліджуючи політичну реформу, ми повинні враховувати загальні тенденції та перспективи політико-правового розвитку України. З іншого боку, мова може вестися про ті безпосередні результати, які ми отримали внаслідок запровадження змін до Конституції та здійснення цього першого кроку в напрямі реалізації реформи.


Стосовно першого з окреслених моментів, то в цьому сенсі, як нам видається, ще рік тому можна було спостерігати загальний консенсус практично всіх без виключення політичних сил. До того ж загальна тенденція змін в напрямі запровадження парламентсько-президентської форми правління мала доволі широку підтримку в громадській думці. Справді, та модель функціонування та організації державної влади, яка запроваджувалась Конституцією України 1996 року, об’єктивно вижила себе, що набуло свого виразу в формуванні надмірно посиленої президентської влади, коли маючи вплив на всі без винятку процеси в країні ані президент, ані його адміністрація не несли відповідальності за все те, що відбувалось. Побічно про це свідчили й часті зміни урядів, які практично повністю залежали від тих рішень, що приймались президентською адміністрацією. До того ж загальна система сильної президентської влади, що відособлюється від виконавчої гілки влади і майже не може бути контрольована ані урядом, ані парламентом, продемонструвала небезпечні тенденції в бік авторитаризму. В цьому контексті зміни на рівні політичної системи, які мали супроводжуватись внесенням відповідних змін до Конституції України, не просто були на часі, але й дозволяли вивести країну на якісно новий етап її правового та політичного розвитку.


Водночас проведення політичної реформи було покликано відкрити новий простір для розвитку вітчизняного парламентаризму. Нагадаємо, що в широкому розумінні парламентаризм тлумачиться як “система організації державної влади, яка характеризується вагомою і значною роллю парламенту, передбаченими конституцією можливостями його активного впливу на суспільне життя завдяки наявності демократичних функцій (законодавчої, установчої, бюджетної, контрольної), процедур та механізмів взаємодії з іншими органами державної влади”. Подібну дефініцію поняття “парламентаризм” пропонує й А. Георгіца, який тлумачить його як “визначену в конституції та інших законах і відповідним чином трансформовану в практичну площину організацію влади у державі і суспільстві, в якій парламент, побудований на демократичних засадах, володіє юридичним статусом і реальними повноваженнями представницького, законодавчого, контрольного і установчого характеру, в бюджетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах і своєю активною діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян”. Дійсно, однією з вад на шляху розвитку українського парламентаризму була його неспроможність брати ефективну участь в формуванні та здійсненні контролю над виконавчою владою. Тобто, як свого часу писав В. Денисов, парламент був позбавлений реальної можливості контролювати дії уряду так, щоб цей уряд діяв в ім’я та в інтересах народу, а не навпаки. В результаті чого в системі державної влади виникав доволі специфічний феномен “вакууму відповідальності”, коли було практично неможливо встановити хто саме та якою мірою є відповідальним за політичний, соціально-економічний стан в країні. Саме ці міркування й виступили головним стимулом перерозподілу повноважень між парламентом та президентом з метою наблизити Україну до європейських зразків парламентаризму, коли парламенту надаються чіткі повноваження з формування відповідальної парламентської більшості (це може бути чи одна політична сила чи коаліція політичних сил), внесення пропозицій щодо призначення глави виконавчої влади, а також конкретних міністрів.


Однак, паралельно з висвітленням загальної логіки конституційних змін, які були покликані стимулювати підвищення ефективності та відповідальності в системі державної влади, ми повинні звернутись й до тих об’єктивних наслідків, які мало внесення змін до Конституції України 2004 року. Перший і найбільш очевидний висновок, який слід зробити стосується надзвичайно високого недоопрацювання якості конституційних змін. До певної міри тут можна було б зауважити, що всі ці суперечності або “білі плями” мали бути ліквідовані через прийняття відповідних законодавчих актів. В першу чергу через прийняття Закону “Про Кабінет Міністрів України”, внормування статусу парламентської опозиції, визначення повноважень президента щодо порядку формування зовнішньополітичного курсу, призначення окремих міністрів та голів державних адміністрацій. Однак навіть в проекті закону “Про внесення змін до Конституції України” ніде не було зазначено будь-яких конкретних термінів щодо прийняття цих законів, а також наслідків, які спричинятиме їх неприйняття. Хоча, навіть з огляду на цю принципову помилку законодавця, який не спромігся діяти “на випередження” і ліквідувати значну частину можливих суперечностей, ми все одно повинні вказати, що самі зміни до Конституції носили доволі суперечливий характер. Це може бути проілюстровано декількома прикладами.


По-перше, в процесі внесення змін до Конституції всі виходили з припущення, що парламентська коаліція політичних партій буде обов’язково носити про-президентський характер, а отже й не виникатиме жодних розбіжностей між тими членами уряду, які призначатимуться коаліцією та тими, яких делегуватиме до складу уряду президент. Тому в зміненій Конституції практично не існує механізмів, які б дозволили врегулювати політичний конфлікт по лінії “президент – уряд” у випадку коли ці два суб’єкти державної влади здійснюватимуть різновекторну політику. По-друге, перехід до коаліційного способу формування уряду залишив абсолютно без відповіді питання про статус парламентської опозиції та її можливості здійснювати контроль за діями уряду та більшості. До певної міри норма, яка б встановлювала, що основною ціллю парламентської опозиції є контроль над діями парламентської більшості, інформування суспільства про стан політичної, економічної, соціальної ситуації в країні, висунення альтернативних проектів розв’язання суспільних проблем, що мають на меті сприяння розбудові в Україні демократичного суспільства на засадах соціально орієнтованої ринкової економіки, утвердження прав і свобод людини і громадянина шляхом обґрунтованого впливу у визначених Конституцією України і законом формах на діяльність всіх органів офіційної державної влади, могла би бути закріплена в законі або регламенті парламенту. Однак, оскільки цього так і не сталося, то, по суті, політична система в Україні виглядає не як демократична, а як спотворено-демократична. Згадаймо, що одним з базових принципів демократії є правління більшості при обов’язковому врахуванні інтересів меншості. Саме цей принцип і виявився порушеним в сучасній Україні після конституційної реформи, оскільки нині правляча більшість не має жодних конституційних зобов’язань враховувати інтереси меншості (навіть якщо за своїм кількісним складом ця “меншість” нараховує більш ніж 1/3 від кількісного складу депутатського корпусу). По-третє, внесені до Конституції зміни так і не дають відповіді на запитання щодо можливості продовження політичної реформи. Тобто йдеться про те, чи є ті зміни, яких наразі зазнала Конституція України остаточними чи можливі подальші зрушення в бік парламентської республіки з вірогідним скасуванням посади президента як такої. По-четверте, в ході запровадження політичної реформи так і не було вирішено головне завдання. Йдеться про чітку систему відповідальності за дії органів державної влади. На жаль, сьогодні об’єктивно все складається так, що Конституція не дає можливості припинити діяльність коаліції та уряду навіть в тому випадку, коли соціально-економічні показники різко погіршуються. Разом з тим і сама коаліція більшості змушена постійно входити в суперечності в сфері реалізації виконавчої влади з президентом та його секретаріатом, що, безумовно, аж ніяк не сприяє ані демократизації державної влади, ані підвищенню її ефективності.


Отже, підсумовуючи результати проведеного нами дослідження, можемо сформулювати наступні висновки. Об’єктивна зміна суспільних відносин, потреба в збалансуванні державного механізму та внутрішній генезис системи державної влади, який вимагав її демократизації і приведення до певних демократичних стандартів ефективної, прозорої та відповідальної влади, зумовили потребу в проведенні політичної реформи. Найбільш важливим кроком на шляху до її реалізації стало внесення змін до Конституції України наприкінці 2004 року. Утім, суперечливий характер процедури внесення змін, а також їх поспішність та невивіреність, відсутність необхідних законів, які мали доповнювати конституційні зміни, поставили чимало проблем перед державною владою. Причому характер цих проблем є не менш складним ніж ті, що продукувались минулою системою державної влади. В результаті чого запроваджена політична реформа не стільки підтвердила незмінний курс України на демократизацію державної влади, скільки породила новий перекіс у владній системі, який несе потенційну загрозу для демократичних перспектив Української держави. Разом з тим, в державі в негативний бік змінилося ставлення до Конституції, яка нині сприймається вітчизняними політиками не стільки як Основний Закон, скільки як інструмент політичної боротьби.

Література:

1. Савчин М. В. Конституційний лад і конституція: проблема співвідношення установчої та інституційної влади // Держава і права: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К., 2005. – Вип.28. – С.227.
2. Прієшкіна О. В. Україна як демократична держава: конституційно-правова характеристика // Держава і права: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К., 2005. – Вип.30. – С.185.
3. Ставнійчук М. Уроки та перспективи розвитку виборчого законодавства України з урахуванням досвіду проведення виборів Президента України 2004 року // Держава і права: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К., 2005. – Вип.29. – С.170.
4. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999. – С.89.
5. Вавженчук С. Я. Виконавча влада – Президент України: конституційно-правові аспекти структурної взаємодії // Держава і права: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К., 2005. – Вип.30. – С.246-255.
6. Святоцький О., Чушенко В. Питання теорії і практики конституціоналізму в Україні // Право України. – 1998. – №2. – С.20.
7. Кривенко Л. Верховна Рада України – однопалатний парламент // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №4(15). – С.78-79.
8. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 103 і 108 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України “Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою” (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою) від 27 березня 2000 р. // Офіційний вісник України. – 2000. – №30. – Ст.1285.
9. Ребкало В. А. Етапи становлення, динаміка та пріоритети політичної реформи в Україні // Парламентсько-президентська форма правління: Україна та німецький досвід: Збірник наукових праць. – К., 2003. – С.48.
10. Шемшученко Ю. Конституція України і права людини // Право України. – 2001. – №8. – С.13.
11. Ставнійчук М. І. Актуальні питання вдосконалення виборчого законодавства щодо участі політичних партій у виборчому процесі // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2001. – Вип.12. – С.267.
12. Скрипнюк В. М. Парламент в системі органів державної влади: українська модель і світовий досвід // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К., 2003. – Вип.19. – – С.48.
13. Журавський В. С. Український парламентаризм на сучасному етапі: Теоретико-правовий аспект. – К., 2001. – С.81.
14. Георгіца А. З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики. – Чернівці, 1998. – С.239.
15. Денисов В. Парламентаризм і ліберальна традиція індивідуальної свободи // Віче. – 2001. – №1. – С.72.
16. Скрипнюк В. М. Проблеми формування уряду в європейських системах парламентської демократії // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. – Чернівці, 2002. – Вип.154. – С.24-25.

Зателефонувати до суду   • 044 254 21 99 • 097 517 67 65