Facebook Twitter Youtube

Правовий статус сенаторів Державного Сенату Української Держави у 1918 р.

Суддя Київського апеляційного адміністративного суду

Степанюк Анатолій Германович

На основі закону «Про утворення Державного Сенату» від 8 липня 1918р., ухваленого Радою Міністрів Української Держави аналізується правовий статус сенаторів Державного Сенату

У XX ст. найтриваліше існувала національна державність за доби Української революції у 1917-1921 рр. У цей непростий історичний період на просторах України широко розгорнулося державне будівництво, то своею метою бачило побудову національної держави, незалежно від того, в яку і соціально-економічну форму її вмонтовували. Без сумніву. Державному сенату як найвищій судовій інстанції Української Держави надавалося важливого значення.


Саме тому 8 липня 1918 р. гетьманом України П. Скоропадським був підписаний законопроект  «Про   утворення   Державного   Сенату», який запроваджувався в Української Держави з 1 вересня 1918 р. Документ визначив порядок формування, структуру, повноваження найвищого органу судової влади Української Держави, а також правовий статус сенаторів Державного Сенату [4. арк. 18-29].


Сенаторів уперше призначав гетьман, а згодом вони мали обиратися самим Державним Сенатом і затверджуватися главою держави. До кандидатів пред'являлися такі вимоги: наявність вищої юридичної освіти і не менше 15 років трудового стажу в судових органах на посадах не нижчих судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду, на адвокатській службі чи викладацькій роботі. Для претендентів на посаду сенаторів Цивільного Генерального суду до трудового стажу зараховувався 5-річннй термін перебування на посаді секретаря цивільного департаменту судової палати, а для кандидатів на посаду до Адміністративного Генерального суду - особи, що мали вищу освіту і працювали не менше 15 років на державній чи громадській службі.


До складу сенаторів Загальних зборів Державною Сенату могли призначатися не лише особи, що відповідали пред'явленим вимогам, а й колишні державні службовці, котрі перебували на посадах міністрів.


Сенаторам заборонялася будь-яка інша діяльність, окрім наукової, викладацької та дозволялося виконувати тимчасові доручення. Крім того. Законодавець передбачив, що сенатори могли «іменуватися» на посади міністрів, державних секретарів чи їхніх заступників. У такому разі за останніми зберігалися їхні посади в Сенаті вакантними до того часу, поки вони не будуть усунуті із займаних державних посад і не повернуться до роботи у вищій судовій інстанції держави.


У відповідності до Закону, передбачалася посада Голови Державного Сенату або Президента, якого як і сенаторів Загальних зборів призначав гетьман за поданням Ради Міністрів. Ст. 6 визначала, що Президент Державного Сенату головує на Загальних зборах, підзвітний гетьману і мав разом з Міністром юстиції доповідати останньому про поточну діяльність ввіреного йому органу.


На звільнену посаду сенатора Генерального суду кандидатів могли пропонувати Міністр юстиції. Президент сенату чи один із сенаторів того суду, до якого балотується кандидат. Вибори мали проводитися за участі Президента Сенату у Загальній присутності Генеральною суду з персональним голосуванням усіх членів, у тому числі й Президента. Особа, що набрала найбільшу кількість голосів, вважалася обраною на посаду сенатора після погодження з Радою Міністрів і затвердження «ясновельможним» паном гетьманом.


Особа, затверджена на посаді сенатора, отримувала достатньо широкі прерогативи. Тимчасове усунення сенатора віл посади могло бути здійснене лише за ускладненою процедурою, а саме - у разі притягнення його до кримінальної відповідальності з дозволу Загальних зборів Сенату. Законодавець також ускладнив процедуру цілковитого звільнення сенатора з посади і позбавлення звання сенатора (ст. 11). Це могло статися лише за вироком дисциплінарного чи кримінального суду (ст. 12). У разі здійснення посадового злочину член Державного Сенату притягувався до відповідальності за письмовою згодою Ради Міністрів, затвердженою гетьманом (ст. ІЗ), а до дисциплінарної - винятково Загальними зборами Сенату (ст. 14). Порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності судді генерального суду врегульовувався не власним законом Української Держави, запозиченими положеннями із «Устава судебных установлений» Російської імперії від 20 листопада 1864 р. Існували, крім того, законодавча заборона, котра унеможливлювала переведення сенаторів із одного Генерального суду до іншого без їхньої згоди.


Регламентувався Законом також порядок звільнення сенатора у разі його недієздатності унаслідок хвороби. У такому випадку ініціатива подання про звільнення з посади також мала виходити від сенатора. Якщо останній упродовж одного року не мав можливість за станом здоров’я виконувати сенаторські обов’язки, то він повинен був звернутися з поданням про своє звільнення до відповідного Генерального суду. Коли ж такого звернення не надійшло, то Президент Сенату зобов’язаний письмово витребувати відповідь від такого сенатора. І лише після цього член Державного Сенату може бути звільнений з  посади Загального зібрання, затвердженого гетьманом, при чому за ним продовжувало довічно зберігатися звання сенатора (ст.ст. 17-18). Щоправда, статус довічності міг бути втрачений за наявністю кількох обставин.


Законодавець визначив, що разі, «коли заняття, пожиття та вчинки особи, яка має повагу сенатора будуть визнані за невідповідні гідності сеї великої поваги" за рішенням Загальних зборів Сенату, підтриманого гетьманом, сенатор міг бути позбавлений свого  високого  звання [4 арк.  21 зв.].  Без сумніву, фактор суб’єктивності займав певне місце при вирішенні питання позбавлення довічного статусу звання сенатора, проте він був мінімізований ухваленням остаточного рішення двома незалежними інстанціями з одного боку, та колегіальністю рішенням Загальних зборів Сенату, з другого.


Обрання кандидата на посаду, позбавлення звання, звільнення та тимчасове усунення сенатора від посади здійснювалося шляхом голосування, за наявності кворуму у дві третини присутніх від усіх членів Державного Сенату або членів Генерального суду за приналежністю. У разі, коли голоси поділилися порівну, навіть тоді, коли за одну із пропозицій голосував Президент Сенату чи голова окремого Генерального суду, вибори вважатися такими, що не відбулися.


З 36 по 42 статтю Закону «Про утворення Державного Сенату» законодавець відмовився від викладу власного бачення розвитку касаційного провадження в Україні. У подальшому він постійно посилається на відповідники, рецепійовані із російського імперського законодавства, в основному ухваленому під час проведення судової реформи 20 листопада 1864 р.


Таким чином, член Державного Сенату був достатньою мірою захищений від втручення у свою діяльність як з боку гетьманської адміністрації, так і самого гетьмана. Правові норми, що містяться в Законі «Про утворення Державного Сенату» від 8 липня 1918 р.. забезпечували недоторканність сенаторів, сприяючи їм об'єктивно і незаангажовано розглядати кримінальні, цивільні чи адміністративні справи в найвищій судовій інстанції країни, виконувати ніші, передбачені чинним законодавством функції.

Бібліографія:
1. Нейтральний державний архів вищих органів державної влади /Країни у м. Києві. - Ф. 2207. - Оп, 1. - Спр. 1616. - Ухвалений Радою Міністрів Закон «Про утворення Державного Сенату». - Арк. 18 - 29.

Зателефонувати до суду   • 044 254 21 99 • 097 517 67 65