Facebook Twitter Youtube

Системні основи закріплення правового статусу людини в Конституції України

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович


Державно-правовий розвиток сучасної України, що об’єктивується на шляху побудови демократичної, правової, соціальної держави, яка б була здатна втілити конституційний принцип визнання людини найвищою соціальною цінністю, чиї інтереси, права і свободи визначають діяльність державної влади, об’єктивно виводить в коло найбільш важливих проблем конституційного права питання реалізації Конституції України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Водночас, слід наголосити й на тому, що ця проблематика набуває особливої ваги з огляду на процес триваючої конституційної реформи. В цьому сенсі конституційно-правова реформа в Україні, як слушно зазначає М. Оніщук, “ставить перед вітчизняною юридичною наукою та практикою ряд важливих парадигм, пов’язаних із майбутнім правотворення та державотворення”. Зрозуміло, що відповідь на ці виклики неможлива без змістовного аналізу правового статусу людини та його забезпечення, адже, якщо таке словосполучення як “права і свободи людини” ми сприйматимемо не як порожній звук, а як цінність державно-правового генезису, то тоді його висвітлення становитиме необхідну складову частину наукового забезпечення процесів суспільних змін.


Хоча ми вважаємо, що зараз слід говорити не лише про те, що проблема аналізу системних основ закріплення правового статусу людини в Конституції України є одним з невід’ємних елементів теоретичних розшуків науки конституційного права, але й про те, що цей комплекс питань є гранично актуальним. В зв’язку з чим звернемося лише до найбільш значимих позицій. По-перше, як зазначали вітчизняні дослідники, суттєвою вадою державотворчих та правотворчих процесів в Україні в аспекті забезпечення прав людини було те, що доволі часто ці права розглядались автономно й поза врахуванням як їх взаємного зв’язку, так і їх зв’язку з іншими правовими інститутами (наприклад, можна згадати інститут конституційних обов’язків). По-друге, самі права і свободи людини з наукової точки зору являють один з елементів конституційно-правового статусу людини. Тому питання забезпечення конституційних прав безпосередньо корелюють з процесом забезпечення правового статусу людини, як його відображено в чинній Конституції України. По-третє, оцінюючи зміни на рівні Конституції України (не секрет, що сьогодні лунають різні, причому часто прямо протилежні, фахові оцінки сутності конституційних новацій) ми повинні обов’язково враховувати те, наскільки ці зміни впливають на статус людини і громадянина, чи дозволяють вони ефективно й повною мірою реалізовувати права людини. Для цього нам не повинно бракувати розуміння тих системних основ закріплення правового статусу людини, як вони відбиті в Конституції України. До того ж, оцінюючи динаміку змін на рівні змісту Конституції, слід враховувати й те в який спосіб та якою мірою ці зміни впливають на правовий статус людини.


Однак, перш ніж приступати до розгляду зазначеної тематики, слід зробити одне зауваження. Справа в тому, що інколи поняття правового статусу людини практично повністю ототожнюється з системою прав і свобод людини, а також їх правових гарантій. На нашу думку, такий підхід не є правильним, оскільки, виходячи з доктринального тлумачення поняття правового статусу людини, ми зазначаємо, що його зміст розкривається як “система закріплених в нормативно-правових актах та гарантованих державою прав, свобод та обов’язків, відповідальності, відповідно яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві”. Подібне визначення пропонував й В. Погорілко, зазначаючи, що правовий статус особи – це сукупність “загальних, основоположних начал, за допомогою яких у Конституції та інших нормативно-правових актах встановлюються основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення”. Тобто, як ми бачимо, права і свободи людини не повинні тлумачитись абстраговано від тих обов’язків, які накладаються на особу як на людину і як на громадянина. В цьому сенсі російська дослідниця Л. Морозова цілком обґрунтовано поєднує в межах аналізу прав людини самі права і свободи як такі, юридичні обов’язки та механізми захисту прав людини. Також, для того щоб уникнути певної двозначності у застосуванні термінів “людина” та “громадянин” (відомо, що “права людини” в точному значенні цього терміну є більш широким поняттям, ніж “права громадянина”, оскільки вони розповсюджуються як на громадян певної країни, так і на інших осіб), В. Мадіссон аргументує доцільність виділення в межах правового статусу особи двох базових елементів: а) інституту громадянства, та б) інституту прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. З іншого боку, виділяючи окремі елементи правового статусу людини доволі часто вказують на такі п’ять складових як: а) громадянство або інші різновиди політико-правового зв’язку між людиною та суб’єктом політичної влади (державою); б) правосуб’єктність; в) принципи державно-правового регулювання статусу людини; г) права, свободи, обов’язки та заборони, з якими пов’язана юридично значуща поведінка людей; д) гарантії прав і свобод людини”.

Тому, продовжуючи наше дослідження, ми не обмежуватимемось виключно правами та свободами людини.


Як вже вказувалось вище, головною властивістю нового підходу до закріплення статусу людини, що знайшов свого відображення в Конституції України, стала докорінна переорієнтація в системі відносин між державою та особою. Якщо раніше головним елементом в зазначеній системі взаємозв’язків виступала лише держава (причому навіть в юридичній науці людина розглядалась не стільки як самостійний суб’єкт-носій певних невід’ємних та невідчужуваних прав, скільки як об’єкт чиї права встановлювались та регулювались державою), то разом із проголошенням незалежності і переорієнтацією на цінності демократії та права вже не держава, а людина стала визначальним й центральним елементом. До речі, на цей факт набуття Конституцією України нових функцій порівняно з колишньою Конституцією УРСР в контексті постання нового типу політичної системи, чітко вказує О. Скрипнюк, який наголошує, що конституційне закріплення нової структури взаємозв’язків між державою та людиною, де людина виступає пріоритетною ланкою, означає не тільки появу нової конституції, але й новий спосіб її впливу на розвиток суспільства та держави. Загалом, подібне пріоритетне положення людини відбито не лише в статті 3 Конституції України, але й в статті 1, оскільки сам факт проголошення України демократичною, соціальною та правовою державою означає, що вона визнає для себе певну модель взаємовідносин держави і людини, коли перша бере на себе зобов’язання гарантувати, забезпечувати й захищати права і свободи людини та громадянина.


Однак, наголошуючи на значущості зміни відносин в системі взаємозв’язку “людина – держава”, ми тим самим впритул наближаємось до такого принципового елементу правового статусу людини як громадянство. Дійсно, теоретичне визначення поняття громадянства передбачає його тлумачення як “взаємозв’язку особи і держави, який породжує з обох сторін певні права та зобов’язання”, або ж як “правового зв’язку особи з державою, який не обмежений у часі і просторі, ґрунтується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і, як наслідок, обумовлений взаємними правами та обов’язками громадян і держави у випадах, зазначених в законі”. В Конституції України диференційований вжиток понять “людина” та “громадянин” зустрічається вже в статті 8, частина третя якої зазначає, що “звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. Тобто навіть якщо ми обмежуватимемо зміст правового статусу людини виключно сукупністю її прав, то навіть тоді текстуальний аналіз Конституції змушуватиме нас вносити певну диференціацію, яка стосується розмежування між правами і свободами людини (коли поняття “людина” тлумачиться як родова властивість) та правами і свободами громадянина (коли поняття “громадянин” позначатиме специфічний зв’язок даної людини з даною державою).


Якщо спробувати визначити сукупність базових конституційних норм, в яких закріплюється цей елемент правового статусу людини, то тоді, поза всяким сумнівом, слід назвати насамперед статті 4, 24, 25 та 26 Конституції України, де містяться такі норми: а) в Україні існує єдине громадянство, б) громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, в) громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство, г) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Також крім цього варто звернутись до положень Закону України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 року, який відповідно  до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб. Нагадаємо, що стаття 2 цього Закону закріплює такі принципи громадянства України як: 1) принцип єдиного громадянства – громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України, 2) запобігання виникненню випадків безгромадянства; 3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; 4) визнання права громадянина України на зміну громадянства; 5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя; 6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; 7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України. При цьому відповідно до закону, громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України “Про громадянство України” (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис “громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.


З метою організації виконання цього закону Указом Президента України від 27 березня 2001 року було затверджено Положення про Комісію при Президентові України з питань громадянства, основним завданням якої є: розгляд заяв про прийняття до громадянства України і про вихід з громадянства України, подань про втрату громадянства України, внесення пропозицій Президентові України щодо задоволення цих заяв і подань; здійснення контролю за виконанням рішень з питань громадянства, прийнятих Президентом України; внесення пропозицій щодо прийняття законів, видання актів Президента України та інших правових актів з питань громадянства, участь у підготовці проектів таких актів; вивчення і узагальнення вітчизняного та іноземного досвіду у питаннях громадянства, внесення пропозицій Президентові України щодо вдосконалення діяльності органів виконавчої влади, пов’язаної з вирішенням таких питань. Для виконання покладених на неї завдань комісія має право: а) повертати документи про прийняття до громадянства України чи про вихід з громадянства України Міністерству внутрішніх справ України або Міністерству закордонних справ України для їх оформлення відповідно до вимог чинного законодавства України; б) одержувати в установленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади матеріали, необхідні для розгляду заяв про прийняття до громадянства України і про вихід з громадянства України, подань про втрату громадянства України; в) звертатися у межах своєї компетенції до центральних та місцевих органів виконавчої влади щодо проведення ними перевірки підстав, наявність або відсутність яких є необхідною для прийняття до громадянства України або припинення громадянства України, та виконання умов прийняття до громадянства України або виходу з громадянства України; г) утворювати в разі потреби тимчасові експертні та робочі групи, залучати в установленому порядку до участі в їх роботі посадових осіб центральних та місцевих органів виконавчої влади, працівників установ та організацій, провідних учених і спеціалістів; д) заслуховувати на своїх засіданнях керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади, установ і організацій з питань, що належать до її компетенції; є) користуватися в установленому порядку інформаційними банками даних центральних та місцевих органів виконавчої влади, організовувати проведення конференцій, симпозіумів, семінарів, нарад з питань громадянства.


Втім, характеризуючи інститут громадянства, як елемент правового статусу особи, який безпосередньо закріплюється Конституцією України гранично важливо не редукувати його зміст виключно до сукупності формально-юридичних відносин, які встановлюються між суверенною владою держави та окремими індивідами, які мають правовий статус громадянина. Справа в тому, що правова категорія “громадянин” в сукупності з зафіксованими Конституцією правами формує специфічну форму активної взаємодії між державою та її громадянами. Тобто йдеться не просто про певну кількість взаємних прав та обов’язків, які виникають у відносинах демократичної держави з її громадянами, але й про активну участь громадян держави в її політичному, економічному та соціальному розвитку. Так наприклад, якщо ми звернемося до змісту статті 36 Конституції України, то ми віднайдемо в ній норму, яка передбачає, що громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. В статті 38 Конституції України зазначається, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування. Тобто, як бачимо, Конституцією України разом із встановленням такої форми зв’язку між державою та людиною як інститут громадянства, закладається фундамент для специфічного типу взаємодії між цією державою і громадянами, коли останні набувають можливість (більше того, Конституція України прямо передбачає, що ця можливість об’єктивно реалізовуватиметься громадянами, а не залишатиметься непідкріпленим та нереалізованим конституційним приписом) впливати на дії державної влади, брати участь у виборчому процесі та в інших формах безпосередньої демократії, здійснювати повноваження в сфері державного управління. В цьому контексті слід відзначити, що завдяки такому елементу правового статусу людини як громадянство (враховуючи ті права громадян, які закріплюються на рівні Конституції) відбувається формування основ не лише самого правового статусу людини, але й ґрунту для загального розвитку політичної системи в цілому, оскільки виключно на основі паритетної взаємодії держави і громадянина, коли останній має можливість брати участь (безпосередню чи опосередковану) в державному управлінні, можливе постання демократичного суспільства та демократичної держави.


Утім, навіть з огляду на непересічну роль інституту громадянства для дослідження правового статусу людини, не можна не погодитись з тим, що основною складовою конституційних основ правового статусу людини в Україні виступають саме права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Нагадаємо, що в Конституції України всі вони знайшли свого відображення в розділі другому “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” (статті 21 – 68).


Загалом питанням висвітлення змісту та реалізації тих чи інших прав людини або їх груп вже було присвячено чимало фахових досліджень провідних вітчизняних юристів. Тому зараз вважаємо за доцільне зупинитись лише на деяких аспектах цієї теми. Справді, якщо ми розглядатимемо цю проблему в контексті системності чи системного взаємозв’язку закріплення правого статусу людини, то тоді ми маємо проаналізувати принаймні два її аспекти. З одного боку – це, безумовно, системний зв’язок різних елементів правового статусу людини між собою. З іншого – це системність взаємозв’язку окремих складових в межах того чи іншого інституту. Стосовно першого з названих аспектів ми вже частково вказали на зв’язок між інститутом громадянства та окремими правами людини (щоправда в даному випадку мова повинна вестися не тільки про політичні права, але й про інші права людини, які також мають тісний зв’язок з інститутом громадянства). До того ж, якщо ми розглядатимемо права людини та принципи конституційного устрою, то тоді слід відзначити, що вони визначають не тільки правовий статус людини, але й завдають певний вектор, певну спрямованість діям держави та державної влади як на внутрішній, так і на зовнішній арені.


Що ж до другого з вказаних аспектів, то тут також варто зауважити, що між правами, свободами та обов’язками людини і громадянина Конституція України передбачає існування доволі чіткого та прозорого системного взаємозв’язку. Однією з ключових категорій в цьому плані є категорія “гідності людини” та “безпеки”. При цьому “гідність людини”, як пише О. Юлдашев, тлумачиться не просто як одна з соціальних цінностей, але як загальне їх джерело, оскільки в іншому разі “право підмінюється правилами, змістом законів виявляються не цінності вироблювані вільним громадським життям, а вольовий державний інтерес, що робить людей виконавцями велінь “верхів”, а не політичними акторами, і веде до культивації стану “дарувальник – обдаровуваний”. Вище ми вже згадували статтю 3 Конституції України, де поряд з поняттям “людина” вживаються й такі категорії як “гідність” та “безпека”. Дійсно, в розділі другому Конституції України ми не зустрічаємо таких формулювань як “право на гідність” та “право на безпеку”. Однак не можна забувати, що в багатьох конституційних формулюваннях другого розділу йдеться про право на безпечне довкілля, право на повагу до гідності, право на гідне життя тощо. Тобто, по суті, закладені в статті 3 категорії гідності та безпеки в своїй взаємодії утворюють ту внутрішню структуру, яка дозволяє поєднати всі перелічені в другому розділі права і свободи людини. Зокрема, гідність людини та повага до неї розкриваються через гідність людини в особистих відносинах, гідність в політичних відносинах, гідність в соціально-економічних та культурно-національних відносинах. Тому, насправді, в Конституції України йдеться не просто про перелік політичних, соціальних, економічних та інших прав людини, але про таку систему всіх цих прав, яка б дозволила забезпечити гідне існування людини та чітко зафіксувати необхідні стандарти цієї гідності.


Наприклад політична гідність людини проявляється в першу чергу в її можливостях брати участь в політичному житті, реалізовувати свої політичні інтереси, артикулювати власну політичну волю та вільно висловлювати свої політичні погляди. Тому Конституція України зафіксувала такі базові політичні права як: право на участь в управлінні державними справами, право на свободу об’єднання, право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації, право на звернення (нагадаємо, що стаття 40 Конституції України закріплює норму, відповідно якої усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк).


Особиста гідність людини, яка також гарантується Конституцією України, розкривається через: право на життя та його захист, право на повагу до гідності людини, право на невтручання в особисте та сімейне життя, право на особисту недоторканість, право на свободу світогляду та віросповідання, право на таємницю листування та інших видів комунікації, право на свободу слова, право на свободу пересування і вибір місця проживання. Теж саме може бути продемонстровано й у тому випадку, якщо ми досліджуватимемо поняття гідності в соціальному, економічному, національно-культурному плані.


Паралельно з цим, суттєвий вплив на формування й системне закріплення прав, свобод та обов’язків людини має й інша з названих нами категорій – категорія безпеки. На наше переконання, реальний баланс прав та свобод людини досягається саме через кореляцію конституційних гарантій гідності і безпеки, оскільки в своєму прагненні забезпечити гідне існування людини, держава не повинна переходити межу безпеки як окремих громадян, так і суспільства в цілому. В результаті чого безпека, так само як і гідність, може тлумачитись в наступних аспектах: політична безпека, економічна безпека, соціальна безпека, екологічна безпека тощо.


Водночас, як було вказано на самому початку, вживаючи поняття “системність” й аналізуючи конституційні права і свободи людини та громадянина, ми не повинні забувати про такий невід’ємний елемент правового статусу людини як її обов’язки. В цьому сенсі не можна не погодитись зі словами О. Пушкіної, яка зазначає, що “система прав і свобод людини і громадянина є нерозривно пов’язаною з системою правових обов’язків людини, оскільки практично завжди визнання спільних та рівних прав за окремими індивідами означає ніщо інше, як накладання на них принаймні мінімальних правових обов’язків, які передбачають необхідність спільного дотримання загальних правових норм”. Серед обов’язків, що безпосередньо закріплюються Конституцією України маємо назвати насамперед обов’язок додержувати Конституції і законів України, обов’язок захисту країни, обов’язок охорони культурної спадщини, обов’язок не заподіювати шкоди природі, обов’язок поважати честь і гідність інших людей, не посягати на їхні права, обов’язок сплати податків і зборів. Не вдаючись до теоретико-нормативної експлікації змісту кожного з них, наголосимо лише на тому, що всі вони можуть бути визначені виключно як: а) обов’язки, що накладаються на особу як наслідок її поважного ставлення до прав і свобод інших осіб; б) обов’язки, що накладаються на особу як наслідок підтримання існування держави, охорони її територіальної цілісності та незалежності. В цьому сенсі конституційні обов’язки, на нашу думку, слід інтерпретувати не як своєрідне обмеження в правовому статусі людини, а саме як органічне і необхідне доповнення цього статусу, яке гарантує не лише правове життя людини, але й відповідне правове існування та правовий розвиток держави та соціуму в цілому.


Отже, підсумовуючи результати проведеного вище дослідження, можемо подати їх у вигляді наступних узагальнень. По-перше, системність закріплення правового статусу людини в Конституції України має розглядатись принаймні в двох основних аспектах: а) як взаємозв’язок та взаємодоповнюваність окремих складових елементів правового статусу людини (громадянство, правосуб’єктність, права і свободи людини і громадянина, конституційні обов’язки); б) як зв’язок на рівні субелементів тих чи інших інститутів. В цьому сенсі ми отримуємо змогу дослідити правовий статус людини з точки зору його відображення та закріплення в Конституції України як складну сукупність інститутів і взаємозв’язків, що забезпечують реалізацію проголошеного Конституцією курсу на визнання людини найвищою соціальною цінністю. По-друге, важливими категоріями, які дозволяють систематизувати права і свободи людини, як вони відображені в Конституції України, є категорії “людської гідності” та “безпеки”. В результаті чого представлені в Конституції права і свободи людини можна структурувати та визначити як засоби забезпечення цих конституційних цінностей у відносинах між окремими людьми, а також в їх стосунках з державою. По-третє, подальше дослідження системних основ закріплення правового статусу людини в Україні має вирішальне значення для процесу забезпечення прав людини в Україні та реалізації Конституції України, оскільки обидва вони носять системний характер і завжди торкаються не просто тих чи інших прав або інститутів, але загального розвитку України як демократичної, соціальної, правової  держави.

Література:

1. Оніщук М. В. Співіснування та взаємодія безпосередньої демократії та представницької демократії як головна парадигма сучасного конституціоналізму // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – №11(61). – С.5.
2. Скакун О. Ф. Теория государства и права. – Харьков, 2000. – С.409.
3. Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К., 2002. – С.189-190.
4. Морозова Л. А. Теория государства и права. – М., 2005. – С.428-441.
5. Теория государства и права / Под ред. В. К. Бабаева. – М., 2002. – С.169-170.
6. Мадіссон В. Право і влада: людина в правовому полі // Право України. – 1999. – №11. – С.15.
7. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран. – М., 2000. – С.342-343.
8. Скрипнюк О. В. Специфіка реалізації функцій конституції у демократичних і авторитарних державах // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – Вип.17. – С.339-347.
9. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. – М., 2001. – С.62.
10. Фрицький О. Ф. Конституційне право України. – К., 2002. – С.127.
11. Закон України “Про громадянство України” від 18.01.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №13. – Ст.65.
12. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К., 1999. – С.126.
13. Юлдашев О. Природно-правова цінність категорії “гідність людини” як підґрунтя будь-якого реформування (до проблеми принципів державотворення) // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – №1(28). – С.96.
14. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. – К., 2006. – С.93.

Зателефонувати до суду   • 044 254 21 99 • 097 517 67 65