Facebook Twitter Youtube

"Миньковецька держава" та Ігнатій Мархоцький як її засновник

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду

Степанюк Анатолій Германович

У більшості випадків предметом історичних досліджень є найбільш значимі події, що привертають загальну увагу, ви­кликають великий інтерес та залишають помітний слід в історії.


При цьому мало хто може висвітлити непомітні, на перший погляд, суспільні явища в історії розвитку краю, який ми називаємо "малою батьківщиною".


Описати нижче викладені події заставило бажання донести до колег-юристів, краєзнавців та інших читачів інформацію про встановлення в частинці нашого краю на межі XVІІІ-XIX століть суспільних відносин, регулювання яких здійснювалось за схемою, що виходила за межі офіційних законів Російської імперії. Насамперед, хотілось би приділити увагу опису суспільного та державного устрою, в тому числі судової системи так званої "Миньковецької держави", яка існувала на частині території Подільського краю. Засновником даної держави був Ігнатій Мархоцький (так званий граф Сцібор).


На жаль, дослідники історії та розвитку цієї держави не віднайшли багато слідів діяльності керівних органів та, зокрема, суду вказаної держави.


Втім вже накопичено чималий матеріал попередніми дослідниками-краєзнавцями Б.А. Грищуком та батьком і сином П.А. Білим та О.П. Білим.


Значний внесок у дослідження минулого Поділля зробив ме­дик-учений за освітою та історик, археограф і краєзнавець за покликанням Йосип Ролле. Джерелами його праць слугували твори російської і польської літератури, записки сучасників і, головним чином, історичні документи. В основному він працював із до­кументами Кам'янецького магістрату, архівом Подільської губернської канцелярії, приватними колекціями та архівами місцевих польських поміщиків. До речі, слід зазначити, що праці Й.Й. Роллє були джерельною базою для написання Г. Сенкевичем трилогії "Вогнем і мечем", "Потоп", "Пан Володиєвський".


Одним із основних тематичних напрямків його багатої спадщини були різного роду авантюрні пригоди, дивацтва та інші цікаві випадки з історії, насамперед, Поділля. Серед історичних оповідань найбільш важливим і цікавим є нарис "Граф Сцібор".


Перед тим, як продовжити оповідь про Сцібор-Мархоцького, варто звернути увагу, що то був жорстокий час.


1793 р. - третій поділ Польщі, після якого вона, як держава, перестала існувати. Ушицький повіт входив до складу земель, що перед тим були під владою Польської корони.


Поряд із абсолютною монаршою владою на колишні польські землі прийшла, крім іншого, регульована законодавством Російської імперії судова влада.


До реформи 1864 р. суд будувався за принципом "сословности", тобто становості. Його діяльність була складною, заплутаною та недоступною простому народові. Багатомільйонна маса кріпаків не мала права звертатись до судів. Поміщик своєю владою міг передавати належних йому селян до арештантських рот, у робочі дома, піддати арешту, покарати різками, віддати у солдати чи заслати до Сибіру. Провадження у судах носило бюрократичний характер. Справи розглядались за зачиненими дверима без участі сторін. Усі докази ділились на досконалі та недосконалі. Перевагою користувалось свідчення знатного перед незнатним, багатого перед бідним, духовної особи перед світською. Не приймались до уваги покази осіб іншої віри проти православного.


Для засудження особи вимагались лише достовірні докази. При відсутності достовірних доказів особа не могла бути засуджена і залишалась судом "у підозрі". До прикладу, в одному із своїх нарисів відомий юрист А.Ф. Коні описує справу С.Т. Овсянікова, який був під судом 15 разів і кожен раз його лише "залишали у підозрі".


Багатолітнє судове зволікання було звичайною практикою.


Головною пружиною діяльності судів був секретар, від якого, у більшості випадків, залежав результат вирішення справи.


Становість, відсутність гласності, безкінечні зволікання, адміністративно-поліцейське свавілля панували у російських судах. Це було породженням самодержавно-кріпосницьких порядків.


Описувані події відбувались у мальовничому куточку південної частини Подільської губернії, що розташований на плоскогір'ї і, дякуючи красі місця розташування, справедливо носив і носить назву Подільської Швейцарії. Там погляд подорожнього кругом себе спостерігає лише скелі, кам'яні вершини яких оманливо вида­ються здалеку розвалинами фортець, замків та укріплень. Все у цій місцевості привертає увагу: і багата рослинність, і благодатний клімат півдня, і краса пейзажів. Отож, не дивним є той факт, що багато підданих Речі Посполітої вельмож полюбили та обрали постійним місцем свого проживання цю місцевість.


Містечко Миньківці (також мало назву Михайлопіль) згадується з ХVІ-го сторіччя. У цій місцевості шляхтич Адам Станіславський збудував маленьку фортецю. Із плином часу він виклопотав право містечка на магдебурію. Це містечко було вкрай бідне та малонаселене, складалось із не більше сотні селянських дворів. Ярмар­кових привілеїв Миньківці не мали, а тому вся торгівля зосере­дилась у кількох єврейських крамничках.


У кінці XVIII сторіччя маєток у містечку Миньківці з око­лицями, що в Ушицькому повіті (частина території сучасного Дунаєвецького та Новоушицького районів) придбав шляхтич Войцех Сцібор-Мархоцький.


Бездітний Войцех став опікуном для дітей брата - трьох сестер та двох братів. Із двох братів пан Войцех міг розраховувати лише на одного, що той буде його спадкоємцем та з честю підтримає достоїнства роду, оскільки інший став священиком.


Не зважаючи на старанне виховання, Ігнатій, так зважся племінник, кар'єри у Варшаві не зробив. Чотири роки служив у армії пруського короля. За цей час Ігнатій дослужився до чину майора і не тільки загартував свій дух і тіло, але й встиг вивчити німецьку та французьку мови, римське право та античну літературу.


Поділяв погляди передових мислителів свого часу, чим викликав невдоволення свого дядька. Мало того, без дозволу останнього одружився з незнатною, незаможною дівчиною без зв'язків у суспільстві й взагалі не виявляв схильності слідувати вказівкам глави сімейства. Тому Войцех Мархоцький ставився до свого племінника більш ніж прохолодно. Дійшло навіть до скандальних сварок між ними.


У внесеному до актової книги Кам'янецького міського суду заповіті глава сімейства висловився, що після своєї смерті усю нерухомість передає у пожиттєве користування дружині, а потім - вона повинна перейти до племінника Ігнатія Мархоцького, хоча він не зовсім заслуговує на подібне розпорядження з причин створення племінником йому багатьох неприємностей. У свою чергу, взнавши про зміст та вирази заповіту, племінник подав до того ж суду маніфест зі скаргою на переслідування невинного спадкоємця. Будучи уже при смерті, старий Мархоцький негайно розпорядився надіслати контр-маніфест, в якому знову повторює свої скарги.


Невідомо чим би скінчилась курйозна полеміка, якщо б не помер Войцех Мархоцький. Вдова пережила чоловіка зовсім недовго і у 1790 році Миньковецький Ключ (місцева назва маєтку) разом із навколишніми селами Мислиборж, Заріччя, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Ластенії, Отроків, Остої, Хапанівка, Притулія, Тимків, Побуйна, Побуянка, Старик, Сивороги, Сцибори та селом Сеферівка, що поблизу міста Бар, отримують нового власника — Ігнатія Сцібор-Мархоцького, колишнього майора, якого сучасники описували як великого дивака.


І от на фоні панування жорстокого поміщицтва Ігнатій Мархоцький, в силу твердого норовливого і авантюрного характеру, величезної творчої енергії та амбітності заявив протест проти розподілу Польщі, встановивши прикордонні стовпи, що відділяли ним створену "Миньковецьку державу" від Російської. Не чекаючи розпоряджень зверху щодо звільнення селян від кріпосницької залежності, самочинно, з власного розсуду, подарував своїм селянам волю. Це можна було розцінити як жарт, якби він не тривав понад тридцять років.


Прийняття спадщини спонукало екс-майора врегулювати на власне розуміння суспільні відносини у підвладних землях. І, як наслідок, Мархоцький зайнявся законотворчістю. Збереглися відомості про наступні його закони: "Основні закони держави", "Договір пана з підданими землеробами", "Закони м. Миньковець", "Привілеї фінансів", "Шляхетське право", "Устави про устрій наслідних володінь".


Зокрема, складені Мархоцьким та проголошені своєму народові 1 січня 1792 року "Закони м. Миньківці" складались із 12 розділів. Названий документ Мархоцький починав із пере­рахувань усіх своїх титулів.


У першій главі "Законів" він оголошував своїм народам, що власник, визнаючи вигоди від благодійного впливу міст, маючи бажання сприяти процвітанню містечка Миньківці, вирішив надати йому пільги.


При цьому він відмовлявся від стягнення з міщан на свою користь будь-яких платежів, крім податку - "чиншової плати" із землі, який не підлягав збільшенню у подальшому.


Становищу міщан у містечку Миньківці присвячена друга глава, в якій йшлось про переваги міщан, яким дарувалась свобода віросповідання із повним зрівнянням у правах послідовників усіх християнських релігій. Міщанам надавалась свобода торгівлі і промислів, а також зменшувалась військова квартирна повинність.


Третя глава передбачала провадження над міщанами суду, де суддями будуть виборні із їх середовища особи.


У наступній главі оголошувалось про встановлення міського магістрату і про його склад. Членами магістрату могли бути у подальшому лише грамотні особи із місцевого міщанського середовища. На перший час ця умова була обов'язкова лише для голови магістрату та писаря. Всі члени магістрату обирались жителями й затверджувались адміністрацією поміщика. Вста­новлювався ступінь та межі влади магістрату. Визначались також переваги цієї влади.


Окрема глава "Законів" була присвячена євреям. Зокрема, євреям дарувалось право селитися в Миньківцях поряд із християнами і дарувалась повна свобода торгівлі та пропінації, але не ремесел. Із останніх їм дозволено займатись лише тими, котрі необхідні для задоволення потреб одновірців.


Право затвердження рабина було надано власнику і від нього також залежало надання дозволу і регламентації єврейських релігійних братств. Від євреїв вимагалось, щоб вони не ухилялись від перепису.


Шість глав присвячені ремісничим цехам та регламентації їх діяльності.


Основи вірного розуміння історичних заслуг Мархоцького закладені в ідеях, які були спрямовані на закріплення усталених високоморальних форм поведінки, навичок, понять, всього, що утворює кістяк здорової громади. Орієнтирами життєдіяльності гро­мади, її духовно-моральними нормами, що забезпечували суспільну єдність, була глибока свідомість Мархоцького в тому, що відносини між членами громади повинні базуватись, за твердженням остан­нього, на: "... чести, добродетели, разуме, истине, труде, порядке, науке..." (з рапорту Мархоцького в Подільське Губернське Прав­ління, ДАХмО, с. 39, фонд 227, оп. 1, т. 1, № 825).


Екс-майор вважав, що він, подібно правителю, володіє перевагами, які належали у той час урядовій владі як-то: встановлення податків, друкування грошей, влаштування суду, утримання озброєної міліції, організація церковної та шкільної справи і тому подібне. З точки зору тодішнього західноєвропейського законодавства це не виглядало не властивим.


Домагання на користування подібними правами з переміною політичного клімату втратило своє юридичне значення та йшло всупереч вимог нової російської влади і доставляло Ігнатію Мархоцькому багато клопоту та неприємностей, навіть не зважаючи на поблажливе ставлення до нього сучасної йому губернської адміністрації, яка, у більшій частині, складалась із його земляків та знала його як великого дивака.


Вихований на засадах філософського руху XVIII століття, Мархоцький у своїй свідомості не міг відкинути вимоги цього руху.


Необхідно відмітити, що Мархоцький дотримувався наданої російському уряду присяги, виказував безумовну повагу до особи монарха та вимагав від своєї адміністрації, щоб усі розпорядження урядових властей виконувались в точності. Втім, на цьому закінчувались його зобов'язання перед урядом Російської імперії.


У своїй вотчині він вважав себе, а не будь-кого іншого, роз­порядником. Вимоги поліції чи якого-небудь іншого урядового органу були, на його думку, обов'язкові у його володіннях лише тому, що були санкціоновані його бажанням.


Показовим є приклад, що зафіксований у адресованому По­дільському цивільному губернаторові рапорті станового пристава Короленка від 15 серпня 1815 року (в різних першоджерелах про Короленка згадувалось як про земського комісара, урядника, ста­нового пристава). У ньому останній повідомив, що з метою пере­шкоджання проведення Мархоцький свята на честь богині Церери, запропонував йому (Мархоцькому) розпустити людей, щоб запо­бігти залученню козаків для розгону натовпу. Але, коли Королен­ко став пропонувати це, то він: "неистовым голосом закричал, что не только правительство, но и сам император не может указывать ему в его имении что делать... И в таком состоянии, когда начал ругать первоначально архиепископа Иоанникия, а потом его высокопревосходительство господина Подольского военного губер­натора, Ваше сиятельство и губернское правление самыми гнус­ными словами, то я не могши сего перенести сказал ему, что все сии названия одному Мархоцкому могут быть приличны, а не на­чальникам, установленным от Императора" (с. 2, фонд 227, опис 1, т. 1, справа 825). Наслідком такого діалогу між Мархоцький і Короленком став арешт останнього. Його арешт був здійснений чотирма підлеглими графу козаками.


За подібні дії влада притягувала Мархоцького до від­повідальності.


У матеріалах кримінальної справи "Об аресте помещика Игнатия Мархоцького за неподчинение власти и наложение опеки над его имуществом" (Ф. 227; оп. 1; т. 1; № 825) зафіксовано, що коли, з метою перешкоджання проведення свята богині Церери, прибула частина ескадрону другого Українського козачого регулярного полку під командуванням ротмістра Терпіловського (за різними даними їх було 100 або 150), то Мархоцький направив до козаків посланця зі словами, що козаків він буде бити нещадно, а з офіцерами зробить те саме, що перед цим зробив із урядником (Короленко).


За свідченням людей з оточення Мархоцького, у сутичці загинули 2 козаки із "війська" графа.


Засідатель Ушицького нижнього земського суду Ржешопський, який проводив арешт Мархоцького, у рапорті спростовує свідчення про вбивство козаками ескадрону другого українського козачого регулярного полку двох підлеглих вказаному поміщику людей.


Переписна із урядовими установами фіксувалась і заносилась в особливе відділення власного архіву, що призначався для іноземних зносин.


Щоб для підлеглих були більш помітні подібні відношення, Мархоцький розпорядився навіть, як вказувалось вище, від­межувати свої володіння прикордонними стовпами, на яких красувався дивний напис: “Granica Panstva Minkowetskogo od Panstwa Rossyjskiedo “

 

Фрагмент межового знаку на кордоні земель "Миньковецької держави"
(Хмельницький обласний краєзнавчий музей)

Турбота про благо ввіреного Миньковецькому правителю населення не могла останнім здійснюватись без суворої регламен­тації. Тому наприкінці XVIII сторіччя Миньковецька друкарня надрукувала Устави про устрій наслідних володінь. У цих Уставах після довгих роздумів про необхідність запровадження урядової влади та про різні типи правління, законодавець, тобто Мархоцький, постановляє, що управління в "Миньковецькій державі" повинно належати адміністратору, що призначається правителем. При цій особі має перебувати два люстратора і рада із представників землеробів, шляхти, інородців та єврейських посполитих. Раді повинен належати не тільки дорадчий, але й вирішальний голос.


У кожному селі було визначено заснувати суди. Передбачені окремі відділи управління: як-то сільськогосподарський і фаб­ричний. На всі посади, крім судових, призначав сам Мархоцький і від нього залежало призначення землеміра, архітектора, адвоката, медика, аптекаря, фельдшера, цирульника та акушерки. Адмі­ністрації ставилось в обов'язок заснування аптеки, шпиталю, при­тулку для нужденних та початкових училищ.


У "Миньковецькій державі" був запроваджений прогресивний на той час принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і су­дову. Очолював державу Ігнатій Мархоцький, або як він велів себе називати, старець чи патріарх. Крім того, за твердженням Й. Роллє, приблизно у 1795 році він почав називати себе графом.


Державні установи розміщувалися у будинку під назвою Бельмонт, арку великих розмірів якого увінчувала велика статуя богині Правосуддя. Цей будинок був розташований на здійнятому над Миньківцями пагорбі. У наш час місцеві жителі називають його "бельманом".


Суд у "Миньковецькій державі" був вільним від впливу чиновників інших гілок влади. Кожного року усе доросле насе­лення обирало певну кількість суддів, яких називали присяжними. У кожному селі "Миньковецької держави" був свій колегіальний суд. Цей суд розглядав справи як перша інстанція. Суд апеляційної інстанції розміщувався у Миньківцях.


При відправленні правосуддя присяжні керувались статтями і положеннями римського права. Найвищою мірою судового покарання було заслання в так звані Понтійські володіння. То були землі у Херсонській губернії, де патріарх побудував поселення.


Патріарх складав гуманні приписи суддям. Історія донесла до нас відомості про те, що на вироку, яким до злочинця суд застосував тілесне покарання, керівник "держави" написав: "Вирок піддавати будь-кого тілесному покаранню - є ганебним - надалі вимагаю ганебні покарання замінювати примусовою працею на фабриках чи заводах. У цьому випадку тілесне покарання замінити роботою на будь-якій фабриці". Тілесне покарання можна було засто­совувати лише у виключних випадках. Покарання, які, зазвичай, визначали суди, полягали в застосуванні арешту на певний термін. Іноді з метою посилення впливу покарання винних осіб при­мушували до посту, відсилали на фабрику для обов'язкової роботи. В окремих, виключних випадках, винна особа підлягала виселенню тимчасово чи на постійне проживання до помістя Мархоцького в Херсонській губернії.


Працювати у багатіючій "Миньковецькій державі" було кому і було де. Кількість населення Миньковець збільшилась у першій чверті ХІХ сторіччя і становила 4000 жителів. Для порівняння слід звернути увагу, що, як свідчать записи у сповідальних відомостях за 1796 рік (с. 392, Ф. 315, оп. 1; № 1640), у Миньківцях на той час було 296 дво­рів і проживало там православних: чоловіків - 592; жінок - 582. Це відомості без урахування жителів іншого віросповідання.


У містечку працювали фабрики: анісової олії, суконь та байки (лише на якій, як вказує Й. Роллє, працювало біля 200 чоловік), каретна, лакофарбний та цегельні заводи, два млини. Проводячи колонізацію земель у Херсонській губернії, підприємливий Мар­хоцький придбав там собі 30000 десятин угідь і успішно розвивав господарство, займаючись, зокрема, конярством, розведенням худоби. Наявність землі в Херсонській губернії дала право Мар­хоцькому називати себе спадкоємцем земель над Понтом Евксінським. Ці землі він дарував своїй дружині і на її честь назвав Руфіполіс. Уже в 1822 році в колоніальних землях розвивались кілька сіл, а саме: Адріанів, Любомила, Каролін, Роксолана, Скотопаси, Бараболя над лиманом Дністровським, Волянів, Алтеста і Вигода над Куяльницьким лиманом.


Купував для переробки у Молдавії вовну. Гарної якості сукно продавалось по два рублі за лікоть, а байка - від 75 копійок до півтора рублі за ту ж міру. Місцеві гончарі спрямовували у продаж власного виробництва глиняну продукцію.


Граф Мархоцький спорудив свою папірню, випалював вапно. Щороку звідси відряджався хліб човнами по Дністру у Чорне море, споряджалися завантажені сільськогосподарською та промисловою продукцією вози.


Патріарх побудував школу, декілька храмів, відкрив аптеку, спорудив готель, прокладав нові дороги. У якості платіжного засобу у своїх володіннях використовував власні асигнації.


Збереглись відомості, що папір Миньковецької фабрики користувався попитом навіть у Києві. У 70-х роках XX століття під час проведених у Миньківцях польових обстежень було вияв­лено залишки папірні: шлюзи, фундаменти і греблю на річці Ушиця. Можливо наявність власного паперу слугувала однією із причин відкриття у столиці "держави" друкарні, яка була в числі перших на Поділлі. Як відмічає Й. Роллє, початок свого правління Мархоцький ознаменував відкриттям друкарні, що було дуже важливим, так як "... Поділля не мало жодної друкарні від пам'ятної хвилини знесення так званої Академії Паньовецької під Кам'янцем, тобто від 1611 року...". Крім творів та промов самого Мархоцького, у друкарні друкувалися й інші книги, скажімо, переклад "Ілліади" польською мовою.


Полум'я пожеж у Миньковецькому Ключі гасила утримувана на кошти графа пожежна команда.


Перетворення, що відбувались у Миньковецькому Ключі, поширювались на всю "державу", невід'ємною частиною якої було село Сивороги. У користуванні села знаходилось 400 десятин землі (432 га), з яких 66 га належало церкві.


Мархоцький після смерті священика Козацького привласнив церковні землі в Сиворогах і закрив дерев'яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Орієнтуючись на стародавнє польське зако­нодавство, Ігнатій був переконаний у своєму праві затверджувати священиків у своїй державі. Саме на цьому грунті у нього виник конфлікт з новоприбулим священиком М. Подруцьким.


Подруцький поскаржився Подільському архієпископу Іоаникію на свавілля Ігнатія, який закрив церкву, забрав гроші, при­власнив церковні землі і не допускав його до села.


Подруцький відстояв своє право бути сиворожським свя­щеником. Але на рішення Мархоцького вплинуло не лише роз­порядження архієпископа Іоаникія, а й той факт, що на захист священика виступили сиворогівчани, які звернулись до свого батька з проханням залишити священика. Факт існування такого звернення наштовхує на думку, що селяни дійсно вважали себе громадянами держави та свідчить про ознаки зародження демократії суспільства "Миньковецької держави".


Продумане, зі знанням справи ведення господарства не тільки давало змогу Мархоцькому засоби для проведення великих витрат, викликаних його нововведеннями, але і йому самому надавало можливість вести життя багатого пана. Сам особисто патріарх вибагливим не був. При цьому був ворогом розкоші та всяких надмірностей. У нього всього було вдосталь і він не тільки славився своєю гостинністю, але й, за звичаями тодішньої польської шляхти, мав у себе так званих резидентів, тобто сімейства родичів та при­ятелів, що проживали у його будинку постійно. Разом із тим горілки і пива він сам не пив і школи не дозволяв ці напої подавати при своїх частуваннях. У цьому відношенні він хотів подати приклад своїм підлеглим, пияцтво серед яких нещадно пере­слідував. Гру у карти ненавидів.


У меблюванні помешкань він дотримувався простоти, що вирізняла його резиденції від палаців інших магнатів. Поїздок, виключаючи до найближчих сусідів та до губернської столиці -Кам'янця-Подільського на дворянські вибори та у справах, він не здійснював. Утім у нього були свої примхи, для задоволення яких він не шкодував коштів, - це музика, книги та прикрашання парків, улаштованих біля його резиденцій. Дякуючи природнім перевагам місця розташування, околиці Миньковець були щедро прикрашені рослинністю, а також різноманітними альтанками, монументами, ставками, гротами та інтими спорудами. А. Копилов у журналі "Русский вестник" вказує, що Мархоцький страждав манією будівництва. Він будував храми: богині миру, Телемаху, Вільгельму Телю, навіть Жан-Жаку Руссо. Для своєї родини та близьких екс-майор звелів спорудити чотири резиденції - по одній для весни, літа, осені та зими. Особливу турботу було проявлено до споруди в селі Отроків, що носила пишну назву замку. Мархоцький застав тут невеликий дерев'яний будинок, у якому його дядьком був влаштований гідропатичний заклад. Героєм цього нарису будинок було знесено, а на його місці на краю гори було збудовано новий великий будинок, з вікон якого було видно прекрасні околиці. Впритул біля будинку розташовувався великий парк. Поблизу знаходилась капела, що називалась Ермітажем. Тут Мархоцький приймав прохачів, давав аудієнції та заслуховував посадових осіб. Кожен із прохачів, що не належав до осіб превілейованого стану, повинен був подати прохання на особливому гербовому папері із зображенням особливого вензеля власника. Такий папір коштував від 2 до 6 грошей, а для дарчих актів коштував значно дорожче. Надходження із цього джерела доходу спрямовувались до притулку для калік та нужденних.


Важливими були акти патріарха, що передбачали пільги для населення Миньковецького Ключа. Уже в 1796 році були знищені так звані дари, тобто десятина та різні побори з усіх галузей селян­ського господарства, як польового, так і домашнього. Ще важ­ливішим було рішення про оголошення народу 2 січня 1804 року (це за інформацією Й. Роллє та А. Копилова; за іншими версіями -1 січня 1795 р. - Б. Грищук; чи 2 січня 1802 р. - за інформацією О.П. Білого та П.А. Білого), яким Ігнатій Мархоцький знищив крі­пацтво та дарував своїм селянам волю.


При цьому панщина була замінена на помірний податок із землі, що не підлягав збільшенню. Рішення про скасування панщини було віддруковане у власній друкарні у формі особливого акту (закону) під заголовком: "Договір пана з підданими землеробами" та крім іншого, розіслані у суміжні поміщицькі володіння. Примірники цього документу не збереглися, так як сусідні поміщики, боячись агітації, яка могла з'явитися від розповсюдження подібного паперу, по можливості знищували їх.


Про зміст описаного документу можна судити зі слів самого* Мархоцького: "Вступивши в управління помістям я постановив вести життя скромне та усамітнене, присвячене пращ, так як до цього схиляли мене релігія, патріотизм і бажання задовольнити волю наших монархів. Я взяв за мету при цьому вдосконалити у своїх володіннях землеробство. З подібною метою, а також для того, щоб просвітити підданих доступною їх побуту наукою, я вирішив полегшити їм й зробити прийнятною кріпосну залежність. Це здійснив я через посередництво договору зі своїми кріпосними землеробами, доступного їх розумінню, подібно тому, як колись Солон подарував афінянам закони, не кращі між іншими, але такі, які їм були доступні".


Мархоцький уявляв себе в ролі батька серед дітей і цьому відповідав зміст договору, в якому визначалось, що селянська громада і окремі землероби зобов'язані безмежно шанувати своїх панів та їх сім'ю подібно тому, як діти несуть відповідальність стосовно батьків своїх.


Подібним поглядам Мархоцький залишався відданим до кінця свого життя, постійно турбуючись про селян із ніжністю чадо-люблячого батька. Кріпаки у сусідніх помістях не могли не заздрити участі підданих миньковецького пана, які не тільки були позбавлені панщини, але у випадку потреби отримували щедру матеріальну допомогу.


Дослідники О.П. Білий, П.А. Білий вказують, що окремі закони і розпорядження Ігнатія Мархоцького свідчать про турботу за здо­ров'я людей та гігієнічну культуру. Так, ним була створена комісія за наглядом виготовлення харчових продуктів та гігієни кабаків, корчм та інших торговельно-харчових підприємств. У "Минь­ковецькій державі" діяло створене патріархом страхове агентство на випадок нещасного випадку - пожежі чи каліцтва. Мархоцький впроваджував хутірське господарство, щоб селянське господарство не було надто віддалено від землі, що її обробляв господар.


Мало того, Мархоцький прагнув підняти у своїх підданих почуття власної гідності. Так, заборонено було під загрозою гро­шового штрафу називати селян холопами, мужиками, хамами та іншими принизливими іменами.


Яскраво виявилась турбота графа про своїх селян під час епі­демії чуми в Ушицькому повіті в 1797 році. У той час найкращим лікуванням цієї страшної хвороби вважався винайдений бароном д'Ашем спосіб. Мархоцький негайно постарався його застосувати у себе: закупив необхідні ліки та запросив достатню кількість фельдшерів. Паралельно із цим у своїй друкарні видав брошуру, яка містила у собі опис лікування чуми за способом барона д'Аша. Також уживав заходи, щоб полегшити участь членів сім'ї померлих від хвороби. Протягом дволітньої епідемії від неї загинуло більше 30 господарів, після яких залишились вдови та більше 60 мало­літніх сиріт. У силу чинних на той час поліцейських розпоряджень хата, в якій померла від чуми людина, і все нерухоме майно, що там було, підлягали негайному спаленню. Тому члени сім'ї помер­лого залишались буквально без даху над головою та харчів.


Для цієї категорії своїх підлеглих Мархоцький заснував притулок, у якому не тільки одягали та годували нужденних, але й навчали ремесел. Для такого могутнього повелителя потрібен був відповідний його значенню титул. І Мархоцький знайшов із цього вихід. На той час різні європейські правителі приймали високі титули, то чому і йому не можна було цього зробити. Тому він самовільно, не запитуючи ні у кого дозволу, присвоїв собі титул графа Сцібор-Мархоцького, власника багатьох володінь, у тому числі і земель, що лежали над Понтом Евксинським. З плином часу цей пишний титул видався самозваному графу недостатнім, і він вирішив його доповнити. У 1814 році подільське дворянство приготувало для армїї провіант, який повинно було доставити за власний рахунок до Варшави. Для нагляду за обозом, що був посланий, довірою громади був обраний Мархоцький. Надане йому доручення він виконав найкращим чином. За виявлене натхнення та клопоти пан Ігнацій вирішив себе нагородити. У якості нагороди останній прийняв видуманий ним же почесний титул "Dux et Redux". Перша складова титулу (від слова "ducere") повинна нагадувати, що транспорт благополучно доведений до місця призначення, а друга складова - що той же обоз успішно приведений назад. Для легалізації цього оригінального титулу Мархоцький вдався до хит­рощів, а саме: він виклопотав собі від тодішнього російського гене­рал-губернатора Варшави генерал-ад'ютанта Ланського паспорт. У ньому Ланський записав усі подані прохачем титули та, в тому числі, наведений вище. З того часу Мархоцький постійно вказував цей титул і не приймав документів, у яких його не вказували. Зважаючи, що він досить часто був учасником судових процесів, то цим часто користувалась інша сторона. У своїх заявах позивачі називали Мархоцького без найменування його графом та Редуксом, і той, не приймаючи до уваги позову, програвав справу і пропускав строки для апеляційного оскарження.


Сторінка рапорту І. Мархоцького в Подільське губернське правління із власноручним підписом
(Державний архів Хмельницької області)


Як зазначалось вище, Редукс був автором законів та їх видавцем. Разом із тим він не страждав від докорів сумління у разі, коли сам порушував норми власних законодавчих актів. Наприклад, гуманні приписи суддям відносно покарань далеко не завжди дотримувались, поступаючись місцем вигнаному на папері тілесному покаранню та ув'язненню без їжі. Й. Роллє у своєму нарисі про Мархоцького схилявся до ідеалізації свого героя та замовчував наявність протиріч між буквою миньковецького права та дійсністю.


Іноді покарання, які призначались Мархоцьким носили дивний характер. Одного разу, дізнавшись про взаємну симпатію його доньки та юнака, який за суспільним станом був нижче, Мархоцький ув'язнив його. З цього приводу ним було скликано велике зібрання, на якому патріарх проголосив грізну промову. Оскільки винуватець насмілився підняти очі на дівчину із могутнього роду Сциборів та в її особі образив усіх Миньковецьких дівчат, то пан запропонував, щоб кожна із них увійшла до в'язниці, плюнула на злочинця. Потім цього юнака належало вигнати за межі Миньковецьких володінь.


Мархоцький не був суворо віруючою людиною, але визнавав виховний характер впливу християнської релігії, і, маючи бажання скористатися цим у своїх цілях, втручався в церковне бого­служіння. Зокрема, він встановив для миньковецьких жителів три свята, в яких повинно було брати участь місцеве духовенство, але головну роль при цьому виконував сам Редукс. Два свята із них відбувались 31 грудня та 1 січня. Перше - щоб принести подяку Вищому Буттю за добродійство, що було проявлено у минулому рощ, друге - щоб просити благословення на поточний рік. Обидва свята були схожі і складались із відправленої священиком вечірні і сказаної самим патріархом проповіді.


Подібні проповіді, яким Редукс надавав велике значення, складались із моральних настанов загального змісту, які їх автором підкріплювались запозиченими із святого письма сентенціями та витягами із робіт класичних письменників і особливо улюбленого Мархоцьким Вольтера.


Третє, саме головне свято, відбувалось 15 серпня і святкувалось.. з нагоди завершення жнив. Ще воно мало назву свята богині Церери.


Це була суміш християнських та язичницьких обрядів. Уся процедура святкування відбувалась у полі. А. Копилов у нарисі "Миньковецкое государство: исторический очерк", що був на­друкований у журналі "Русский вестник" досить детально описав процес святкування, що мав місце в 1814 році. Зокрема, автор відмічав досить жвавий, помпезний і театралізований характер свята, в якому приймало участь не менше 15 тисяч поміщиків і селян.


Влада всіляко намагалась перешкоджати "поганським ри­туалам", які проводив Мархоцький. В одну із неділь, коли в Минь­ковецькому Ключі мало відбутись урочисте богослужіння і Редукс мав виголосити свою проповідь, туди прибув загін барабанщиків, які отримали наказ вдарити у барабани, як тільки Мархоцький розпочне проповідь. Попереджений про такі дії властей, граф вжив відповідні запобіжні заходи. Так, для барабанщиків він улаштував і щедре частування. Таким чином, ще до початку проповіді бара­банщики добре "пригостились" і порозбрідались.


Наступного разу барабанщиків супроводжував офіцер, який у будь-який спосіб не давав можливості графу спокусами вплинути на очолювану ним команду. У результаті, як тільки-но Мархоцький з'явився на амвоні, вдарили барабани, але граф виголосив до кінця промову, хоча її ніхто не чув.


Мархоцький користувався нагодою, щоб висловити у будь-який спосіб протест проти втручання у діяльність очолюваної ним "держави". Так, після звільнення його з буцегарні після затримання в Новій Ушиці, він демонстративно не захотів їхати у своєму екіпажі, а звелів запрягти звичайного воза чотирма волами і, обклавшись подушками, разом із донькою попрямував до Миньковець. При цьому запряжені кіньми два його екіпажі їхали позаду.


Наполягання графа на своєму призвело до того, що в кінці кінців це стало предметом судового розгляду. У фондах Хмель­ницького обласного державного архіву (фонд 595, опис 2, № 1) зберігається справа "О помещике Мархоцком за проведение праздника хлебопашества 15 августа 1818 года".


Б. Грищук із посиланням на журнал "Новое слово" повідомляє, що граф Мархоцький, дочекавшись приїзду до Кам'янця-Подільського імператора Олександра І, виклопотав собі аудієнцію. Після довгої розмови зі старим графом імператор звелів дати дивакові спокій. Відтоді представники влади вже не перешкоджали процесу проведення впровадженні графом "поганських ритуалів".


Завершальні роки життя Мархоцького принесли йому немало прикрощів. Причиною цих прикрощів були дії сусіда - графа Стадницького, з яким єкс-майор перебував у частих судових тяжбах. У основі судових спорів між ними були "прикордонні" землі. Обидва графи у відстоюванні своєї правоти не обмежувались дебатами у судових засіданнях. Так, одного разу, повертаючись в оточенні своєї челяді із поїздки, Мархоцький зустрівся із людиною, яка його образила. У результаті між людьми Редукса та Стадницького відбу­лася сутичка, після чого останній змушений був втекти з "поля бою".


Маючи бажання поквитатись, Стадницький зібрав кілька десятків своїх озброєних прихильників та вночі вчинив спробу захоплення Бельмонту.


Раптовість нападу застала Редукса зненацька. Втім, одна з дочок під час нападу встигла непомітно вибратися з будинку й вдарила у дзвони сусіднього костьолу на сполох. Озброївшись, хто чим міг, населення Миньковець прибуло на виручку графу Мархоцькому та змусило "військо" Стадницького відступити.


Результатом судових процесії» між Мархоцький та Стадницьким було стягнення із Редукса великої суми грошей. Несплата Мархоцький присудженої до стягнення суми коштів була підставою звернення стягнення суми боргу на нерухоме майно Редукса. За рішенням суду Стадницькому було віддано кілька сіл, що перед цим належали Мархоцькому. Втім через деякий час Мархоцький силою повернув під юрисдикцію своєї "держави" раніше захоплену територію.


За скаргою Стадницького конфлікт, що продовжувався, взялась вирішувати відряджена на місце спеціально створена комісія. Не потрібно бути провидцем, щоб зрозуміти, що діяльність комісії була не на користь Мархоцького, а тому весь її склад був заарештований.
Таке свавілля графа призвело до взяття його під варту. На захист свого патріарха стало все населення "Миньковецької держави". До Петербурга вони відправили чолобитну із клопотанням про помилування свого батька і благодійника.



 
Указ Подільського губернського правління про розшук та взяття під варту Ігнатія Мархоцького
(Державний архів Хмельницької області)


За вказівкою царя, Мархоцького звільнили з-під варти, взявши з нього підписку про невиїзд. Одночасно імператор доручив сена­торові Новосельцеву розслідувати цю справу. Після вивчення мате­ріалів справи у своєму рапорті сенатор доповів цареві, що, на його думку, справедливість все-таки на боці Мархоцького.


Невдовзі, у 1827 році, граф помер.


Після його смерті "Миньковецьку державу" успадкував син Мархоцького.


Однак його переслідували невдачі. За твердженням Й. Роллє, сина Мархоцького в 1826 році взяли у полон у Бялимстоці, у 1831 р. - у Курську. І, у результаті, за участь у так званому поль­ському повстанні він був висланий, а після 1831 р. (за версією Й. Роллє -1838 р.) усі маєтаості графа були державою конфісковані. При цьому слід відзначити, що три села: Антонівка, Отроків, Тимків за рішенням суду перейшли до давнього супротивника та сусіда графа - Стадницького.


У цій роботі хотілося приділити більше уваги діяльності судової гілки влади "Миньковецької держави". Але з ряду причин це повністю виконати не вдалося. Основна перешкода - вузьке коло використаних джерел через відсутність достатньої кількості вироків, інших судових актів та їх копій, які, в основному, зберігались в архіві створеної Мархоцьким "держави". Можливо фонди чи їх частина і зараз зберігаються у нащадків героя цієї праці. Однак, їх сліди загубились у місті Одеса десь на початку XX століття. Втім, є сподівання, що описане викличе зацікавленість читача і, можливо, читач поставить свій камінь у фундамент Подільського краєзнавства та віднайде нові документальні свідчення тридця­тилітнього існування феномену "Миньковецької держави".
Одинока башта, руїни замку, перетворені сучасниками на тваринницьку ферму, брама, старі дерева в Отрокові - ось майже все, що залишилось від колишньої слави "Миньковецької держави".



Використана література:
Грищук Б.А. Граф Мархоцький і Миньковецька держава (маловідомі сторінки історії Поділля 18-19 століть: Нарис. -
ч Хмельницький: Поділля, 1992.
Білий О.П., Білий П.А. Миньковеччина: історичний нарис. -Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2004.
А.Ф. Кони. Собрание сочинений в восьми томах. - Том 1, стр. 37; том 4, стр. 317. - Москва, 1966,1967.
Копилов А. Миньковецкое государство: исторический очерк. Русский весник. - Санкт-Петербург. - № 1,1895. - С. 175-195; - № 5. -С. 85-119.
Копок Т. Перші друкарні на Поділлі. - Радянське Поділля, 1983. -11 грудня.
Солоцька O.A. Роль Мархоцький в історії Сиворіг. Дунаєвеччина очима дослідників, учасників і свідків історичних подій / Збірник науково-краєзнавчих праць.
Нечитайло В.В. Аграрні відносини у "Миньковецькій державі" Ігнатія Мархоцького. Поляки на Хмельниччині: погляд крізь віки / Збірник наукових праць за матеріалами наукової конференції.
Й. Роллє. Граф Редукс. Оповідання з першої чверті нинішнього століття.
Державний архів Хмельницької області, с. 39, фонд 227, оп. 1, т. 1, № 825.
Державний архів Хмельницької області, с. 2, фонд 227, оп. 1, т. 1, №825.
Державний архів Хмельницької області, с. 392, фонд 315, оп. 1; №1640.
Державний архів Хмельницької області, фонд 120, оп. 1, № 1368.
Державний архів Хмельницької області, фонд 227, оп. 1, № 1003.
Державний архів Хмельницької області, фонд 595, оп. 2, № 1.

Зателефонувати до суду   • 044 254 21 99 • 097 517 67 65