Facebook Twitter Youtube

Проблеми конституційно-правового регулювання процесу взаємодії вищих органів виконавчої і законодавчої влади

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду,
професор кафедри Університетської, професійної освіти і права Університету менеджменту освіти Національної академії педагогічних наук України, член науково – консультативної ради при Вищому адміністративному суді України, викладач Національної школи суддів України, доктор юридичних наук

Бабенко Костянтин Анатолійович


Маючи своїм предметом нормативні встановлення щодо реалізації державної влади, її розподілу між органами влади та іншими політичними структурами, наука конституційного права обов’язково звертається не лише до аналізу тих фундаментальних принципів організації та функціонування суспільства, які визначають розвиток сучасних демократичних держав, але й до висвітлення того, в який спосіб в загальній системі державної влади відбувається взаємодія між тими чи іншими органами, або гілками державної влади в цілому. В цьому сенсі класичний інституційний напрям розвитку конституційного права  (коли основна увага концентрується навколо конкретних конституційно-правових інститутів) сьогодні органічно сполучається зі структурно-функціональною методологією, яка прагне з’ясувати в першу чергу характер взаємозв’язків та взаємодії між різними рівнями державної влади або ж між тими органами, які її конституюють. Саме тому питання конституційно-правового регулювання взаємодії структурних елементів державної влади складає невід’ємну частину як загальної теорії конституційного права, так і тих спеціальних досліджень, які ставлять на меті характеристику тих чи інших конституційно-правових інститутів.


Актуальність звернення до тематики конституційно-правового регулювання процесу взаємодії вищих органів виконавчої та законодавчої влади пояснюється декількома причинами. По-перше, навіть якщо ми аналізуватимемо специфіку взаємодії окремих гілок державної влади безвідносно до якоїсь конкретної країни, то все одно найбільша кількість проблем поставатиме саме в процесі дослідження взаємодії законодавчої і виконавчої гілок влади. В цьому сенсі зовсім невипадково, що розглядаючи систему державного ладу США, такий відомий російський конституціоналіст як В. Лафітський левову долю уваги приділяє як раз питанням взаємодії законодавчої та виконавчої влади. По-друге, протягом тривалого часу в системі державної влади в Україні ми могли спостерігати цілу низку серйозних конфліктів, які генерувались саме на лінії взаємодії парламенту та уряду, на вирішення яких, за своїм задумом, й спрямовувалась політична реформа. По-третє, в площині взаємодії цих гілок державної влади можна побачити специфіку функціонування державної влади кожної конкретної країни. Надарма сьогодні серед конституціоналістів доволі розповсюдженою є думка, що саме характер функціонування механізмів дійового взаємовпливу цих гілок державної влади, зрештою визначає й характер функціонування механізму державної влади в цілому.


Серед вітчизняних дослідників до висвітлення цієї проблематики звертались такі автори як: Ю. Тодика, М. Орзіх, В. Шаповал, В. Погорілко, М. Малишко, О. Скрипнюк, В. Копєйчиков, А. Колодій, О. Копиленко, М. Корнієнко, В. Федоренко, В. Тацій, В. Тихий, Л. Кривенко, Н. Нижник та інші.  Утім, судячи за все, нові реалії та новий досвід функціонування реформованої системи державної влади в Україні потребують підвищеної наукової уваги до цієї теми. До того ж, якщо ми прагнемо формування цілісної картини конституційного впливу на розвиток політико-правових відносин, слід обов’язково враховувати й такий фактор як конституційно-правове регулювання взаємодії вищих органів законодавчої та виконавчої влад. Свого часу на питання взаємодії вищих органів законодавчої і виконавчої влади, як на ключове для розуміння специфіки регулювання політико-правових відносин в системі державної влади звертав увагу А. Мішин. Зокрема він зазначав, що в своїй основі відносини між цими двома гілками влади несуть суттєве політичне забарвлення. В результаті чого в зазначеній сфері потенційно виникає не тільки велика кількість можливих конфліктів (які, звісно, потребують на свого правового розв’язання ), але й значна варіативність стосовно того, в який спосіб, завдяки яким конституційно-правовим механізмам та інститутам ці конфлікти можуть бути попереджені або у разі їх виникнення – вирішені. Серед вітчизняних фахівців на цей важливий момент звертає увагу О. Крупчан, який, досліджуючи специфіку організації та функціонування виконавчої влади, зазначає, що в самій ідеї поділу виконавчих та законодавчих функцій корениться певна двозначність. З одного боку, будь-яка демократична держава потребує на сильну виконавчу владу, яка здатна швидко, ефективно та компетентно вирішувати основні проблеми суспільного життя в економічній, соціальній, екологічній, національно-культурній сфері. В цьому плані доволі показовим є досвід функціонування уряду В. Януковича в 2006 році, коли переважна частина законодавчих ініціатив з посилення або розширення урядових повноважень обґрунтовувалась саме необхідністю оптимізувати діяльність уряду, підвищити її ефективність і головне – оперативність. З іншого боку, демократичність державної влади передбачає існування достатньо сильного парламенту, який би не лише відстоював інтереси соціальних верств і різноманітних груп населення, але й здійснював постійний контроль над виконавчою владою.


Разом з тим, спираючись на досвід державотворення незалежних країн, які виникли на пострадянському просторі, варто постійно пам’ятати, що саме процеси суперництва між виконавчою та законодавчою гілками влади (маються на увазі насамперед вищі органи цих владних гілок) визначали специфіку їх конституційно-правового та політичного розвитку. В цьому плані зовсім не обов’язково згадувати граничні форми подібного протистояння, як це мало місце в Росії за часів президентства Б. Єльцина, чи в Україні в 1994-1996 роках (принагідно зауважимо, що екс-спікер українського парламенту В. Литвин визначає цей період як “системну кризу”, коли деформація державної системи та постійне протистояння вищих органів виконавчої і законодавчої влади сприяли руйнівним процесам занепаду економіки, інтелектуального й духовного життя, зубожіння населення). Адже навіть поточний вітчизняний досвід свідчить що зрушення балансу гілок влади чи то в бік виконавчої чи законодавчої влади може спричинити негативні наслідки. Причому ці наслідки відбиватимуться в обов’язковому порядку як на самій державній владі, так і на суспільстві в цілому.


Таким чином, досліджуючи проблеми конституційно-правового регулювання взаємодії вищих органів законодавчої та виконавчої влад, ми маємо проаналізувати насамперед ті повноваження, які вони мають щодо здійснення взаємного правомірного впливу, а також ті можливості контролю, які надані їм на рівні сучасних конституцій та основних законів. При цьому вживаючи поняття “контроль” ми не асоціюємо його ані з окремою контрольною владою, ані з діяльністю лише якоїсь однієї з гілок влади. В цьому плані варто навести слова О. Андрійко, яка вказує, що контроль властивий кожній з гілок державної влади, оскільки його присутність дозволяє “врівноважувати вплив гілок влади одна на одну і спрямовувати їх діяльність не на протистояння, а на взаємодію”. Щоправда, навіть це завдання є надто широким для меж однієї статті. Тому наразі, звернемося лише до одного з аспектів цього взаємовпливу, а саме до можливостей вищих органів законодавчої влади впливати на виконавчу владу.


Звертаючись до характеристики тих конституційно-правових інститутів, які дозволяють законодавчій владі впливати на діяльність виконавчої, слід пам’ятати, що реалізуючи свою основну функцію законотворення, законодавча влада тим самим безпосередньо визначає й ті завдання, які ставляться перед виконавчою владою, а також ті правові основи, що забезпечують умови її функціонування. Проте, крім цього безпосереднього механізму впливу через процес прийняття законів, який носить універсальну форму з боку законодавчої влади по відношенню як до виконавчої влади, так і стосовно суспільства в цілому, сучасні системи організації державної влади передбачають необхідну наявність цілого ряду інших механізмів взаємодії вищих органів законодавчої і виконавчої влади, які, за словами М. Гродзінса, повинні забезпечувати їх постійний, ефективний й інституціоналізований зв’язок. При цьому переважна частина сучасних конституціоналістів погоджуються, що спосіб впливу законодавчої влади на виконавчу знаходиться в безпосередній залежності від того, з якою формою правління ми маємо справу в тому чи іншому конкретному випадку. Зокрема М. Баглай, прямо вказує, що положення виконавчої влади та уряду (як вищого органу в системі органів виконавчої влади) в державі визначається формою правління, яка в свою чергу відбиває специфіку партійної системи кожної країни та усталений баланс влади. Цю ж тезу аргументує В. Журавський, який доводить, що положення законодавчої і виконавчої влади в системі їх взаємодії залежить від особливостей форми правління, своєрідності статусу парламенту як вищого органу законодавчої влади, його конституційних повноважень щодо формування уряду, а також обсягу його контрольних повноважень за урядовою діяльністю. На об’єктивну закономірність можливостей впливу законодавчої влади на виконавчу зумовлену формою правління вказує також В. Ясюк, який пропонує наступну формулу: “При парламентських формах правління можливості парламентарів контролювати діяльність виконавчої влади є найвищими... на відміну від цього, президентська республіка значно звужує можливості парламенту безпосередньо впливати на діяльність уряду та інших органів виконавчої влади”. Фактично про необхідність вихідного визначення форми правління в ході аналізу конституційно-правових механізмів взаємодії вищих органів законодавчої та виконавчої влади пише і Б. Пауелл, який демонструє, що можливості впливу вищих законодавчих органів на виконавчі прямо пов’язані з типом правління, та способом формування вищих органів виконавчої влади.


Тобто, якщо йдеться про республіку, то тоді необхідно від самого початку чітко зафіксувати з якою саме республікою ми маємо справу: парламентською, президентською чи змішаною? В першому випадку ми можемо казати про безпосередню участь законодавчої влади в формуванні уряду, коли він утворюється на основі рішення парламенту і може являти з себе: а) “сильний уряд” (уряд сформований на основі партії чи групи партій, які утворюють парламентську більшість); б) коаліційний уряд (уряд сформований з представників всіх партій та блоків, що потрапили до парламенту; в основі дій цього уряду, а також його співпраці з парламентом, за правило, лежить коаліційна угода, яка, за словами Б. Шльоера, дозволяє здійснювати політичний вплив на партнерів по коаліції, якщо ті одноосібно чи одноголосно порушують угоду); в) “слабкий уряд” (уряд сформований на основі парламентської меншості).


Таким чином, кажучи про політико-правові інститути та механізми впливу вищих органів законодавчої влади на дії виконавчої влади ми можемо класифікувати їх на дві основні групи. По-перше, це ті, що пов’язані з можливостями впливу законодавчої влади на виконавчу шляхом формування чи уряду в цілому, чи його частини. По-друге, – це ті інститути, що дозволяють законодавчій владі здійснювати контроль за поточною діяльністю виконавчих структур. Причому друга з виділених нами груп має універсальний характер, оскільки зазначені конституційно-правові інститути повинні бути присутніми в системі поділу державної влади незалежно від того чи то йдеться про парламентську, чи про змішану чи про чисту президентську форму правління. Недарма саме ці функції впливу вищих органів законодавчої влади на формування виконавчої влади та контролю за її діяльністю В. Лафітський називає “основою механізму взаємодії законодавчої і виконавчої влад”.


В парламентських республіках уряд, як вища ланка в системі виконавчої влади формується парламентом шляхом обрання його глави (прем’єр-міністра), а також членів уряду, кандидатури яких можуть вноситись чи прем’єр-міністром, чи членами самого парламенту. Всього К. Арановський виділяє такі основні способи формування уряду законодавчою владою при парламентській формі правління: а) глава держави пропонує кандидатури міністрів, а парламент їх обирає; б) спочатку обирається прем’єр-міністр, який визначає решту міністрів, після чого за погодженням з парламентом чи без цього вони призначаються главою держави; в) глава держави навіть формально не бере участі у призначенні міністрів, а всі питання вирішуються виключно парламентом (в якості прикладу цього способу формування уряду можна навести Швецію, де згідно параграфу 2-4 глави 6 Конституції цієї країни, кандидатуру прем’єра пропонує спікер Риксдагу, потім його обирають депутати, і згодом – затверджують на посадах запропонованих прем’єром міністрів); г) парламент обирає прем’єр-міністра та склад уряду, після чого призначення міністрів оформлюється відповідним актом глави держави.


Безумовно, що подібний спосіб формування уряду дозволяє запобігати виникненню значної кількості суто політичних конфліктів між цими гілками влади. Так, основним шляхом досягнення політичної однорідності виконавчої і законодавчої влади, про який пише А. Заєць, виступає запроваджуваний в парламентських республіках інститут формування уряду парламентом на основі тієї політичної партії (чи коаліції), яка здобула більшість місць в парламенті. Класичним прикладом реалізації цієї моделі участі законодавчої влади в формуванні вищих органів виконавчої влади може виступити конституційний механізм представлений в Основному Законі ФРН. Відповідно до нього вищий орган виконавчої влади (федеральний уряд) формується Бундестагом і Федеральним президентом на основі партійно-політичної більшості Бундестагу. На чолі цього уряду стоїть Федеральний канцлер, який згідно статті 63 Основного закону обирається більшістю голосів депутатів Бундестагу. При цьому запорукою стабільності уряду є саме його опора на парламентську більшість, адже єдино можливим способом дострокового усунення канцлера з посади (тобто до моменту скликання нового Бундестагу, як це передбачено частиною 2 статті 69) є винесення йому конструктивного вотуму недовіри, який має бути підтримано більшістю парламентарів.


Зрозуміло, що в основі успішної реалізації цього механізму лежить доволі високий рівень розвитку партійної системи, а також усталені традиції формування парламентської більшості. Справді, вже в самій основі конституційно-правового інституту парламентського формування уряду лежить така модель структурування парламенту, яка дозволяє чітко виділити ту політичну силу, яка відіграватиме провідну роль в формуванні уряду. Тобто в самому парламенті повинна утворитися біль-менш стійка більшість, яка визначатиме персональний склад уряду, а також забезпечуватиме йому політичну підтримку. Ця більшість може існувати в двох основних формах: а) партійно-консолідованій; б) коаліційній (остання з яких, в залежності від типу виборчої системи, в свою чергу, може бути чи просто коаліційною, чи партійно-коаліційною).


Партійно-консолідована більшість утворюється в тих державах, де діє двопартійна система (або це може бути модель “2 + 1/2” з її різноманітними варіаціями). Її основою є однакова партійна приналежність тих депутатів вищого органу законодавчої влади, які пройшли до парламенту і здобули перемогу на виборах над своїми політичними опонентами. Тому, як переможець виборів ця партія отримує більшість місць в парламенті, а отже й гарантоване конституцією право формувати уряд. Прикладом такого способу утворення більшості може виступити Великобританія, де політичними суперниками традиційно виступають дві партії: консерватори та лейбористи. За умов утворення партійно-консолідованої більшості положення виконавчої влади є доволі стабільним, і єдиною реальною загрозою відставки уряду є втрата партією своїх місць в парламенті внаслідок чергових (позачергових) парламентських виборів. Більше того, за умови запровадження цієї моделі, законодавча влада отримує можливість не тільки формувати уряд, але й постійно впливати на його діяльність, оскільки лідери партії, які представлені в уряді, фактично реалізують ту політичну програму, з якою партія йшла на вибори. Тобто, як пише В. Мельниченко, подібна модель взаємодії виконавчої і законодавчої влади забезпечує солідарну діяльність вищого органу виконавчої влади та законодавчої влади, що гарантує високий рівень підтримки парламентом законодавчих і бюджетних пропозицій вищого органу виконавчої влади. Цікаво відмітити, що саме ці аргументи утворення стійкого взаємозв’язку між парламентськими політичними партіями та урядом спонукали багатьох вітчизняних політиків прагнути переходу України чи до чистої парламентської чи до парламентсько-президентської республіки.


На перший погляд, може здатися що саме така система взаємодії між законодавчою і виконавчою владою дозволяє забезпечити найбільш ефективне функціонування державної влади, і одночасно – максимально наблизити її до народу. Але, насправді, існує й чимало зауважень щодо неї. Насамперед це суто інституційні обмеження. Тобто така взаємодія між двома гілками влади можлива тільки в умовах парламентської форми правління й за умов більш-менш жорсткої двопартійності. Однак, крім цього, сучасні теоретики висувають ще одне серйозне зауваження. Йдеться про те, що плідність взаємодії вищих органів законодавчої і виконавчої влади в цьому випадку ставить під загрозу саму ідею поділу державної влади. При цьому мається на увазі не те, що законодавча влада отримує надто вагомі можливості впливати на дії виконавчої влади, а те, що як одна, так і інша влада виявляються лише частинами однієї, більш загальної по відношенню до них обох, партійної влади. В результаті чого обидві гілки державної влади стають однаково залежними від партійної влади, яка формально-юридично взагалі не може вважатись однією з державних влад. Останнє зауваження є особливо важливим з огляду на перспективи майбутнього конституційно-правового та державного розвитку України, оскільки явне домінування в Україні двох потужних політичних партій робить вірогідність утворення двопартійної системи (або системи “2 + 1/2”) доволі високою.


Іншою формою утворення парламентської більшості, наряду з партійно-консолідованою, є коаліційна. Для переважної кількості сучасних держав подібна більшість носить характер партійно-коаліційної. Тобто вона стає можливою в тих державах, де пропорційні чи змішані виборчі системи сполучаються з багатопартійною системою. Основні механізми та умови утворення партійно-коаліційної парламентської більшості, а також її впливу на процес формування вищого органу виконавчої влади, було досліджено вже згадуваним вище професором Рочестерського університету Б. Пауеллом. Визначаючи специфіку утворення парламентських коаліцій як основи формування уряду, Б. Пауелл надав характеристики як умовам утворення таких коаліцій, так і основним законам їх функціонування. Всього, на думку Б. Пауелла, існує лише три основних принципи утворення коаліції: а) кожна партія планує утворення коаліції з якомога меншою кількістю інших партій, для того аби в майбутньому, отримані в уряді місця були розподілені між меншою кількістю партій-претендентів; б) кожна партія планує коаліцію з тими політичними силами, програмні настанови яких є якомога ближчими до її власних, що забезпечує політичну та ідеологічну стабільність коаліції і відповідно – того уряду, який буде сформовано на її основі; в) кількість учасників коаліції має бути такою аби вірогідність її виграшу в процесі виборів була, по-перше, максимальною, а, по-друге – щоб вона могла власними силами сформувати весь уряд.


Разом з тим, як відзначає Б. Пауелл сама доля коаліції може бути різною. Так, наприклад, часто трапляється, що парламентська більшість хоча й існує у формі партійної коаліції, але до формування уряду залучається лише одна партія. В усіх інших випадках трапляється так, що партії які утворили коаліцію мають її постійно підтримувати, оскільки сама по собі жодна з них не може утворити більшість в парламенті. Тоді урядові портфелі розподіляються пропорційно до ваги кожної з партій у більшості. Однак навіть і в цьому випадку, коли уряд формується на коаліційній основі, він все одно є доволі стабільним, оскільки всі учасники більшості розуміють, що у разі їх виходу з неї, вони автоматично втратять і той вплив на виконавчу владу, який вони мають. Більше того, за правило формування більшості підтверджується письмовою домовленістю між партіями і тому вірогідність порушення своїх зобов’язань однією з партій є надзвичайно низькою.


Отже, як ми бачимо, за умови парламентської або парламентсько-президентської форми правління, зв’язок між вищими органами законодавчої і виконавчої влади має, за правило, безпосередній характер. Причому, якщо ми розглядатимемо його в аспекті можливості впливу законодавчої влади на виконавчу, то тоді ми фіксуємо факт двох основних механізмів цього впливу. З одного боку – це різноманітні форми парламентського контролю, а, з іншого боку – це вихідний конститутуюючий вплив парламенту на процес формування уряду, визначення програми його діяльності та призначення вищих посадових осіб виконавчої влади.


Фактично внесеними в 2004 році змінами до Конституції України, систему державної влади було спрямовано саме в цьому напрямі. Нагадаємо, що згідно тих конституційних новацій, які вступили в силу з 2006 року, у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Ця коаліція вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем’єр-міністра України, а також щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. Таким чином до повноважень парламенту відноситься призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України.


Ця конституційна ревізія базових принципів взаємодії вищих органів законодавчої та виконавчої влади не просто додала певні нові механізми до раніше діючої системи, але глибинно трансформувала її, перевівши її в цілковито нову площину координат конституційно-правової взаємодії. Разом з тим, як засвідчила практика, фактично вже з перших місяців функціонування першого уряду сформованого на цій новій конституційно-правовій основі, далися в знаки й серйозні проблеми. Зараз ми свідомо уникаємо питання стосовно такого інституту державної влади як інститут президента та діючих у його підпорядкуванні органів, оскільки воно не тільки виходить за межі досліджуваної нами теми, але й не містить суттєвих ознак наукової новизни. Натомість вважаємо за потрібне наголосити на тих проблемах правового характеру, які виникли саме в системі взаємодії “парламент – уряд”. Справа втому, що той варіант конституційної реформи, як його було запроваджено в Україні, фактично відтворив всі ті негативні властивості сполучення партійної, законодавчої та виконавчої влади, про які ми казали вище. Справді, відсутність чітких конституційно-правових механізмів впливу тієї частини парламенту, яка не входить в парламентсько-урядову коаліцію на процес функціонування виконавчої влади, по суті, перетворила парламент України на “урізаний парламент” тих партій, що сформували парламентську більшість. При цьому парламентську меншість (опозицію) було позбавлено практично всіх інструментів контролю над діяльністю більшості, які гарантуються конституціями сучасних держав як в парламентських, так і в парламентсько-президентських республіках. В цьому випадку ми засвідчуємо порушення одного з базових конституційно-правових принципів організації системи державної влади, коли утворена парламентсько-урядовою коаліцією влада стає за межі можливого контролю як з боку парламенту в цілому, так і широкої громадськості. На жаль, протягом 2006 року механізм розв’язання цієї проблеми так і не було віднайдено.


Таким чином, підбиваючи підсумки проведеному дослідженню проблем конституційно-правового регулювання взаємодії вищих органів законодавчої та виконавчої влади, можемо підсумувати наступне. По-перше, в процесі структурних трансформацій в системі державної влади, коли спостерігається перехід до парламентської чи парламентсько-президентської форми правління, ми засвідчуємо постання нового механізму впливу парламенту на виконавчу владу, який пов’язаний із набуттям парламентом компетенції безпосереднього визначення складу уряду (в цілому, або в окремій частині). Утім, поява цих нових механізмів впливу жодним разом не повинна тлумачитись як відмова від різноманітних форм парламентського контролю, які має здійснювати парламент (включаючи й опозиційні парламентські сили) над діями виконавчої влади. По-друге, серйозною небезпекою зміни механізмів конституційно-правового регулювання взаємодії вищих органів законодавчої і виконавчої влади є своєрідне “урізання” складу парламенту виключно до складу парламентської коаліції, яка природно прагне в будь-який спосіб та за будь-яких умов підтримувати уряд. В результаті чого реальний ефект від впливу парламенту на дії виконавчої влади може виявитись навіть нижчим від президентської чи президентсько-парламентської форми правління. По-третє, неупереджений аналіз наявних на сьогоднішній день механізмів взаємовпливу вищих органів законодавчої та виконавчої гілок державної влади засвідчує об’єктивну потребу подальшого вдосконалення конституційно-правового регулювання цієї системи державно-владних відносин. Причому, на наше глибоке переконання, подальші перспективи демократичного розвитку України прямо залежать від того, наскільки швидкими та якісними будуть подібні конституційно-правові зміни.

Література:

1. Тодыка Ю. Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина. – Харьков, 1998– С.13.
2. Лафитский В. И. Основы конституционного строя США. – М., 1998. – С.140-160.
3. Стасюк Ю. Інститут президентства: конструктиви і деструктиви // Віче. – 2002. – №5 (122). – С.31.
4. Мишин А. А. Государственное право США. – М., 1976. – С.81-83.
5. Крупчан О. Д. Організація виконавчої влади. – К., 2001. – С.24.
6. Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001) / Під ред. В. М. Литвина. – К., 2001. – С.185.
7. Андрийко О. Ф. Контроль в демократическом государстве: проблемы и тенденции. –К., 1994. – С.21.
8. Grodzins M. The American System. A New View of Government in the United States. – New Brunswick, 1984. – P.260.
9. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации. – М., 1999. – С.555.
10. Журавський В. С. Український парламентаризм на сучасному етапі: теоретико-правовий аспект. – К., 2001. – С.90.
11. Ясюк В. М. Проблеми правового визначення повноважень парламенту: парламентська реформа в Україні в світлі сучасного конституціоналізму // Держава і право. – К., 2001. – Вип.14. – С.164.
12. Powell B. G. Contemporary Democracies. Participation, Stability, and Violence. – Cambridge, 1982. – P.133-153.
13. Формування парламентської більшості. Стан, проблеми, перспективи. Матеріали “круглого столу”. – К., 2000. – С.25.
14. Депутат парламента в зарубежных государствах. – М.: Юридическая литература, 1995. – С.76.
15. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран. – М., 2000. – С.415.
16. Заєць А. Принцип розподілу влад в новітній українській конституційно-правовій практиці // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – №2 (13). – С.50.
17. Мельниченко В. До ефективного і стабільного управління – через співпрацю парламенту й уряду // Вибори – шлях до демократичного суспільства / За ред. В. М. Князєва. – К., 2002. – С.71.

Зателефонувати до суду   • 044 254 21 99 • 097 517 67 65